Рішення № 62119514, 06.09.2016, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/11593/13-ц

Провадження № 2/761/1734/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 вересня 2016 року Шевченківський районний суд м.Києва у складі:

головуючого: судді - Притули Н.Г.

при секретарях: Паночко О.М., Лукянчук А.О.,

за участю представника прокуратури: Воробйова В.В.,

представника відповідачів: ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом Першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу та договору дарування, відновлення становища, яке існувало, -

В С Т А Н О В И В:

До суду надійшла вказана справа на новий розгляд після скасування рішення суду Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

В позовних вимогах з врахуванням заяви від 30.04.2014 року позивач просить:

- визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 24.06.2004 року № 326-2/1536 в частині щодо передачі громадянці ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1,

- визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за НОМЕР_2, виданий 26.10.2004 року ОСОБА_4 на підставі рішення КМР від 24.06.2004 року № 326-/153,

- визнати недійсним договір купівлі - продажу земельної ділянки площею 0,10 га розташованої по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 13.10.2005 року,

- визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3 зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за НОМЕР_4, виданий 23.11.2005 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі - продажу земельної ділянки від 31.10.2005 року № 3921,

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,10 га розташованої по АДРЕСА_1, укладений 17.12.2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6,

- відновити становище, яке існувало до порушення шляхом визнання права власності на земельну ділянку площею 0,10 га розташованої по АДРЕСА_1 за територіальною громадою м. Києва.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що пунктом 1 рішення VІІ сесії ХХІV скликання Київської міської ради від 24.06.2004 року № 326-2/1536 "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд" затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,10 га ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення Київської міської ради ОСОБА_4 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку. В подальшому 31.10.2005 року ОСОБА_4 відчужила земельну ділянку ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки.

17.12.2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір дарування спірної земельної ділянки.

Позивач вважає, що рішення Київської міської ради від 24.06.2004 року, видані державні акти на право власності на земельну ділянку та укладені договір купівлі-продажу та договір дарування спірної земельної ділянки не відповідають вимогам чинного законодавства, оскільки згідно інформації Державної екологічної інспекції у м. Києві земельна ділянка по АДРЕСА_1 знаходиться в парковій зоні та належить до земель рекреаційного призначення, що встановлено під час перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства в частині екологічного контролю зелених насаджень. А отже, згідно ст. 51 ЗК України, вказана ділянка віднесена до земель рекреаційного призначення, тобто охоплюється забороною та обмеженнями, що передбачені законом для їх використання.

В судовому засіданні представник прокуратури підтримав заявлені вимоги та просив їх задовольнити.

В судовому засіданні представник відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 заперечив проти задоволення позовних вимог на тій підставі, що прокуратурою пропущено строк позовної давності, оскільки органам прокуратури було відомо про існування спірного рішення ще 01.07.2008 року, а тому посилання на ту обставину, що прокурору стало відомо лише 03.01.2013 року є безпідставним та просив застосувати наслідки спливу строку позовної давності. Крім того, представник пояснив, що територіальна громада є окремим від держави суб'єктом права власності на землю, а тому порушення прав та законних інтересів територіальної громади на землю жодним чином не зачіпає будь-яких прав та інтересів держави. Відповідач ОСОБА_6 є добросовісним набувачем, оскільки до нього право власності перейшло за відплатним договором. Прокурор не має права в інтересах первинного власника витребувати майно з начеб-то чужого незаконного володіння. Спірна земельна ділянка не відноситься до території «Сирецького гаю», парків та скверів. Проект землевідведення земельної ділянки розроблено та погоджено у відповідності до вимог ст.118, 123, 151 Земельного кодексу України.

Відповідач Київська міська рада в судове засідання представника не направив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, а тому суд вважає за можливе провести розгляд справи у їх відсутності на підставі наявних у справі доказів.

Суд, вислухавши пояснення прокурора, представника відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних сімейних, трудових відносин.

За правилами ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Перевіряючи обставини у справі судом встановлено, що пунктом 1.1 рішення Київської міської ради VII сесії XXIV скликання від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення Головним управлінням земельних ресурсів виконкому Київради (Київської міської державної адміністрації) ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1.

31 жовтня 2005 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки, 17 грудня 2008 року ОСОБА_5 за договором подарував її ОСОБА_6

Як було встановлено судом, прокурор Шевченківського району м. Києва оскаржив рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.05.2013 року було відмовлено в задоволенні позовних вимог прокурора Шевченківського району м. Києва до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), 3-і особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, Комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва, ОСОБА_4, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_14, АТ "МІЗЕТ", ОСОБА_15, Комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень Подільського району м. Києва про визнання незаконним та скасування рішення.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.11.2013 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.05.2013 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог прокуратури Шевченківського району м. Києва про визнання незаконними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки скасовано та закрито провадження в цій частині, оскільки дані вимоги слід розглядати в порядку ЦПК України, в іншій частині постанову залишено без змін.

В даному рішенні суд встановив, що Київська міська рада, приймаючи рішення № 326-2/1536 від 24.06.2004 року "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд" діяла у порядку та у межах, передбачених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", Земельним кодексом України.

Департамент земельних ресурсів в листі від 26.05.2015 року зазначив, що згідно з архівними даними міського земельного кадастру та картографічними даними, станом на 2001 рік земельна ділянка на АДРЕСА_1 розташована в межах земельної ділянки, яка обліковувалась за обліковим кодом НОМЕР_5 за державним комунальним підприємством по експлуатації зелених насаджень.

Суд на виконання вимог ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ надавав можливість представнику позивача надати суду земельно-кадастрову документацію на спірну земельну ділянку, чинну до прийняття оспорюваного рішення міської ради, яке саме цільове призначення вказаної земельної ділянки було зазначено, з урахуванням, в тому числі, дотримання вимог НОМЕР_6 «Містобудування. Планування міських та сільських поселень».

Представник прокуратури пояснив, що інших документів він надати не може, всі документи на підставі яких суд має прийняти рішення містяться в матеріалах справи, до суду з клопотанням про витребування документів не звертався. А тому, оскільки у відповідності до ст.60 ЦПК України спір вирішується на підставі доказів, що надаються сторонами, суд не уповноважений з власної ініціативи витребувати докази, суд продовжив розгляд справи на підставі документів, які містяться в справі.

Крім того, обґрунтовуючи звернення до суду з даним позовом прокурор посилається на те, що оскаржуваним рішенням порушено інтереси держави, що проявляється у вибутті з власності територіальної громади м. Києва спірної земельної ділянки.

Відповідно до ст. 78 ЗК України, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Статтею 80 ЗК України встановлено, що суб'єктами права власності є: громадяни та юридичні особи; територіальні громади; держава.

Таким чином, діюче законодавство України чітко розмежовує між собою комунальну та державну форму власності на землю та суб'єктів цих прав.

Отже, з вищевикладеного вбачається, то територіальна громада є окремим від держави суб'єктом права власності на землю, а тому порушення прав та законних інтересів територіальної громади на землю жодним чином не зачіпає будь-яких прав та інтересів держави.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України.

Положенням ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю природні ресурси, підприємства тощо.

Прокурор обґрунтовуючи позовні вимоги зазначає, що рішення прийняте Київською міською радою 24.06.2004 р. за № 326-2/1536, а саме в частині п. 1 щодо передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_4 не відповідає вимогам законодавства України, зокрема положенням Земельного кодексу України, а тому має бути визнано незаконним та скасовано, а за обставин скасування рішення в частині мають бути визнані недійсним, як державний акт на право власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_4, так і договір купівлі-продажу земельної ділянки так і акт, що засвідчує право власності на землю на ім'я ОСОБА_5 та договір дарування спірної земельної ділянки.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Київська міська рада, в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Стаття ст. 9 ЗК України визначає, що до повноважень Київської міської ради віднесено, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Згідно п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, до розмежування земель державної та комунальної власності, повноваження щодо розпорядження землями (окрім земель переданих у приватну власність, та земель, визначених в абзаці другому цього пункту) в межах населених пунктів, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Згідно ст. 123 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржувального рішення), надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом її відведення, звертається з клопотанням про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації. До клопотання додаються матеріали, передбачені частиною п'ятою статті 151 цього Кодексу. Вибір місця розташування земельної ділянки та надання дозволу і вимог на розроблення проекту її відведення здійснюються у порядку, встановленому статтею 151 цього Кодексу. Розроблений проект відведення земельної ділянки погоджується з територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, а також з відповідним територіальним органом виконавчої влади з питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду). Погоджений проект відведення земельної ділянки після одержання позитивного висновку державної землевпорядної експертизи у випадках, передбачених законом, подається разом з клопотанням про надання земельної ділянки до відповідної державної адміністрації, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, які розглядають його в місячний строк і в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки у користування. Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом її відведення здійснюється: затвердження проекту відведення земельної ділянки; вилучення (викуп) земельних ділянок у землекористувачів (землевласників) із затвердженням умов вилучення (викупу) земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням категорії земель та її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, встановлення обґрунтованих граничних термінів забудови земельної ділянки.

Частиною 7 статті 151 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) передбачено, що відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування згідно із своїми повноваженнями розглядає заяву (клопотання) і в тижневий строк з дня її реєстрації направляє її копії на розгляд територіальних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронних і санітарно-епідеміологічних органів, а також до відповідних територіальних органів виконавчої влади з питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду).

Згідно положень частин 8 та 9 ст. 118 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) слідує, що проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Відповідно до підпунктів 8-10 п. б ч. 1 ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; організація і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою.

Такі дії були вчинені Київською міською радою за наявності всіх необхідних для прийняття рішення документів про затвердження проекту відведення та передачу у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0.10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, а саме: заяви про передачу у приватну власність земельної ділянки, проекту її відведення з відповідними графічними матеріалами, висновку щодо відведення земельної ділянки Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища Київської міської державної адміністрації, висновку про передачу земельної ділянки у власність Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації.

Крім цього, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.11.2013 по справі № 2а-16918/12/2670, було встановлено, що Київська міська рада, приймаючи рішення № 326-2/1536 від 24 червня 2004 року "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд", діяла у порядку та у межах, передбачених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", Земельним кодексом України, рішенням IX сесії XXIII скликання Київської міської ради № 313/1747 від 14 березня 2002 року "Про затвердження Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в м. Києві", отже відповідно до ч.3 ст. 61 ЦПК України дана обставина доказуванню не підлягає.

За твердженням прокурора орган місцевого самоврядування в порушення вимог ст. 51,53,83 ЗК України (в редакції чинній на день виникнення спірних правовідносин) здійснив відчуження спірної земельної ділянки, яка віднесена до земель рекреаційного призначення, як зона зелених насаджень міста, а тому не підлягає переданню у приватну власність.

Разом з тим, суд не може погодитись з таким твердженням прокурора, зважаючи на таке.

Згідно ст. 19 Конституції України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та Законами України.

Стаття 51 ЗК України визначає, що до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 52 ЗК України, на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Статтею ст. 20 ЗК України, в редакції, що діяла на момент прийняття оскаржуваного рішення, встановлено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Як вбачається з матеріалів справ, а саме з оскаржуваного рішення № 326-2/1536 від 24 червня 2004 року "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд" (пункт 1) відповідачці ОСОБА_4 у приватну власність було передано земельну ділянку за рахунок земель міської забудови.

Статтею 60 ЦПК України встановлено обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно інформації Державної екологічної інспекції у м. Києві земельна ділянка по АДРЕСА_1 знаходиться в парковій зоні, що встановлено під час перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства в частині екологічного контролю зелених насаджень. А отже, згідно ст.51 ЗК України, вказана ділянка віднесена до земель рекреаційного призначення, тобто охоплюється забороною та обмеженнями, що передбачені законом для їх використання, в зв'язку з чим позивач вважає, що рішення Київської міської ради від 24.06.2004 року, видані державні акти на право власності на земельну ділянку та укладені договір купівлі-продажу та договір дарування спірної земельної ділянки не відповідають вимогам чинного законодавства.

Як вбачається з матеріалів справи, Головне управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища у висновку від 26.09.2003 року за №19-2497 зазначило, що земельна ділянка, яку планується надати ОСОБА_4 є зеленою зоною.

Державне управління екології та природних ресурсів в м.Києві листом від 15.09.2004 року погодило відведення земельної ділянки для будівництва і експлуатації житлового будинку ОСОБА_4 по АДРЕСА_1. Водночас в листі зазначено, що вказана земельна ділянка знаходиться в зеленій зоні, вільна від капітальних споруд.

Державна інспекція сільського господарства в м.Києві листом від 24.12.2012 року за №01-02/2480 повідомила прокуратуру м.Києва, що при відведенні земельної ділянки по АДРЕСА_1 порушено вимоги п.9 ст.118 Земельного кодексу України в частині відсутності погодження з органом по земельних ресурсах, органом охорони культурної спадщини. Висновок Державного управління екології та природних ресурсів в м.Києві надано 15.09.2004 року, тобто після прийняття рішення КМР від 24.06.2004 №326-2/1536. Відсутній дозвіл Київської міської ради на розробку проекту відведення земельної ділянки. Висновок Головного управління земельних ресурсів не містить номера та дати.

25.12.2012 року Державною інспекцією сільського господарства в м.Києві обстежено земельну ділянку, яка знаходиться в м.Києві по АДРЕСА_1 та складено акт. Як зазначено в акті, обстеження проведено у зв'язку із самовільним зайняттям земельної ділянки. Водночас в акті зазначено, що вказана ділянка відноситься до земель житлової та громадської забудови, цільове призначення для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд.

Комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м.Києва в листі від 20.02.2013 року зазначає, що до 2005 року земельна ділянка на АДРЕСА_1 входила до скверу на вул.Ризькій та перебувала на обслуговуванні районного комунального підприємства по утриманню зелених насаджень. Вказана земельна ділянка згідно картографічних даних є суміжною територією зеленої зони скверу «Ризького».

Головне управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації поголило передачу у приватне власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 у Шевченківському районі за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування, надавши відповідний висновок. Висновок не містить дати та номеру.

В судовому засіданні не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження тієї обставини, що спірна земельна ділянка належала до території лісопарку «Сирецький гай», як зазначає позивач в позовній заяві.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що прокурором не доведено тих обставин, що виділення земельної ділянки ОСОБА_4 відбулось за рахунок комунальної власності, і що спірна земельна ділянка віднесена до земель рекреаційного призначення.

Крім того, прокурором не доведено, що під час прийняття спірного п. 1 рішення № 326-2/1536 від 24 червня 2004 року "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд" Київською міською радою не було дотримано положень ст. 123 ЗК України та не доведено необхідність зміни цільового призначення земельної ділянки, яку передано відповідачці ОСОБА_4 у власність.

Відповідно до ст. 51 ЗК України від 2001 року до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (далі - Закон) до природно-заповідного фонду України належать: природні території та об'єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища; штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової, історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками чи пам'ятками природи, мети і необхідного режиму охорони заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні; пам'ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Відповідно до ст. 53 Закону рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України.

Рішення про створення біосферних заповідників приймається з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна.

Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається обласними, Київською та Севастопольською міськими радами.

Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам визначається ЗК України.

Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов'язання.

Згідно зі ст. 54 Закону зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об'єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до ст. ст. 51?53 цього Закону.

Відповідно до ст. 59 Закону державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду ведеться центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища та його органами на місцях за рахунок державного бюджету.

Для ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду можуть використовуватися також кошти Державного, республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища.

Первинний облік кадастрових відомостей щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється адміністраціями природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а також підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, за їх рахунок.

Формами кадастрової документації є картки первинного обліку і державні кадастри територій та об'єктів природно-заповідного фонду міст, районів, областей, Автономної Республіки Крим та України.

Зміст кадастрової документації та строки подання документів первинного обліку визначаються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Тобто спеціальним законом встановлено зміст і форму кадастрової документації, що підтверджує, у тому числі і межі об'єкта природно-заповідного фонду. Разом з тим матеріали справи таких доказів не містять.

Прокурор, посилаючись на те, що вказана земельна ділянка є ділянкою рекреаційного призначення з 1973 року, не врахував, що у ЗК Української РСР від 1970 року у главі 18 передбачено правове регулювання приміських і зелених зон. У ст. 99 зазначеного Кодексу до вказаної категорії земель віднесені і землі, зайняті іншими зеленими насадженнями, які виконують захисні, санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення, які виділялися у зелену зону міста.

А у ст. 100 ЗК Української РСР від 1970 року виділення зелених зон провадилося органами, які затверджували генеральні плани розвитку і забудови міст.

У ст. 152 ЗК Української РСР від 1970 року передбачалося, що землевпорядний процес складався з підготовчих робіт, складання проекту землеустрою, розгляду і затвердження проекту, перенесення його в натуру, оформлення і видачі землевпорядних документів, авторського нагляду за здійсненням проекту землеустрою.

Аналогічні вимоги містили ЗК України від 1990 року та від 2001 року.

У постанові Ради Міністрів Української РСР від 07 грудня 1967 року № 787 зазначалося, що при проведенні заходів по дальшому розвитку м. Києва не розміщувати у лісопарковій смузі об'єктів, не зв'язаних з організацією масового відпочинку трудящих.

Отже, на підтвердження своїх доводів про знаходження спірної земельної ділянки у складі земель зеленої зони, лісопаркової зони чи зони рекреаційного призначення на час вирішення питання про передачу її до приватної власності прокурор мав подати відповідні докази, однак не виконав своїх обов'язків, передбачених ст. ст. 10, 60 ЦПК України.

Відповідно до п. 12 Перехідних положень ЗК України повноваження щодо розпорядження землями у межах населених пунктів здійснюють відповідні міські ради.

Відповідно до ст. 123 ЗК України (у редакції на момент прийняття рішення міськрадою - 23 червня 2004 року) надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, які в порядку ч. 1 ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування» готують висновки щодо надання в установленому законом порядку земельних ділянок; організовують і здійснюють землеустрій; погоджують проекти землеустрою, здійснюють контроль за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою.

За змістом ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, та в порядку, передбаченому статтею 118 цього Кодексу, з урахуванням цільового призначення земельної ділянки.

Згідно з ч. ч. 8, 9 ст. 118 ЗК України проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Згідно з ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За встановлених обставин, суд приходить до висновку, що вимоги прокурора в частині визнання незаконним п. 1 рішення Київської міської ради VII сесії XXIV скликання від 24.06.2004 року № 326-2/1536 "Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд" не доведені, а тому не підлягають задоволенню в цій частині.

Відповідно до ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Як вбачається із змісту позовної заяви прокурор звертається за захистом порушеного права Київської міської ради, тобто первинного власника земельної ділянки, шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення - шляхом повернення в розпорядження Київської міської ради спірної земельної ділянки по АДРЕСА_1.

Тобто, обраним способом захисту цивільних прав прокурор фактично намагається витребувати земельну ділянку від добросовісного набувача.

З правових позицій Верховного Суду України, прийнятих за наслідками розгляду судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права ст.ст. 203, 215 ЦК України у подібних правовідносинах, що виникли між сторонами, викладених у постанові Верховного Суду України № 6-53цс12 від 31 жовтня 2012 року, які згідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для всіх судів України вбачається таке.

Згідно з ч. 2 ст. 16, ст. 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, встановлених ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

З урахуванням зазначеного, вимоги прокурора в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої по АДРЕСА_1 укладений 31.10.05 р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31.10.2005р.; визнання недійним договору дарування земельної ділянки по АДРЕСА_1 укладений 17.12.2008р. між ОСОБА_5 також не підлягають задоволенню.

Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а тому суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212-215, 218, 223, 294 ЦПК України, ст. 9, 20, 51,118, 123 Земельного кодексу України,суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог Першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу та договору дарування, відновлення становища, яке існувало - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя: Н.Г.Притула