Рішення № 62191773, 05.10.2016, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/33747/15-ц

Провадження № 2/761/2376/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2016 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого: судді - Притули Н.Г.

при секретарях: Паночко О.М., Лукянчук А.О.,

за участю представника відповідача: ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про припинення одноособового права власності на земельну ділянку, визнання будинку багатоквартирним, визнання права спільної сумісної власності,-

В С Т А Н О В И В:

До суду надійшла зазначена позовна заява в якій позивач просить: припинити одноособове право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, яка належить ОСОБА_3 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданого ГУ земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації 12.09.2003 року та визнати співвласником на праві спільної сумісної власності вказаної земельної ділянки ОСОБА_2, визнати будинок АДРЕСА_1 багатоквартирним; визнати за позивачем право спільної сумісної власності на допоміжні приміщення у багатоквартирному будинку АДРЕСА_1.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що між сторонами 07.06.2013 року було укладено договір дарування 5/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1, договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т.М. та зареєстрований в реєстрі за №1251.

Як зазначає позивач, в п.5 договору передбачено, що у строк до 01.08.2013 року буде оформлено договір сервітуту на земельну ділянку, яка належить відповідачу на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку.

Позивач в позовній заяві зазначає, що вона неодноразово зверталась до ОСОБА_3 про необхідність укладення договору, проте відповідач відмовляв посилаючись на певні труднощі. Таким чином він ухиляється від оформлення договору, що позбавляє позивача відповідним чином оформити право власності на земельну ділянку.

Позивач в судове засідання не з'явилась, направила до суду заяву про слухання справи в її відсутність, зазначає, що позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти задоволення заявлених вимог на тій підставі, що заявлені вимоги є необґрунтованими, а тому не можуть бути задоволені.

Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов'язок доказування покладений на сторони.

Дослідивши та оцінивши письмові докази по справі у їх сукупності, вислухавши представника відповідача, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частина 1 статті 509 ЦК України визначає, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст.626 ЦК України).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст.627 ЦК України).

Стаття 526 ЦК України визначає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як встановлено в судовому засіданні, 07.07.2013 року між ОСОБА_3 (далі - Дарувальник) та ОСОБА_2 (далі - Обдаровувана) був укладений Договір дарування за умовами якого Дарувальник безоплатно передав у власність Обдаровуваної, а Обдаровувана прийняла у дар належні йому на праві власності 5/100 часток житлового будинку за АДРЕСА_1.

Право власності позивача на частину будинку було зареєстровано 06.12.2013 року.

Як домовились сторони та зазначили п.5 Договору, за домовленістю сторін на частину земельної ділянки, яка використовується для обслуговування житлового будинку, частина якого придбається за цим договором, буде оформлено договір сервітуту у строк до першого серпня 2013 року. Дарувальник зобов'язується сприяти Обдарованій у здійсненні усіх необхідних дій для належного укладання та посвідчення вищевказаного договору сервітуту на земельну ділянку та оформлення відповідних прав обдарованої на земельну ділянку.

В договорі зазначено, що земельна ділянка площею 0,1000 га на якій розташований житловий будинок кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1 належить Дарувальникові на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданий Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації 12.09.2003 року.

Суду не було надано доказів, кому на даний час належить земельна ділянка. На питання головуючого, представник відповідача пояснив, що це обов'язок позивача довести свої вимоги, а він як представник відповідача не зобов'язаний надавати документи.

Частина 1 статті 717 ЦК України визначає, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договором дарування може бути встановлений обов'язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини (ч.1 ст.723 ЦК України).

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення (ч.1 ст.120 ЗК України).

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди (ч.4 ст.120 ЗК України).

Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти.

Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера (ч.6 ст.120 ЗК України).

В постанові Верховного Суду України від 11.02.2015 року у справі №6-2цс15 зазначено, що на відміну від норми статті 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку - 22 березня 2003 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч.1 ст.401 ЦК України).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч.1 ст.402 ЦК України).

Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки (ч.2 ст.402 ЦК України, ч.1 ст.100 ЗК України).

Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (ч.1 ст.403 ЦК України).

Частина 1 статті 98 ЗК України визначає, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (ч.3 ст.98 ЗК України).

За Конституцією України (ст. 41) ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Стаття 378 ЦК України передбачає, що право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Крім того, статті 140 ЗК України визначає випадки в яких може бути припинено право власності особи на земельну ділянку.

Аналіз змісту ст. 140 ЗКУ дозволяє класифікувати підстави припинення права приватної власності на земельні ділянки на дві групи. До першої відносяться випадки, коли право власності на земельну ділянку припиняється за бажанням і на основі волевиявлення власника, а саме: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку (ст. 142 ЗК, ст. 347 ЦКУ); відчуження земельної ділянки іншим особам, державі, територіальним громадам (ст. 131 ЗКУ). До другої групи підстав припинення права власності на земельні ділянки відносяться випадки, коли право власності на земельні ділянки припиняється поза волею власника, а саме: смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора (ст. 139 ЗКУ); відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (ст. 146 - 147 ЗКУ; ст. 350 ЦКУ); конфіскації за рішенням суду (ст. 148 ЗКУ; ст. 354 ЦКУ); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145 ЗКУ; ст. 348 ЦКУ).

Порядок припинення права власності на земельні ділянки передбачений у ст. ст. 142, 143, 145 - 146, 147 - 148 ЗКУ.

Стаття 143 ЗК України визначає підстави примусового припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Зазначені підстави є вичерпними.

Враховуючи, що за умовами договору дарування, який не визнано недійсним та не розірвано, позивач мала укласти договір сервітуту земельної ділянки, умовами договору не було передбачено обов'язок відповідача передати частину земельної ділянки у власність позивача, а тому суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині припинення одноособового права власності відповідача на земельну ділянку.

В той же час, позивач не надала суду доказів, що вона зверталась до ОСОБА_3 з приводу укладення договору сервітуту земельної ділянки.

Крім того, в пункті 12 Договору дарування зазначено, що Обдаровуваній нотаріусом роз'яснено ст.ст.98-102 ЗК щодо права земельного сервітуту, ст.125 ЗК щодо виникнення права власності на землю, ст.ст.120, 126, 131-132 ЗК, вимоги чинного законодавства щодо зміни цільового призначення земель.

Нормами діючого законодавства не передбачено в судовому порядку визнавати будинок багатоквартирним, а тому в цій частині та про визнання за позивачем права спільної сумісної власності на допоміжні приміщення у багатоквартирному будинку по АДРЕСА_1 заявлені вимоги не можуть бути задоволені.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.3, 10, 11, 57-60, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд

вирішив:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про припинення одноособового права власності на земельну ділянку, визнання будинку багатоквартирним, визнання права спільної сумісної власності - відмовити.

На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу до Апеляційного суду м.Києва через Шевченківський районний суд м.Києва протягом десяти днів з дня його проголошення. Сторона, яка не була присутня при проголошенні рішення може його оскаржити протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя: Н.Г.Притула