Рішення № 62101340, 20.10.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №473/3548/15-ц 20.10.2016 20.10.2016 20.10.2016

Провадження №22-ц/784/2283/16

Категорія 27 Головуючий у першій інстанції - Вострікова Л.В.

Доповідач апеляційної інстанції - Шаманська Н.О.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого: Шаманської Н.О.,

суддів: Данилової О.О., Лівінського І.В.,

із секретарем судового засідання - Лептугою С.С.

за участю: відповідача - ОСОБА_3 та його представника - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»

на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 листопада 2015 року у цивільній справі за позовом

публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»

(далі - ПАТ «Дельта Банк»)

до

ОСОБА_3

про звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання права власності,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2015 року ПАТ «Дельта Банк» звернувся з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання права власності.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначав, що 4 квітня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариства «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1404/0408/71-003, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 17 000 доларів США строком до 3 квітня 2028 року зі сплатою 11,9% річних за весь строк фактичного користування кредитом.

В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором того ж дня між банком та відповідачем було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, відповідно до умов якого позичальник передав в іпотеку банку належний йому на праві власності житловий будинок, розташований по вул. Осіпенка, 2 у м. Вознесенську Миколаївської області з надвірними будівлями та спорудами.

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги за вищевказаними кредитним та договором іпотеки.

Посилаючись на те, що відповідач взяті на себе зобов'язання належним чином не виконує, у зв'язку із чим станом на 28 липня 2015 року у нього виникла заборгованість у розмірі 266 786 грн. 55 коп., з яких: 248 317 грн. 12 коп. заборгованість за тілом кредиту, 18 469 грн. 44 коп. - заборгованість за відсотками, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за ПАТ «Дельта Банк».

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 листопада 2015 року в позові відмовлено.

В апеляційній скарзі ПАТ «Дельта Банк», посилаючись на помилковість висновку суду про відмову у задоволенні позову з підстав застосування до спірних правовідносин Закону України «Про мораторій та стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі-Закон України «Про мораторій»), просило рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню на підставі наступного.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з неможливості звернення стягнення на предмет іпотеки, керуючись Законом України «Про мораторій», оскільки ОСОБА_3 отримав споживчий кредит в іноземній валюті, а житловий будинок, який є предметом договору іпотеки є місцем його постійного проживання та іншого майна він не має.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись не можна, на підставі наступного.

Так, з матеріалів справи вбачається, що 4 квітня 2008 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та ОСОБА_3 було укладено договір № 1404/0408/71-003, згідно з умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту в іноземній валюті у розмірі 17 000 доларів США зі сплатою 11,9 % річних за весь час фактичного користування кредитом терміном до 3 квітня 2028 року (а. с. 7-20).

Того ж дня з метою забезпечення належного виконання умов вищевказаного кредитного договору між зазначеними сторонами було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач передав в іпотеку банку належний йому на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, розташований по вул. Осіпенка, 2 у м. Вознесенську Миколаївської області (а. с. 22-25).

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги за вищевказаними договорами (а. с. 35-42).

У зв'язку із неналежним виконанням позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитним договором у нього виникла заборгованість, яка станом на 28 липня 2015 року становить 12 092 доларів 43 центи США, що еквівалентно 266 786 грн. 55 коп., та складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 11 255 доларів 28 центів США, що еквівалентно 248 317 грн. 12 коп., та заборгованості за відсотками у розмірі 837 доларів 15 центів США, що еквівалентно 18 469 грн. 44 коп. (а. с. 26).

7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій», згідно з п.1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із ст.4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із ст.5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п.2 ч.1 ст.263 ЦК України).

Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Закон України «Про мораторій» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності.

За такого, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що з набуттям чинності Закону України «Про мораторій» неможливо звернути стягнення на предмет іпотеки. Чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права позивача.

Така правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року (№6-58цс15), від 09 вересня 2015 року (№6-483цс15), від 21 жовтня 2015 року (№6-1644цс15), які відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Отже, колегія суддів не може погодитись з підставою відмови в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк», зазначеної судом першої інстанції.

Вирішуючи спір, колегія суддів виходе з наступного.

Звертаючись до суду, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за ПАТ «Дельта Банк».

Згідно ст. 1 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з ч. 3 ст. 36 Закону договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст. 37 Закону.

Такий же порядок передбачено ч. 1 ст. 589 та ст. 590 ЦК України.

Пунктом 12 спірного договору іпотеки визначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено на підставі рішення суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у пп. 12.3.1, 12.3.2 цього договору, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону .

Відповідно до ст. 37 Закону у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в цьому підпункті договору, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. При цьому, вважається, що предмет іпотеки набувається у власність іпотекодержателя за вартістю, що буде визначена після прийняття іпотекодержателем рішення про обрання передбаченого цим пунктом договору способу звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі висновку незалежного експерта - суб'єкта оціночної діяльності, правоздатність якого підтверджена сертифікатом суб'єкта оціночної діяльності. Також сторони домовилися, що кандидатура суб'єкта оціночної діяльності визначається іпотекодержателем. Якщо фактичний розмір заборгованості іпотекодавця за основним зобов'язанням менший за вартість, що вказана у висновку незалежного експерта суб'єкта оціночної діяльності, іпотекодержатель перераховує різницю на поточний рахунок іпотекодавця протягом 60 робочих днів з моменту набуття у власність предмета іпотеки.

Сторони, в розумінні змісту ст. 37 Закону свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень цього підпункту п.12.3 цього договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржено іпотекодавцем в судовому порядку лише у випадку, якщо він доведе, що повністю виконав основне зобов'язання.

Зі змісту ст. 37 Закону вбачається, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Отже, задоволення вимог іпотекодержателя, шляхом визнання за останнім права власності на предмет іпотеки, не може бути вирішено у судовому порядку.

До того ж, зі змісту п. 12.2, вбачається, що спірний договір іпотеки є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки, на підставі виконавчого напису нотаріуса.

За такого, позивачем обраний невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано ст. 39 Закону. Цією нормою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачено лише у ст. ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Такий же правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року в справі № 6-1851цс15, яка згідно з вимогами йдеться, ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України; суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

За таких обставин, відсутні підстави для задоволення позову ПАТ «Дельта Банку» в обраний ним спосіб.

Оскільки суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову, виходив з інших підстав, то рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову на підставі вищезазначених обставин.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 листопада 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів з цього часу може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: Н.О. Шаманська

Судді: О.О. Данилова

І.В. Лівінський