Рішення № 62236714, 18.10.2016, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/8762/16-ц

Провадження 2/127/3560/16

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 жовтня 2016 року

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Вохмінової О.С.

при секретарі Коберник О.Л.

з участю представника позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_2 позов мотивувала тим, що навесні 2014 року через збіг важких сімейних обставин вона опинилась у вкрай важкому матеріальному становищі і вимушена була позичити у ОСОБА_3, який був знайомим її сина, 50 000 грн. та погодилась на всі умови щодо виконання свого зобов`язання, які запропонував відповідач, а саме: укладення договору позики із сумою, яка значно більша за позичену, з обовязковою заставою належної їй квартири.

ОСОБА_3 надав їй в позику грошові кошти в сумі 50000 грн., проте в договорі позики від 25.03.2014 року було вказано, що вона отримала кошти в сумі 106000 грн., які зобовязувалась повернути до 25.03.2016 року. Того ж дня 25.03.2014 року, з метою забезпечення виконання зобовязань щодо повернення позики в сумі 106 000 грн., між сторонами був укладений договір іпотеки, згідно з яким вона передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Згідно договору іпотеки заставна вартість даної квартири становить 404950 грн.

10.02.2015 року позивач дізналась про існування рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18.12.2014 року, яким за ОСОБА_3 визнано право власності на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_1. Припинено право власності та скасовано державну реєстрацію вказаної квартири за ОСОБА_2 Позивач оскаржила дане рішення в апеляційному порядку, а також звернулась до правоохоронних органів із заявою щодо шахрайських дій ОСОБА_3.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 09.04.2015 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18.12.2014 року було скасоване. В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності та припинення права власності відмовлено.

Знаючи про те, що рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18.12.2014 року оскаржується в апеляційному порядку, ОСОБА_3 01.04.2015 року уклав із своєю родичкою (тіткою) ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. За цим договором відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість даної квартири становить 248260 грн.

В травні 2015 року на адресу позивача надійшла позовна заява ОСОБА_4 до неї та до ОСОБА_5 про виселення. Із додатків до позову позивач дізналась про те, що відповідно до договору купівлі-продажу від 01.04.2015 року ОСОБА_3 продав належну позивачу квартиру ОСОБА_4 В подальшому, згідно заяви позивача від 15.09.2015 року зазначена позовна заява залишена без розгляду.

30.09.2015 року до квартири позивача знову прийшли невідомі люди та повідомили, що мають намір заселитись, оскільки придбали дану квартиру. Як зясувалось, квартира за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу була придбана ОСОБА_6 У звязку з цим, в жовтні 2015 року позивач звернулась до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння і рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23.03.2016 року квартира АДРЕСА_1 була витребувана із володіння ОСОБА_6

Позивач вважає, що відповідач через кілька місяців після укладення з нею договору позики та договору іпотеки, в порушення умов договорів, незаконно заволодів належною їй квартирою, оформивши право власності. В подальшому, не зважаючи на рішення судів, він реєстрував право власності на квартиру на інших осіб шляхом оформлення договорів купівлі-продажу та отримував за квартиру грошові кошти.

На думку позивача, відповідач ОСОБА_3, надавши 25.03.2014 року в позику 50000 грн., а в договорі зазначив про позику на суму 106 000 грн., ввів її в оману, оскільки не повідомив про шахрайський умисел заволодіти її житлом, вартістю 404 950 грн. Вона не здогадувалась і не могла здогадатись про такий намір ОСОБА_3, а якби розуміла це, то ніколи не погодилася б позичати у нього гроші і укладати з ним договір позики та договір іпотеки.

Просила на підставі ст.ст. 203, 215, 230 ЦК України визнати недійсним договір позики грошових коштів від 25.03.2014 року, укладений між нею та ОСОБА_3

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 ОСОБА_1 позов підтримав, просив вимоги ОСОБА_2 задоволити. Пояснив, що відповідач завідомо спланував шлях заволодіння квартирою ОСОБА_2 і внаслідок визнання за ним права власності на підставі рішення суду, яке було скасоване, неодноразово незаконно продавав житло. Наголосив, що відповідач ввів позивача в оману щодо істотних умов договору позики, оскільки сума позики насправді становила 50000 грн., а вартість квартири на момент укладення договору 404950 грн. Вона вимушено погодилась на укладення договору, оскільки їй потрібні були гроші. Розписка про отримання 50 000 грн. не складалась. Також представник повідомив, що позивач не повернула борг відповідачу в сумі 50 000 грн. і позовів в провадженні суду немає. Наголосив, що доказом введення ОСОБА_2 в оману є те, що відповідач мав на меті заволодіти її квартирою і даний факт був встановлений судами.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання повторно не з`явився з невідомих причин, про день та час розгляду справи був повідомлений рекомендованими листами з повідомленнями за місцем реєстрації, заяв про відкладення розгляду справи або про розгляд справи у його відсутності не подавав. Також під розписку був повідомлений про розгляд справи представник відповідача ОСОБА_7, але в судові засідання він не з`являвся і заяв про відкладення розгляду справи або про розгляд справи у його відсутність не подавав.

Відповідно до ст.ст. 224-226 ЦПК України суд вважає можливим розглянути справу у відсутність відповідача та ухвалити заочне рішення.

Вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що в задоволенні позову ОСОБА_2 слід відмовити.

Судом встановлено, що 25.03.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений та нотаріально посвідчений договір позики (а.с. 7), згідно з яким позикодавець передав у власність позичальникові грошові кошти у розмірі 106000 грн. строком на два роки. Таку ж суму грошових коштів без нарахування процентів позичальник зобовязався повернути позикодавцеві до 25.03.2016 року (п. 1). Договір позики є безвідсотковим; остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 25.03.2016 року. При цьому повернення грошей, за згодою сторін, повинно бути здійснене однією сумою, яка повинна бути передана позикодавцеві не пізніше 25.03.2016 року (п.3 а, б). В разі відмови позикодавця від отримання повернутих йому грошей позичальник вправі передати їх на депозит будь-якої нотаріальної контори, що буде свідчити про своєчасне виконання ним умов цього боргового документа (п.5). Позичальник та позикодавець підтвердили один одному, що надання неправдивої інформації, а також невиконання взятих за договором зобовязань, відповідальність щодо яких не встановлена у цьому договорі, тягне наслідки, передбачені чинним законодавством України (п. 6).

Пунктом 9 договору передбачено, що виконання позичальником зобовязань за цим договором позики (в тому числі і додатковими угодами до нього) забезпечується іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, визначеного в іпотечному договорі.

Сторони домовились, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобовязань за цим договором.

Про умови позики, чинність правочину і порядок укладання договору позики та його правові наслідки в тому числі зміст ст.ст. 203, 208, 213, 215-217, 549, 625, 1046-1052 ЦК України та ст.ст. 60-74 Сімейного кодексу України та ст.ст. 87, 88 Закону України «Про нотаріат» учасникам цього договору нотаріусом розяснено (п. 13).

У пункті 14 договору позики сторони погодили, що підписання договору свідчить про те, що цей договір ними прочитано особисто, зміст договору їм зрозумілий і відповідає їх волі, а також що вони однаково розуміють значення, умови цього правочину та його правові наслідки (а.с. 7).

Між ОСОБА_2 (іпотекодавцем) та ОСОБА_3 (іпотекодержателем) 25.03.2014 року був укладений та нотаріально посвідчений договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_2 передала в заставу трикімнатку квартиру № 1, що в м. Вінниці, вул. Збишка, № 15, як забезпечення виконання зобовязання щодо повернення грошей, переданих за договором позики від 25.03.2014 року на суму 106000 грн. зі строком повернення не пізніше 25.03.2016 року тощо (п.2). Заставна вартість предмета іпотеки становить 404950 грн. визначена згідно звіту про незалежну оцінку майна від 18.03.2014 року (п. 3, а.с. 8-10).

Таким чином, між сторонами виникли зобов`язальні договірні правовідносини, тому при вирішенні спору суд застосовує відповідні норми параграфу 2 глави 16 розділу ІV книги першої, параграфу 1 глави 71 книги пятої Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. ст.1046,1047ч.2ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути продавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей такого ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частин 1, 3-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 1ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року визначено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги представник зазначив, що ОСОБА_2 була введена в оману відповідачем щодо прав і обов`язків, зокрема щодо суми позики, проте належних доказів цього, розписки про отримання коштів, не надав.

Суд враховує, що договір позики на суму 106 000 грн. був посвідчений нотаріусом. Сторони договір прочитали особисто і повідомили, що зміст договору зрозумілий і відповідає їх волі, а також повідомили, що вони однаково розуміють значення, умови цього правочину та інші правові наслідки.

Також позивачем не було доведено умисел в діях відповідача, а кримінальне провадження по факту шахрайських дій ОСОБА_3, не завершене.

Суд вважає, що при укладенні договору позики позивач діяла вільно, виходячи з власних інтересів, сама прийняла рішення про вибір контрагента за договором, визначила характер договору, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі порядок надання позики, повернення позики та забезпечення виконання договору.

Таким чином, під час розгляду справи не встановлено наявності жодної підстави, з числа визначених ст.ст. 203, 230 ЦК України для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Посилання позивача на те, що відповідач незаконно набув право власності на житло, а в подальшому неодноразово незаконно продавав квартиру, не є доказами введення позивача ОСОБА_2 в оману стосовно обставин, які мають істотне значення для договору позики. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Згідно ч.1ст. 60 ЦПК Україникожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановленихст. 61 цього Кодексу.

Відповідно дост. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Таким чином, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_2 не доведеними, тому її позов задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України судові витрати слід залишити за позивачем.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 203, 215, 230, 1046, 1047 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-60, 88, 209, 212-215, 224-226 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в :

в задоволенні позову відмовити.

Судові витрати залишити за рахунок позивача.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Апеляційного суду Вінницької області через Вінницький міський суд Вінницької області протягом десяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.

Суддя