Ухвала суду № 62299929, 25.10.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 жовтня 2016 року м. Київ К/800/14876/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді - Загороднього А.Ф.,

суддів: Заїки М.М.., Мойсюка М.І.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 березня 2016 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2016 року

у справі № 826/799/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»

до Відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві

третя особа: ОСОБА_2

про звільнення майна з-під арешту, -

встановив:

ТОВ «Кей-Колект» звернулося до суду з позовом до ВДВС Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві, третя особа: ОСОБА_2 про звільнити з-під арешту іпотечне майно, а саме: квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, на яке було накладено арешт на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження від 20 жовтня 2010 року №22062508, виданої ВДВС Солом'янського РУЮ у м. Києві.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2016 року, в задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект» відмовлено.

У касаційній скарзі, ТОВ «Кей-Колект», не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та постановити нове рішення про задоволення позову.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 06 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 (позичальник) і АКІБ «УкрСиббанк» (банк) укладено договір про надання споживчого кредиту №11063709000 в іноземній валюті у сумі 136 000 доларів США та сплатити проценти, комісії в порядку і на умовах, визначених цим Договором.

Згідно пункту 2.1 Розділу 2 договору про надання споживчого кредиту від 26 жовтня 2006 року №11063709000, у забезпечення виконання зобов'язання позичальника за даним договором банком приймається застава нерухомості, а саме, двокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, згідно з договором застави нерухомості від 26 жовтня 2006 року №27346, який укладений з позичальником.

В забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором, між ОСОБА_2 (іпотекодавець) і ПАТ «УкрСиббанк» (іпотекодержатель) укладено договір іпотеки від 26 жовтня 2006 року №27346, згідно умов якого іпотекодавець передає в іпотеку нерухоме майно - двокімнатну квартиру, загальною площею 68,90 кв.м., жилою площею 31,70 кв.м., що належатиме іпотекодавцю на праві власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

13 лютого 2012 року ПАТ «УкрСиббанк» відступило ТОВ «Кей-Колект» відповідно до Договору факторингу №2 свої права вимоги за зобов'язаннями боржника по кредитному договору, що було посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Саєнко Е.В.

Відповідно до умов вказаного вище нотаріально посвідченого договору відступлення права вимоги, цемент передає, а цесіонарій приймає право вимоги за договорами іпотеки, зазначеними у додатку №1 до цього договору.

22 грудня 2015 року, при зверненні до нотаріуса, ТОВ «Кей-Колект» стало відомо, що на майно третьої особи, у тому числі на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором накладено арешт постановою ВДВС Солом'янського РУЮ у м. Києві про відкриття виконавчого провадження від 20 жовтня 2010 року №22062508.

Посилаючись на ту обставину, що накладення арешту на майно ОСОБА_2 в межах виконавчого провадження ВП 22062508, в якому іпотекодержатель не виступає стягувачем, є неправомірним, оскільки ТОВ «Кей-Колект», враховуючи положення Закону України «Про іпотеку» та іпотечного договору, має першочергове право на задоволення вартості предмету іпотеки своїх вимог, переважно перед іншими кредиторами, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 32 Закону України «Про виконавче провадження» заходом примусового виконання судових рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають у інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено у главі 4 Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Статтею 57 цього Закону передбачено, що арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Таким чином, з наведених положень Закону України «Про виконавче провадження» вбачається, що державний виконавець при виконанні рішення суду повинен вживати необхідні заходи, в тому числі, накладати арешти на майно боржника, з метою виконання рішення суду, не порушуючи при цьому прав інших учасників таких правовідносин.

Вимогами частини 2 статті 1 Закону України «Про заставу» визначено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

З наведеного вбачається, що іпотека як правовий інститут виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов'язання, тобто спрямований на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна за наявності у боржника заборгованості перед кредитором переважно перед іншими кредиторами.

Відповідно до частини 3 статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто лише у разі виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів, а також якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Таким чином, винесення постанови про арешт майна, яке перебуває в іпотеці, оголошення заборони на його відчуження, не перешкоджає реалізації ТОВ «Кей-Колект» першочергового права задоволення вимог за кредитним договором за рахунок іпотеки перед іншими особами, які не є іпотекодержателями, за визначених умов при дотриманні порядку, встановленого законодавством.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Нормами статей 36, 37, 38 цього Закону передбачено право сторін договору іпотеки визначати інші позасудові способи задоволення вимог іпотекодержателя.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що передбачений розділом V Закону України «Про іпотеку» та частиною восьмою статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя, застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону України «Про іпотеку»).

Разом з тим, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України «Про виконавче провадження», а не нормами спеціального Закону України «Про іпотеку».

Як вірно досліджено судами першої та апеляційної інстанцій, державним виконавцем вчинялися дії з виконання судових рішень про стягнення заборгованості з боржника (виникнення якої не пов'язане з кредитним та іпотечним договорами), а не з виконання судових рішень чи виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку».

Таким чином, у разі коли державний виконавець вчиняє дії на виконання рішення суду про стягнення заборгованості, а судове рішення чи виконавчий напис нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні, то при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях державного виконавця порушень, слід виходити із загальних норм Закону України «Про виконавче провадження».

З огляду на викладене та враховуючи, що арешт може бути накладено на все майно особи, яка є боржником за виконавчим провадженням, зокрема, у зв'язку з прийняттям судового рішення, на підставі виконавчого листа та в межах стягуваної суми боргу, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанції, що дії державного виконавця стосовно винесення постанови про накладення арешту на майно належать до його повноважень та відповідають нормам Закону України «Про виконавче провадження».

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року № 6-238цс14.

Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло б призвести до невірного вирішення спору, а тому оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, і підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ухвалив:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» відхилити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, строки та з підстав, передбачених главою третьою розділу ІV Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий А.Ф. Загородній

Судді М.М. Заїка

М.І. Мойсюк