Рішення № 62227097, 13.09.2016, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

13.09.2016 Єдиний унікальний номер 205/9025/15-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2016 року м. Дніпропетровськ

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі:

головуючого судді Басової Н.В.,

при секретарі Сахончик Я.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні м. Дніпропетровська цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»» до ОСОБА_1, третя особа Ленінський РВ у м. Дніпропетровськ Державної міграційної служби України, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та передання квартири в управління, -

ВСТАНОВИВ:

ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»» 25 грудня 2015 року звернулося до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1, третя особа Ленінський РВ у м. Дніпропетровськ Державної міграційної служби України, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та передання квартири в управління. Позивач у своєму позові посилався на те, що 01 жовтня 2007 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно умов якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 29000 доларів США строком до 10 вересня 2027 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,00 % річних, а відповідач зобов'язалася кошти прийняти, належним чином їх використовувати та повернути у строк та на умовах, передбачених договором. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 01 жовтня 2007 року між позивачем та відповідачем було укладено договір іпотеки, згідно умов якого відповідач передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Разом з тим, відповідач свої зобов'язання щодо повернення кредиту та сплати процентів не виконала, що призвело до виникнення заборгованості, розмір якої станом на 21 грудня 2015 року склав 3232870,98 грн. Позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1, шляхом визнання права власності на зазначене майно за позивачем за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна; виселити з квартири всіх зареєстрованих осіб; з метою вжиття заходів щодо забезпечення збереження предмета іпотеки квартири за адресою: АДРЕСА_1, передати його в управління позивача до моменту реєстрації права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»».

У своїй заяві до суду представник позивача просила справу розглядати за її відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Відповідач у судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце слухання справи повідомлялась належним чином. Про причини своєї неявки суд не повідомила. Письмових заяв від неї не надходило.

Представник Ленінського РВ у м. Дніпропетровськ Державної міграційної служби України в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце слухання справи повідомлявся належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив. У своєму клопотанні від 01 квітня 2016 року просив розглядати справу без участі представника ГУ ДМС України в Дніпропетровській області.

Відповідно до ч. 2 ст. 197 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

На підставі ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Підставою звернення позивача до суду є захист права сторони за майновим правовідношенням, що виникло в силу укладеного кредитного договору, на вимогу дострокового повернення грошових коштів у зв'язку із порушенням його виконання.

Перевіривши матеріали справи, оцінивши надані та добуті докази, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»» необхідно відмовити за наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

На підставі ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що 01 жовтня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит»», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 082/07-ФЛ/06, згідно умов якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 29000 доларів США на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1 до 10 вересня 2027 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,00 % річних, а відповідач зобов'язалася кошти прийняти, належним чином їх використовувати та повернути у строк та на умовах, передбачених договором (а.с. 8-11).

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківський кредит - будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 01 жовтня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 082/07/01/06, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Перфіловою О.А. за реєстровим № 6379. Відповідно до умов зазначеного договору ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 30,0 кв.м., житловою площею 18,1 кв.м. (а.с. 12-13).

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

На підставі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідачем порушуються взяті на себе зобов'язання щодо повернення кредиту та сплати процентів, внаслідок чого станом на 21 грудня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 3232870,98 грн., яка складається з: строкової заборгованості по основному боргу кредиту в розмірі 15542,24 доларів США; простроченої заборгованості по основному боргу кредиту в розмірі 10028,89 доларів США; строкової заборгованості по відсоткам в розмірі 164,08 доларів США; простроченої заборгованості по відсоткам у розмірі 18556,63 доларів США; простроченої заборгованості по щомісячній комісії у розмірі 24010,70 грн.; пені за прострочення заборгованості по основному боргу кредиту, відсоткам за період з 21.12.2014 року по 21.12.2015 року в розмірі 2165946,90 грн. (а.с. 17-31).

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Заочним рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2012 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь позивача заборгованість за кредитним договором № 082/07-ФЛ/06 від 01 жовтня 2007 року, що складається з: тіла кредиту та відсотків за період з 01.10.2007 року по 04.05.2012 року в розмірі 33706,26 доларів США; щомісячної комісійної винагороди в сумі 11416 грн.; пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за період з 05.05.2011 року по 04.05.2012 року в сумі 335788,99 грн. (а.с. 14-15).

Згідно з ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач направив передбачену ст. 35 Закону України «Про іпотеку» вимогу про усунення порушення відповідачу, проте доказів виконання такої вимоги відповідачем суду не надано (а.с. 16).

Згідно з ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а відповідно до ч. 3 ст. 33 цього ж Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом п. 8.4.3 Договору іпотеки Іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до чинного законодавства України у разі, коли в момент настання терміну виконання Іпотекодавцем зобов'язань, забезпечених іпотекою за цим договором, вони не будуть виконані.

Відповідно до п. 8.4.8 Договору іпотеки Іпотекодержатель має право достроково звернути стягнення на предмет іпотеки у разі неналежного виконання Іпотекодавцем будь-яких умов Кредитного договору, у тому числі, але не обмежуючись переліченим нижче, у разі несвоєчасної чи неповної сплати ануїтетних платежів, несвоєчасного повернення сум зобов'язань за Кредитним договором, в т.ч. кредиту, процентів, комісійної винагороди, неустойки. Право звернення стягнення на предмет іпотеки Іпотекодержатель набуває також, якщо Іпотекодержатель, відповідно до п. 3.4 Кредитного договору, заявить Іпотекодавцю вимогу повернути кредит та сплатити проценти, комісійну винагороду до настання строку, зазначеного у п. 3.2 Кредитного договору, а Іпотекодавець не виконає зазначене зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Виходячи з положень ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч. 3 ст. 33, ст. 36, ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду України від 11.12.2013 р. № 6-124цс13, а тому має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права відповідно до ч. 1 ст. 3607 ЦПК України.

Водночас, положеннями ч. 1 ст. 39 Закону «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до ч. 6 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст. ст. 38, 39 Закону «Про іпотеку», суд доходить висновку, що у розумінні норми ст. 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 р. № 6-61цс15, а тому має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права відповідно до ч. 1 ст. 3607 ЦПК України.

Як вбачається з позовної заяви та доданих до неї матеріалів, позивач просить звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки.

Водночас, наслідком звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності є перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя в рахунок погашення заборгованості позичальника перед кредитодавцем. Виходячи з принципу правової визначеності у такому випадку з рішення суду повинно бути зрозуміло, яка сума заборгованості за кредитними зобов'язаннями погашається в результаті переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а відтак суд доходить висновку, що вимоги ст. 39 Закону України «Про іпотеку» щодо обов'язкового зазначення у рішенні суду про звернення стягнення на предмет іпотеки початкової ціни предмету іпотеки для його подальшої реалізації поширюються і на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього.

Водночас, у позовній заяві не вказано ціну предмета іпотеки, визначену відповідно до ч. 6 ст. 38 Закону «Про іпотеку», а також до неї не додано відповідного звіту про оцінку майна суб'єктом оціночної діяльності, що суперечить вимогам ст. ст. 39, 43 Закону «Про іпотеку».

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому, за змістом ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до положень ст. 40 Закону України «Про іпотеку», ст. 109 ЖК України, звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців.

Згідно ч. 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку», одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд, за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Відповідно до ст. ст. 3, 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадяни України, іноземці та особи без громадянства реєструють своє місце проживання. Реєстрація місця проживання - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесенням цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу. Оскільки реєстрація фіксує офіційне місце проживання особи, за якою особа має право проживати, на неї надсилаються усі офіційні документи.

У відповідності до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі остаточного рішення суду про позбавлення права власності або права користування житловим приміщенням.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Однак, суд зауважує, що позивачем, в порушення вимог ст. ст. 10, 59-60 ЦПК України, не надано суду належним чином завірену копію заочного рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2012 року та відомості щодо осіб зареєстрованих у спірній квартирі.

Зважаючи на викладене, розглядаючи даний спір в межах заявлених вимог, оцінюючи здобуті по справі докази щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності та взаємності зв'язку у сукупності, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»» необхідно відмовити.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України суд враховує, що позивач від сплати судових витрат не звільнений, його позовні вимоги не належать до задоволення, у зв'язку з чим відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 15-16, 525-526, 610, 612, 629, 1050, 1054 ЦК України, ст. 109 ЖК України, ст. ст. 3, 6-7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. ст. 33, 35-40, 43 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 10-11, 59-60, 88, ч. 2 ст. 197, ст. ст. 209, 212-215, 218, 360-7 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»» до ОСОБА_1, третя особа Ленінський РВ у м. Дніпропетровськ Державної міграційної служби України, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та передання квартири в управління - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Н.В. Басова