Ухвала суду № 62135499, 11.10.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/11150/16 Головуючий у 1-й інстанції: Аблов Є.В. Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

11 жовтня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі Скаленку Р.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.09.2016 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:

- скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову в оформленні ОСОБА_2 спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї від 14.07.2016;

- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві видати позивачу спеціальний дозвіл для багаторазового в'їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї строком на три роки.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.09.2016 позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві про відмову в оформленні ОСОБА_2 спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї від 14.07.2016; зобов'язано Головне управління державної міграційної служби України в м. Києві видати ОСОБА_2 спеціальний дозвіл для одноразового в'їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї строком на один рік; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням відповідач звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувану постанову, як таку, що постановлена із порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нову постанову, якою у задоволені позову відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що зазначена апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи громадянин Російської Федерації ОСОБА_4, який постійно проживає на території України за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до наявної в матеріалах справи тимчасової посвідки на проживання серії НОМЕР_1 (дійсної безстроково), звернувся 13.07.2016 до ГУ ДМСУ у м. Києві із заявою про надання спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію України та виїзд з неї.

У графі «мета і обґрунтувані підстави для в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї» зазначено: наявність права власності на об'єкти нерухомості, які розташовані на тимчасово окупованій території України. Довіреність ОСОБА_5, яка має право власності на будинок, що знаходиться в тимчасово окупованій території України: АДРЕСА_2, посвідчена приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шапіро І.В., зареєстрована в реєстрі № 797 від 01.07.2016.

Для підтвердження мети та обґрунтування підстав, до заяви було додано належним чином засвідчені копії договору дарування 2/3 частин житлового будинку від 05.03.2012, що підтверджує право приватної спільної часткової власності ОСОБА_5 на будинок, розташований на тимчасово окупованій території України: АДРЕСА_2, витягу з Державного реєстру правочинів № 11076866 від 05.03.2012, витягу про державну реєстрацію прав Комунального підприємства Ялтинської міської ради «Бюро технічної інвентаризації» № 33867876 від 18.04.2012.

Також, позивачем до заяви було додано копію довіреності від 01.07.2016, якою ОСОБА_5 уповноважує громадянина Російської Федерації ОСОБА_2, зокрема, бути її представником з питань нагляду та комунального обслуговування належного їй житлового будинку АДРЕСА_2 а також укладати від її імені будь-які цивільно-правові договори, пов'язані з обслуговуванням, експлуатацією, користуванням будинком та наглядом за ним, відкривати рахунки для проведення оплат та інших комунальних платежів, здійснювати нагляд за будинком, мати до нього вільний необмежений доступ у будь-який час, бути представником в ЖЕКу або інших комунальних, житлово-експлуатаційних та обслуговуючих органах з питань нарахування та оплати за комунальні послуги і нагляду за санітарно-технічним станом будинку, вносити необхідні платежі (в тому числі газопостачання, водопостачання, та використання електроенергії, користування телефонним зв'язком, інтернет-зв'язком та іншими послугами). Вказана довіреність видана строком на три роки та дійсна до 01.07.2019.

За результатами розгляду заяви ГУ ДМСУ у м. Києві прийнято рішення від 14.07.2016 про відмову в оформленні громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію України та виїзд з неї на підставі пп. 4 п. 27 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї», про що позивачу надано повідомлення № 1/21-звер.№326 від 14.07.2016.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки метою та підставою для набуття спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію України та виїзд з неї в даному випадку є реалізація позивачем права на утримання житла, належного його матері, відповідно до наявної в матеріалах справи довіреності, у контролюючого органу були відсутні підстави для прийняття оскаржуваного рішення від 14.07.2016 про відмову у видачі позивачу спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї, яке підлягає скасуванню.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством України.

Колегія суддів вважає доводи апелянта необґрунтованими та погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до п. 12.6 статті 12 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» під час тимчасової окупації фізична особа може перетнути адміністративний кордон ВЕЗ «Крим» з урахуванням того, що:

1) порядок перетину фізичними особами адміністративного кордону ВЕЗ «Крим» встановлюється з урахуванням Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»;

2) норми міжнародних угод, укладених між компетентними органами України та інших країн про використання національних (внутрішніх) документів для в'їзду, виїзду і пересування фізичними особами територією договірних сторін, не поширюються на тимчасово окуповану територію України;

3) паспорт або інший проїзний документ особи, який був виданий компетентним органом держави-окупанта на території тимчасово окупованої території України, чи фізичної особи, яка постійно проживає або тимчасово перебуває на такій окупованій території, вважається недійсним (не дає права) на перетин адміністративного кордону ВЕЗ «Крим» та державного кордону України;

4) на адміністративному кордоні ВЕЗ «Крим» запроваджується тимчасовий прикордонний контроль.

Згідно ч. 2 статті 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», в'їзд іноземців та осіб без громадянства на тимчасово окуповану територію та виїзд з неї допускаються лише за спеціальним дозволом через контрольні пункти в'їзду-виїзду. Порядок в'їзду іноземців та осіб без громадянства на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Даний Порядок регулює питання перетину адміністративного кордону вільної економічної зони «Крим» під час в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї громадян України відповідно до Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України», а також іноземців та осіб без громадянства - з урахуванням вимог Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Відповідно до п. 3 Порядку в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 № 367 (далі також - Порядок), в'їзд на тимчасово окуповану територію України та виїзд з неї здійснюються через контрольні пункти: іноземців та осіб без громадянства - за паспортним документом та спеціальним дозволом, виданим територіальним органом ДМС або територіальним підрозділом ДМС у Новотроїцькому чи Генічеському районі Херсонської області.

Підпунктом 4 пункту 21 Порядку встановлено, що спеціальний дозвіл видається в разі наявності права власності на об'єкти нерухомості, які розташовані на тимчасово окупованій території України.

Спеціальний дозвіл оформляється територіальним органом ДМС або територіальним підрозділом ДМС у Новотроїцькому чи Генічеському районі Херсонської області на його бланку за місцем перебування іноземця або особи без громадянства на території України. Форму спеціального дозволу наведено в додатку 2 (п. 22 Порядку).

Згідно п. 23 Порядку, для отримання спеціального дозволу іноземець або особа без громадянства подає до територіального органу ДМС:

1) заяву за формою згідно з додатком 3;

2) паспортний документ (після пред'явлення повертається);

3) документ, що підтверджує перебування на території України на законних підставах;

4) копію сторінки паспортного документа або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними особи з перекладом на українську мову, засвідченим у встановленому порядку;

5) такі документи, що підтверджують мету в'їзду на тимчасово окуповану територію України: копії документів, що підтверджують родинні зв'язки іноземців або осіб без громадянства, а також місце проживання їх близьких родичів або членів сім'ї на тимчасово окупованій території України; копію документа, що підтверджує смерть близьких родичів, які проживали на тимчасово окупованій території України; документ, що підтверджує поховання близьких родичів або членів сім'ї на тимчасово окупованій території України; документи, що підтверджують право власності на об'єкти нерухомості, які розташовані на тимчасово окупованій території України; клопотання або погодження МЗС за умов, передбачених у підпункті 5 пункту 21 цього Порядку; клопотання або погодження МІП за умов, передбачених у підпункті 7 пункту 21 цього Порядку; клопотання або погодження Мінкультури за умов, передбачених у підпункті 8 пункту 21 цього Порядку; посвідку на постійне проживання (після пред'явлення повертається), видану територіальним органом або підрозділом ДМС, та її копію з реєстрацією місця проживання іноземця або особи без громадянства в Автономній Республіці Крим або м. Севастополі; клопотання Меджлісу кримськотатарського народу за умов, передбачених у підпункті 10 пункту 21 цього Порядку; інші документи, що можуть підтвердити мету в'їзду на тимчасово окуповану територію України;

6) три фотокартки розміром 3,5 х 4,5 сантиметра.

Відповідно до п. 25 Порядку, видача спеціального дозволу або прийняття рішення про відмову в його видачі здійснюється начальником територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС у Новотроїцькому чи Генічеському районі Херсонської області, або його заступником у строк не більше п'яти робочих днів з моменту надходження всіх визначених цим Порядком документів.

Підпунктом 4 пункту 27 Порядку передбачено, що рішення про відмову у видачі іноземцю чи особі без громадянства спеціального дозволу приймається в разі, коли є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства має інші, ніж ті, що заявлені в заяві, підстави та мету в'їзду на тимчасово окуповану територію або якщо вони не надали підтвердження щодо підстав та мети в'їзду на тимчасово окуповану територію.

Згідно з пунктом 21 Порядку спеціальний дозвіл видається у разі:

1) проживання на тимчасово окупованій території України близьких родичів або членів сім'ї одного з подружжя іноземця чи особи без громадянства, що підтверджується документами, виданими уповноваженими державними органами України;

2) розташування на тимчасово окупованій території України місця поховання близьких родичів або членів сім'ї одного з подружжя іноземця чи особи без громадянства, що підтверджується відповідними документами;

3) смерті близьких родичів або членів сім'ї одного з подружжя іноземця чи особи без громадянства, що проживали на тимчасово окупованій території України, що підтверджується відповідними документами;

4) наявності права власності на об'єкти нерухомості, які розташовані на тимчасово окупованій території України;

5) необхідності здійснення дипломатичних та консульських функцій, зокрема в рамках діяльності міжнародних організацій, членом яких є Україна, провадження своєї діяльності іншими міжнародними урядовими організаціями, міжнародними неурядовими організаціями, неурядовими організаціями інших держав та незалежними правозахисними місіями. У такому разі спеціальний дозвіл видається виключно за клопотанням або погодженням з МЗС;

6) здійснення регулярних поїздок на тимчасово окуповану територію України, пов'язаних із трудовою діяльністю працівників залізниць;

7) необхідності провадження журналістської діяльності (виключно за клопотанням або погодженням з МІП);

8) необхідності проповідування релігійних віровчень, виконання релігійних обрядів чи задоволення релігійних потреб (виключно за клопотанням або погодженням з Мінкультури);

9) проживання на тимчасово окупованій території України на підставі посвідки на постійне проживання, виданої в установленому законодавством порядку, іноземця або особи без громадянства, місце проживання яких зареєстровано в Автономній Республіці Крим або м. Севастополі;

10) необхідності взяття участі у заходах Меджлісу кримськотатарського народу.

Підпункт 4 пункту 21 Порядку не містить точного визначення суб'єкта права власності на об'єкти нерухомості, які розташовані на тимчасово окупованій території України, однак, вказаний Порядок чітко регламентує процедуру отримання спеціальних дозволів на в'їзд на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї особою, яка звертається за його отриманням. Таким чином, можна дійти висновку, що передбачені пунктом 21 Порядку причини для отримання спеціального дозволу мають бути наявними у особи, яка звертається з заявою для отримання спеціального дозволу.

Як було встановлено судом першої інстанції об'єкт нерухомості розташований на тимчасово окупованій території України належить матері позивача ОСОБА_5, яка в силу похилого віку не може самостійно виїхати до АР Крим, з метою нагляду та обслуговування будинку належному їй на праві приватної спільної часткової власності.

Саме з метою забезпечення реалізації ОСОБА_5 свого права власності на майно, розташованого на тимчасово окупованій території України, нею була видана довіреність на ім'я позивача, якою вона уповноважила свого сина ОСОБА_2 вчиняти всі необхідні дії, пов'язані з обслуговуванням, експлуатацією, користуванням будинку АДРЕСА_2

В свою чергу, позивач звернувся до ГУ ДМСУ у м. Києві із заявою про надання спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію України та виїзд з неї, до якої додав правовстановлюючі документи на об'єкт нерухомості, розташований на тимчасово окупованій території України та копію довіреності власника цього житла, якою уповноважено позивача на вчинення необхідних дій, пов'язаних із утриманням будинку.

Згідно статті 379 Цивільного кодексу України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Відповідно до статті 380 ЦК України, житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

Частиною 1 статті 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Право на житло тісно пов'язане з обов'язками інших фізичних і юридичних осіб і державних органів щодо створення відповідних умов, охорони, захисту та відтворення житлових прав людини й громадянина. Конституція України покладає на державу обов'язок створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Однією із форм реалізації людиною і громадянином права на житло є володіння, користування і розпорядження ним відповідно до чинних нормативно-правових актів.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Отже, враховуючи те, що метою та підставою для набуття спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію України та виїзд з неї в даному випадку є реалізація позивачем права на утримання житла, належного його матері, відповідно до наявної в матеріалах справи довіреності, колегія суддів приходить до висновку, що у контролюючого органу були відсутні підстави для прийняття оскаржуваного рішення від 14.07.2016 про відмову у видачі позивачу спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї, а тому воно є протиправним та підлягає скасуванню, що вірно встановлено судом першої інстанції.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач раніше звертався до ГУ ДМСУ у м. Києві із заявою про надання спеціального дозволу на в'їзд іноземця або особи без громадянства на тимчасово окуповану території України та виїзд з неї та ОСОБА_2 надавався спеціальний дозвіл для одноразового в'їзду.

Водночас, беручи до уваги, що відповідні повноваження відповідача щодо розгляду поданої позивачем заяви від 13.07.2016 та прийняття рішення про видачу спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію та виїзд з неї за такою його заявою є дискреційними повноваженнями такого органу, колегія суддів враховує положення обов'язкової до застосування судової практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі Олссон проти Швеції (Olsson v. Sweden) від 24 березня 1988 року.

При вирішенні вказаної справи Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію. Проте досвід показує, що абсолютна точність недосяжна і що необхідність уникати надмірної жорсткості формулювань і слідувати за обставин, що змінюються, веде до того, що багато законів неминуче викладені в термінах, які більшою чи меншою мірою є невизначеними.

Фраза «передбачено законом» не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п. 1 статті 8.

Закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання держави.

Крім того, згідно п. 65 вказаного рішення суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі.

Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання «необхідним у демократичному суспільстві», суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду.

На підставі викладеного колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Аналогічний підхід має бути застосований і в разі, коли має місце протиправна бездіяльність органу влади щодо неприйняття відповідного рішення у відносинах, коли обставини свідчать про наявність всіх підстав для його прийняття.

Відповідно, оскільки рішення про відмову у видачі громадянину Російської Федерації ОСОБА_4 спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію та виїзд з неї було визнано судом протиправним, а інші підстави для відмови у видачі спеціального дозволу у відповідача відсутні, колегія суддів погоджується з судом першої інстанці про те, що похідні позовні вимоги щодо зобов'язання відповідача видати позивачу спеціальний дозвіл на в'їзд на тимчасово окуповану територію та виїзд з неї також підлягають задоволенню.

Однак, позивач в суду першої інстанції просив надати йому спеціальний дозвіл саме для багаторазового в'їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї строком на три роки. Щодо цього колегія суддів зазначає наступне.

Згідно п. 26 Порядку, спеціальний дозвіл видається для одноразового або багаторазового в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї і є дійсним протягом зазначеного в заяві документально підтвердженого строку, який не може перевищувати дозволений строк перебування іноземця або особи без громадянства на території України та повинен враховувати строк, необхідний для виїзду за межі України (не менше трьох робочих днів).

Спеціальний дозвіл для одноразового в'їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї видається з підстав, визначених підпунктами 1-4, 7, 8, 10 пункту 21 цього Порядку.

Спеціальний дозвіл для багаторазового в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї видається на один рік з підстав, визначених підпунктами 5, 6, 9 пункту 21 цього Порядку, а також іноземцям або особам без громадянства, що мають посвідку на постійне проживання в Україні і місце проживання яких зареєстровано в Автономній Республіці Крим або м. Севастополі.

Оскільки позивач звертався до відповідача із заявою на видачу спеціального дозволу на підставі пп. 4 п. 21 Порядку, в якій зазначив термін дії спеціального дозволу з 2016 року по 2017 рік, та враховуючи імперативний характер вищевказаних правових норм, які не передбачають випадків надання спеціального дозволу для багаторазового в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї, з інших підстав, ніж зазначені в абз. 2 п. 26 Порядку, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про задоволення позовних вимог позивача шляхом зобов'язання відповідача видати громадянину Російської Федерації ОСОБА_4 спеціальний дозвіл для одноразового в'їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї строком на один рік.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 200 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Разом з тим, вирішуючи питання про стягнення з апелянта судового збору, колегія суддів зазначає наступне.

Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені положеннями Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 № 3674-VІ (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» від 22.05.2015 № 484-VIII, який набрав чинності 01.09.2015).

Відповідно до пп. 1 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору встановлюється в таких розмірах: за подання до адміністративного суду адміністративного позову майнового характеру, який подано: суб'єктом владних повноважень, юридичною особою 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати; фізичною особою або фізичною особою - підприємцем 1 відсоток ціни позову, але не менше 0, 4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати; немайнового характеру, який подано: суб'єктом владних повноважень, юридичною особою або фізичною особою - підприємцем 1 розмір мінімальної заробітної плати; фізичною особою 0,4 розміру мінімальної заробітної плати.

Згідно з п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру; у разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Згідно з п.п. 2 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору встановлюється в таких розмірах, зокрема: за подання до адміністративного суду апеляційної скарги на рішення суду, заяви про приєднання до апеляційної скарги на рішення суду, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами - 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Розмір мінімальної заробітної плати станом на 01.01.2016 відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» становив 1378 грн.

З позовної заяви позивача вбачається, що позивачем заявлено дві вимоги немайнового характеру (скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову в оформленні ОСОБА_2 спеціального дозволу на в'їзд на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї від 14.07.2016; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві видати позивачу спеціальний дозвіл для багаторазового в'їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї строком на три роки).

Отже, ставка судового збору за подачу позову становила: (1378 х 0,4) х 2 = 1 102, 40 грн.

Оскільки, в порушення наведених норм апелянтом не сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги, то у відповідності до п.п. 2 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» відповідачу потрібно сплатити судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 212, 64 грн. (1 102, 40 х 110 %).

Керуючись ст.ст. 160, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.09.2016 - без змін.

Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві за рахунок бюджетних асигнувань на користь Державного бюджету України (отримувач коштів - УДКСУ у Печерському районі м. Києва, код 38004897, банк отримувача - ГУ ДКСУ у м. Києві, код банку 820019, р/р 31211206781007, код класифікації 22030101) судовий збір за подання до суду апеляційної скарги в розмірі 1 212, 64 грн.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В.В.,

Шурко О.І.

Повний текст ухвали виготовлений 17.10.2016.

Головуючий суддя Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В. В.

Шурко О.І.