Ухвала суду № 62091601, 18.10.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 211/699/15-ц Головуючий в 1-й інстанції

Провадження № 22-ц/774/1797/К/16 Сарат Н.О.

Категорія № 5 (I) Доповідач - Митрофанова Л.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 жовтня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді: Митрофанової Л.В.

суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П.

секретар: Маслова К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі, в порядку ст. 197 ч. 2 ЦПК України за наявними у справі матеріалами, за відсутності осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату судового засідання, та без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 09 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи - ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання майна спільної сумісною власністю подружжя, про визнання права власності на майно та про визнання частки у спільній сумісній власності, -

ВСТАНОВИЛА:

В лютому 2015 року позивач ОСОБА_9 звернулась до суду із вказаним позовом, який під час розгляду справи неодноразово уточнювала, останній раз 16.02.2015 року (а.с. 22-23) та просила визнати договір дарування, укладений 28.08.2004 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5, удаваним правочином та застосувати до нього положення договору купівлі-продажу. Визначити на її ім'я 1/2 частину двокімнатної квартири загальною площею 43,8 м. кв. в тому числі житловою 32,6 м. кв. за адресою 50000, АДРЕСА_1. Визнати за нею право власності на 1/2 частину двокімнатної квартири за адресою 50000, АДРЕСА_1. Визначити на її ім'я 1/8 частку з цілої нежитлової будівлі за адресою 50000 АДРЕСА_2. Визнати за нею право власності на 1/8 частку цілої нежитлової будівлі за адресою 50000 АДРЕСА_2.

В обґрунтування позову зазначила, що 10 березня 1994 року між нею та відповідачем ОСОБА_5 було укладено шлюб та вони проживали з батьками чоловіка. 29 березня 1995 року батько чоловіка - ОСОБА_6 запропонував угоду, згідно якої він купить квартиру подружжю, а вони згодом повернуть йому гроші за дану квартиру. Так була придбана квартира за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 43,8 м. кв. в тому числі житловою 32,6 м. кв., вони вселились до даної квартири та зареєструвалися в ній. З моменту придбання квартири і до 2004 року все, що вони з чоловіком заробляли та навіть її особисті кошти від продажу майна за кордоном - віддавали за квартиру.

Після повної виплати за квартиру, вони вирішили переоформити її на себе, та оскільки у неї були відсутні документи громадянина України, 28 серпня 2004 року батько чоловіка - ОСОБА_6 оформив за договором дарування квартиру на сина ОСОБА_5 Даний договір посвідчений державним нотаріусом Четвертої державної нотаріальної контори ОСОБА_10 та зареєстрований КП ДОР «Криворізьке БТІ».

Окрім даної квартири вони придбали у спільну сумісну власність ще інше майно, а саме: 04 жовтня 2012 року між ТОВ «Лад», ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_5 був укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 12.09.2012 року, відповідно до якого третя особи та відповідач ОСОБА_5 набули у спільну часткову власність нежитлову будівлю за адресою: 50000 АДРЕСА_2. З даної будівлі ОСОБА_5 належить 1/4 частка, яка і підлягає поділу між подружжям.

Просила позов задовольнити.

Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 09 квітня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_9 до ОСОБА_5 та ОСОБА_6, треті особи ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, про визнання права власності на майно та про визначення частки у спільній сумісній власності - задоволено у повному обсязі.

Визнано договір дарування, укладений 28.08.2004 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5, удаваним правочином та застосувати до нього положення договору купівлі-продажу.

Визначено на ім'я ОСОБА_9 1/2 частину двокімнатної квартири загальною площею 43,8 м. кв. в тому числі житловою 32,6 м. кв. за адресою 50000, АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_9 право власності на 1/2 частину двокімнатної квартири загальною площею 43,8 м. кв. в тому числі житловою 32,6 м. кв. за адресою 50000, АДРЕСА_1.

Визначено на ім'я ОСОБА_9 1/8 частку з цілої нежитлової будівлі за адресою 50000 АДРЕСА_2.

Визнати за ОСОБА_9 право власності на 1/8 частку цілої нежитлової будівлі за адресою 50000 АДРЕСА_2.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_2, посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_9

Зазначає, що, звертаючись до суду, позивач не зазначила, що 26.01.2015 року було здійснено опис та накладено арешт на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 постановою державного виконавця Довгинцівського ВДВС від 26.01.2015 року при примусовому виконанні зведеного виконавчого провадження ВП № 45265950 з виконання виконавчих листів № 660/573/13-ц, виданих Нововоронцовським районним судом Херсонської області 24.12.2013 року про стягнення з ОСОБА_11 на користь ОСОБА_2 моральної шкоди в розмірі 200000 грн. та витрат на правову допомогу в розмірі 5963 грн., а також на користь ОСОБА_12 моральної шкоди в розмірі 2000000 грн., а всього на суму 405963 грн.

На думку ОСОБА_3, суд, будучі обізнаним про вказані обставини, не залучив до участі у справі, ані Довгинцівського ВДВС, як орган, якій здійснив арешт квартири, ані, ОСОБА_2 та ОСОБА_12, як осіб, на користь яких були проведені виконавчі дії.

Вважає, що судом не враховано те, що про наявність договору дарування ОСОБА_13 було відомо з часу його укладення, тобто з 28.08.2004 року, тобто протягом 10 років її цілком влаштовував даний договір і її правовий стан у квартирі, за цей час вона з питання про визнання правочину удаваним не зверталась і лише накладення арешту на квартиру з метою виконання рішення суду за злочин, скоєний ОСОБА_5, позивач звернулась до суду з даним позовом після спливу строку позовної давності (більше 10 років), при цьому питання про поновлення строку позовної давності перед судом не ставила.

Крім того, суду не надано та не досліджено доказів сплати ОСОБА_6 коштів за придбання квартири, при цьому відсутність доказів оплатного придбання квартири, не позбавила суд можливості прийняти рішення про визнання правочину дарування квартири удаваним та застосувати до нього положення договору купівлі-продажу.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно із ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно вимог ст. 214 ЦПК України - під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам Закону.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої станції виходив з доведеності та обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_9

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду з наступних підстав.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_9 та відповідач ОСОБА_5 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 10 березня 1994 року (а.с. 6 зворот).

28 серпня 2004 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було укладено договір дарування квартири, відповідно до якого дарувальник ОСОБА_6 передав, а обдарований ОСОБА_14 прийняв безоплатно у власність кіартиру за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 43,8 кв.м., житловою площею 32,6 кв.м. Даний договір було посвідчено державним нотаріусом Четвертої криворізької державної нотаріальної контори ОСОБА_10, під реєстровим № 1-4434 та зареєстровано в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 16.11.2004 року (а.с. 3-5).

Відповідно до ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Зазначене положення статті цього Кодексу відображає сутність договору дарування і вказує на його основну відмінність від оплатних договорів - перехід права власності на предмет договору до обдарованого без надання будь-якої зустрічної матеріальної чи нематеріальної компенсації дарувальникові.

Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 203 ЦК України містить вичерпний перелік вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних.

Відповідно до ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони на справді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Тобто, для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

В п. 25 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про визнання його недійсним.

Відповідно до ст.ст. 58, 59 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання договору дарування від 28 серпня 2004 року удаваним та визнаючи, що між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 дійшов вірного висновку про те, що було укладено не договір дарування, а договір купівлі-продажу.

Також колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_13 щодо визначення на її ім'я 1/8 частки з цілої нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_2 та визнання за права власності на вказану частку зазначеної нежитлової будівлі та не погоджується з доводами апеляційної скарги в цій частині, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 12 вересня 2012 року між ТОВ «Лад», ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_8 було укладено договір купівлі-продажу нежитлового будинку, відповідно до якого, ТОВ «Лад» передав у спільну часткову власність ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_8 нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_2 в таких частках: ОСОБА_7 - 1/2 частка, ОСОБА_5 - 1/4 частка та ОСОБА_8 - 1/4 частка будівлі. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Криворізьеого міського нотаріального округу ОСОБА_15 за реєстровим № 3047 та зареєстровано в КП «Криворізьке БТІ» 04.10.2012 року (а.с. 17-20).

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно ч. 1 ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною 1 ст. 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю.

На підставі ст. 372 ЦК України вважається, що при поділі спільної сумісної власності частки співвласників є рівними.

Як роз'яснено в п. 22, 24 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).

Таким чином, враховуючи, що договір купівлі-продажу від 12 вересня 2012 року нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_2, був укладений за час шлюбу між ОСОБА_9 та ОСОБА_5, та, як вбачається з даного договору, частка ОСОБА_5 становить 1/4 частину спірної нежитлової будівлі, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо визначення на ім'я ОСОБА_9 1/8 частки з цілої нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_2 та визнання за нею права власності на вказану частку зазначеної нежитлової будівлі.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не залучив до розгляду справи Довгинцівського ВДВС, як орган, якій здійснив арешт квартири, не залучив ОСОБА_2 та ОСОБА_12, як осіб, на користь яких були проведені виконавчі дії колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки матеріали цивільної справи не містять доказів на підтвердження того, що стосовно спірного майна проводяться будь - які дії, як то накладення арешту та проведення виконавчих дій.

Згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до змісту ст.ст. 11, 15 ЦК України цивільні права і обов'язки виникають із дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Між тим, за положенням ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у рази їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально - правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення, визнання порушених, оспорюваних прав та вплив на правопорушника.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права частіше за все визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Реалізуючи передбачене ст.55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа викладає в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Таким чином, у разі порушення цивільного права відповідно до ст.ст. 3, 11, 31 ЦПК України особа має право обирати той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу, а перевірка відповідності цього способу наявному порушенню і меті судового розгляду у відповідності до ст.4 ЦПК є обов'язком суду.

Зважаючи на те, що апелянт не надав доказів того, що оскаржуване рішення порушує права та інтереси ОСОБА_2 та ОСОБА_12, захист прав та інтересів останніх у визначений ними спосіб, а саме шляхом скасування рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 09 квітня 2015 року на підставі апеляційної скарги ОСОБА_16, неможливий.

Як вбачається з матеріалів справи та оскаржуваного рішення суду, апелянт ОСОБА_2 стороною у справі не був та участі у справі не брав, також апелянт не є учасником оспореного договору дарування, укладеного 28.08.2004 рокута договору купівлі-продажу від 12.09.2012 року.

Окрім того, із змісту самого рішення вбачається, що суд першої інстанції, при вирішення спору за позовом ОСОБА_9 не вирішував жодних питань, які стосуються прав, обов'язків та законних інтересів апелянта ОСОБА_2

Останній не надав суду жодних доказів на підтвердження того, що цим рішенням суду порушуються його права чи покладаються на нього певні обов'язки.

Таким чином, підстав для задоволення апеляційної скарги немає, а тому, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відхилення апеляційної скарги та про залишення рішення суду без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 09 квітня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:

Судді: