Ухвала суду № 62199867, 24.10.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №478/1559/16-ц 24.10.2016 24.10.2016 24.10.2016

Справа № 478/1559/16-ц Головуючий у 1 інстанції Сябренко І.П.

Провадження №22-ц/784/2163/16 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

№22-ц/784/2186/16

Категорія - 53

У Х В А Л А

іменем України

24 жовтня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Лисенка П.П.,

суддів - Галущенка О.І. та Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Тищенком Л. С.,

за участі:

представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

представника відповідача - ОСОБА_4,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 28 липня 2016 року та апеляційною скаргою його представника - ОСОБА_3 додаткове рішення того ж суду від 09 серпня 2016 року, ухвалених у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Казанківського професійного аграрного ліцею Миколаївської області про зміну формулювання причин звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування шкоди, -

в с т а н о в и л а :

30 червня 2016 року ОСОБА_2 пред'явив зазначений позов до Казанківського професійного аграрного ліцею Миколаївської області, який обґрунтовував наступним.

Наказом № 2 від 03 лютого 2003 року його було прийнято на роботу майстром виробничого навчання Казанківського професійного аграрного ліцею Миколаївської області (далі Ліцей).

З дня призначення на посаду він сумлінно виконував обов'язки, покладені на нього трудовим договором та правилами внутрішнього трудового розпорядку; ніколи не вчиняв дисциплінарні проступки і не притягувався до дисциплінарної відповідальності та й, взагалі, будь-яких нарікань збоку керівництва на якість виконуваної ним роботи не мав.

Не дивлячись на це, директор Ліцею своїм наказом № 16-к від 28 березня 2016 року звільнив його з займаної посади за п.2. ст.40 КЗпП України - у зв'язку з виявленою невідповідністю виконуваній роботі. Як на його думку, звільнення з таким формулюванням причини є і безпідставним, і незаконним, оскільки викликане не скоєнням ним дисциплінарного проступку, а є наслідком упередженого ставлення до нього збоку адміністрації Ліцею.

Формальною ж підставою для звільнення слугувала скарга на нього одного із учнів Ліцею, яку той у подальшому мав намір забрати, проте не зміг через відмову керівництва учбового закладу у її поверненні.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просив позов задовольнити, змінивши формулювання підстави звільнення з п. 2 ст. 40 на п. 1 ст. 36 КЗпП України та стягнути з відповідача на його користь 5 000 гривень на відшкодування моральної шкоди.

В подальшому він уточнив позовні вимоги й остаточно просив:

●визнати його звільнення за п. 2. ст. 40 КЗпП України невірним;

●змінити формулювання звільнення з п. 2 ст. 40 КЗпП України на п.1 ст 36 КЗпП України;

●стягнути на його користь з Казанківського професійного аграрного ліцею Миколаївської області середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у розмірі 17 585 гривень 40 копійок, оскільки через оспорюване формулювання причини звільнення не міг працевлаштуватися, та 5 000 гривень у відшкодування моральної шкоди.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав, вважає формулювання причини звільнення такою, що відповідає дійсним обставинам порушення та чинному трудовому законодавству.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 28 липня 2016 року в задоволені позовних вимог відмовлено за їх недоведеністю.

Додатковим рішенням цього ж суду від 09 серпня 2016 року з ОСОБА_2 на користь держави стягнуто 1 102 гривень 40 копійок судового збору, які він зобов'язаний був сплатити при пред'явленні позову.

22 серпня 2016 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на основне рішення, а 26 серпня 2016 року його представник ОСОБА_3 апеляційну скаргу - на додаткове рішення, в яких просили обидва рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.

Скарги обґрунтовували невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи та допущенними судом порушеннями норм матеріального й процесуального права при ухваленні оскаржуваних рішень.

Апеляційні скарги слід відхилити, оскаржувані основне та додаткове рішення суду 1 інстанції залишити без змін, оскільки суд ухвалив їх у повній відповідності з положеннями діючого законодавства.

Так, відмовляючи ОСОБА_2 у позові, суд 1 інстанції виходив з того, що в обраний позивачем спосіб неможливо захистити трудові права того, а вийти за межі заявлених ним позовних вимог з власної ініціативи він не може, що, у своїй сукупності, позбавляє його можливості діяти по іншому.

Стягуючи додатковим рішенням з позивача судовий збір, несплачений тим при пред'явленні позову, районний суд виходив з того, що за чинним законодавством заявлені вимоги не входять до переліку позовів, для яких передбачено звільнення від сплати судового збору, а оскільки той його не сплатив подаючи до суду дану позовну заяву і суд теж не стягнув його при ухвалені основного рішення, то належну суму судового збору слід стягнути додатковим рішенням, що і було зроблено районним судом.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області, в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, вважає їх доведеними, а висновки, щодо результату вирішення справи обґрунтованими і законними.

Так, за Конституцією України, статтею 27 ЦПК України та пунктом 1 статі 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів, який здійснюється в порядку конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та господарського судочинств.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, статей 1, 3-4, 10-11, 303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

Такий розгляд проводиться, виходячи із загальних засад цивільного законодавства про: неприпустимість свавільного втручання держави у сферу особистого життя людини, її цивільного права та інтересу; справедливість; добросовісність та розумність.

В порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ч. 2 ст. 16 ЦК України) і обраний позивачем.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Для цього, він розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, для чого роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Названі вище загальні положення чинного законодавства у повній мірі стосуються і трудових правовідносин, зокрема, права особи на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава гарантує громадянинові захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України).

За діючим трудовим законодавством, такі гарантії забезпечуються шляхом:

- поновлення незаконно звільненого працівника на роботі зі стягненням з роботодавця на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації за моральну шкоду;

- можливістю зміни за судовим рішенням формулювання причини звільнення зі стягненням на користь працівника середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, якщо через оспорюване формулювання причини звільнення той не міг працевлаштуватися, та стягненням компенсації за моральну шкоду у зв'язку з названою обставиною.

Такий спосіб захисту, як визнання причини формулювання звільнення невірною, чинним трудовим законодавством не передбачено. Висновок про обґрунтованість звільнення може бути складовою мотивувальної частини рішення при вирішенні названих вище вимог, а ніяк не повноцінною окремою позовною вимогою, що потребує вирішення в резолютивній частині, тим більше, із застосуванням наслідків, передбачених позовними вимогами, що витікають із статей 40, 235 КЗпП України.

Як вбачається з первісної та уточненої позовних заяв ОСОБА_2 із передбачених трудовим законодавством способів захисту його права від незаконного звільнення ним названо лише вимогу про зміну формулювання причини звільнення, а також, пов'язані з названою вимогою вимоги про стягнення на користь працівника середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, через неможливість працевлаштування, і стягнення компенсації за моральну шкоду у зв'язку з названими обставинами.

Проте, ні один із названих засобів захисту трудового права до даного спору не може бути застосований.

Так, позивач не заявляв вимогу про поновлення його на роботі, а тому суд і не міг з власної ініціативи її вирішувати й робити, в межах вимоги яка не вирішувалася, висновки щодо правильності звільнення та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу і компенсацію за моральну шкоду, викликаних звільненням.

Не міг задовольнити суд і вимоги про зміну за судовим рішенням формулювання причини звільнення зі стягненням на користь працівника середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, викликаного неможливістю, через оспорюване формулювання причини звільнення, працевлаштування, та стягненням компенсації за моральну шкоду - у зв'язку з названою обставиною.

Так, позивач просив змінити формулювання звільнення з п. 2 ст. 40 КЗпП України на п.1 ст 36 КЗпП України і суд міг би, враховуючи недоліки, допущені відповідачем при звільненні за оскаржуваною статтею, змінити на іншу, можливу за законом, причину звільнення, але тільки не на бажану ОСОБА_2

Так, припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України передбачає угоду працівника та роботодавця на таке. У матеріалах справи немає належних та допустимих доказів наявності такої угоди, а тому ця вимога, а також похідні від неї вимоги - про стягнення середнього заробітку за вимушений прогул та компенсації за моральну шкоду не могли бути задоволені.

Що ж до заявленої вимоги про визнання звільнення за п. 2. ст. 40 КЗпП України невірним, то, як вже було вказано вище, вона не є самостійною вимогою і не могла бути вирішена окремо.

Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і суд 1 інстанції, то підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 немає, а тому її слід відхилити.

Не може бути задоволена і скарга представника позивача ОСОБА_3 на додаткове рішення.

Так відповідно до ст. 220 Цивільно-процесуального кодексу України суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

-стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

-суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

-суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 367 цього Кодексу;

-судом не вирішено питання про судові витрати.

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.

Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. Їх присутність не є обов'язковою.

На додаткове рішення може бути подано скаргу.

Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

Саме так і поступив районний суд по даній справі, виходячи з наступного.

Порядок сплати та розмір судового збору визначено Законом України від 8 липня 2011 року «Про судовий збір», який набрав чинності 1 листопада 2011 року. При цьому з 1 вересня 2015 року набули чинності зміни до вказаного Закону України щодо сплати судового збору на підставі Закону України від 22 травня 2015 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору».

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 вказаного Закону від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Названі положення не підлягають розширеному тлумаченню.

Враховуючи, що позивачем заявлено вимоги про зміну формулювання причин звільнення, а також стягнення моральної шкоди, відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК України на час подання позову (червень 2016 року) позивач мав сплатити судовий збір за вказані вимоги.

Оскільки він цього не зробив при подачі позовної заяви, районний суд своїм додатковим рішенням від 09 серпня 2016 року стягнув з позивача судовий збір за дві вимоги немайнового характеру.

Стосовно ж тверджень осіб, які подали апеляційні скарги про наявність процесуальних порушень при розгляді судом 1 інстанції позову, то вони не можуть слугувати скасуванню оскаржених рішень, оскільки більша частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мають місце, носять формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 307-308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 28 липня 2016 року та апеляційну скаргу його представника - ОСОБА_3 на додаткове рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 09 серпня 2016 року відхилити і залишити названі рішення без змін.

Ухвала набирає законної сили з дня її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Лисенко П.П.

Судді: Галущенко О.І.

Серебрякова Т.В.