Ухвала суду № 62239142, 21.10.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

У Х В А Л А

про закриття провадження у справі

21 жовтня 2016 року

м. Київ

№ 826/21743/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянувши адміністративну справу та додані до неї матеріали в письмовому провадженні

за позовом

до

третя особа:

про

Державної фінансової інспекції України

Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна група»

Публічне акціонерне товариство «Державна продовольчо – зернова корпорація України»

стягнення, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач в особі Державної фінансової інспекції України звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна група». В позовній заяві позивач просить суд стягнути з відповідача 11181,58 грн. в дохід державного бюджету України.

Зважаючи на неявку в судове засідання представника відповідача та третьої особи, суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.

Під час розгляду справи в порядку письмового провадження суд дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі “Zand v. Austria” у рішенні від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення “встановлений законом” поширюється не лише на правову основу самого існування “суду”, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття “суд, встановлений законом” у частині першій статті 6 Конвенції передбачає “усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>”. З огляду на це не вважається “судом, встановленим законом” орган, котрий, не маючи юрисдикції, вирішує спір, що підлягає розгляду судом іншої юрисдикції.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Звернувшись до Окружного адміністративного суду міста Києва з даним позовом, позивач виходив з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

На думку суду, такий висновок позивача суперечить статті 6 Конвенції стосовно “суду, встановленого законом”.

Як зазначено у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 “Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів”, “…для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з’ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.

Вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб’єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб’єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань”.

Отже, з аналізу норм чинного законодавства випливає, що даний спір за своєю суттю до вказаних у Кодексі адміністративного судочинства України випадків не відноситься, а зводиться до вимог Державної фінансової інспекції України повернути в дохід Державного бюджету України кошти, які перебувають на рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспорна група» внаслідок завищення, на думку позивача, вартості виконаних робіт.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України “Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні” від 26.01.1993 № 2939-XII (далі – Закон № 2939-XII) здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.

Частиною 1 ст. 2 Закону № 2939-XII визначено головні завдання органу державного фінансового контролю.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону № 2939-XII передбачено, що державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування.

Відповідно до п. 7 ст. 10 Закону № 2939-XII, органу державного фінансового контролю надається право пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, а пунктом 10 зазначеної статті - звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю та діє в інтересах держави.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що діяльність органу державного фінансового контролю спрямована на коригування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, у разі виявленні збитків завданих державі чи об'єкту контролю, відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом про стягнення суми.

Відповідно до практики Верховного Суду України, при виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Верховний Суд України у своїх рішеннях зазначає, що вимога органу державного фінансового контролю спрямована на коригування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства у цій частині є обов'язковою до виконання. Що стосується відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Така правова позиція Верховного Суду України викладена в рішеннях від 15.04.2014 № 21-40а14, від 14.10.2014 у справі № 21-453а14, від 10.02.2015 у справі № 21-632а14, від 18.11.2014 у справі № 21-461а14, від 20.01.2015 у справі № 21-601а14.

Відповідно до ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України України рішення Верховного Суду України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди повинні привести свою практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Тобто, Держфінінспекція наділена правом звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Разом з тим, обговорюючи питання щодо належності цього спору адміністративній юрисдикції, суд виходить із наступного.

Відповідно до статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

У відповідності до частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Згідно із частиною 2 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що основними підставами для віднесення спірних правовідносин до юрисдикції адміністративного суду є суб'єктний склад спірних правовідносин та публічно-правовий характер спору.

З матеріалів справи вбачається, що предметом спору, що виник між позивачем та відповідачем є відшкодування завданих державі збитків шляхом стягнення з відповідача грошових коштів в судовому порядку.

Слід зазначити, що адміністративними судами можуть бути розглянуті вимоги про відшкодування шкоди лише, якщо вимоги стосуються суб'єкта владних повноважень, яким завдано збитків шляхом виконання своїх владних управлінських функцій.

Приписами статті 21 КАС України встановлено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Аналіз припису наведеної норми дає підстави для однозначного висновку про те, що адміністративними судами можуть розглядатися вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватись шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднанні з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

В іншому випадку, спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, в тому числі й на користь держави) носять приватно - правовий характер та як наслідок не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції.

Аналогічна правова позиція міститься в рішенні Верховного Суду України від 18.06.2013 у справі №21-204а13.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

З урахуванням зазначеного Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що провадження у адміністративній справі підлягає закриттю.

Відповідно до частини другої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз’яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Враховуючи викладене, Окружний адміністративний суд міста Києва роз’яснює позивачу, що пред’явлені вимоги мають розглядатись господарським судом відповідної територіальної підсудності.

На підставі вищенаведеного, пункту 1 частини першої статті 157, статті 165 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

У Х В А Л И В:

Закрити провадження у адміністративній справі № 826/21743/15 за позовом Державної фінансової інспекції України про стягнення коштів з Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна група».

Ухвала набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.О. Іщук