Ухвала суду № 62052906, 12.10.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №22ц/796/8029/16 Головуючий у 1 інстанції- Волошин В.О.

Доповідач - Панченко М.М.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2016 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва у складі:

Головуючого Панченка М.М.

Суддів Ратнікової В.М., Борисової О.В.

При секретарі Желепі О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1, який діє за дорученням ОСОБА_2, на рішення Шевченківського районного суду м.Києві від 5 квітня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя,-

В С Т А Н О В И Л А :

У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 і просила винести рішення, яким поділити в рівних частках спільне сумісне майно подружжя, зокрема, квартиру АДРЕСА_1, яка придбана сторонами в період зареєстрованого шлюбу за спільні кошти у 1996 році.

Оскільки, за позовом відповідача ОСОБА_3, заочним рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 6.02.2014 року ОСОБА_2 визнана такою, що втратила право користування спірною квартирою, про що вона дізналась лише у вересні 2014 року, позивачка звернулась до суду з цим позовом, вважаючи, що її право на спірну квартиру було порушене відповідачем з моменту ухвалення вище зазначеного рішення, а тому, в силу ст.72 СК України, вважала, що трирічний строк позовної давності звернення до суду за захистом свого порушеного права нею не пропущений.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києві від 17.11.2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 26.02.2015 року, у позові відмовлено /а.с.32-34, 73-74/.

Відмовляючи у позові, суди виходили з пропуску позивачкою трирічного строку позовної давності, оскільки з таким позовом вона уже зверталась до суду у 2007 році, однак в подальшому позов залишено без розгляду, що в силу ст.265 ЦК України не зупиняє перебіг сроку позовної давності. Зазначена обставина, за висновками судів, свідчить, що позивачка знала про порушення свого права ще у 2007 році.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.11.2015 року рішення Шевченківського районного суду м.Києві від 17.11.2014 року та ухвала Апеляційного суду м.Києва від 26.02.2015 року скасовані, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції /а.с.129-130/.

Скасовуючи судові рішення, та повертаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ мотивував свій висновок тим, що суди не врахували, що 6.02.2014 року позивачка ОСОБА_2 визнана такою, що втратила право користування квартирою №23 у будинку №67 по вул.Тургенівській у м.Києві, а тому не встановили фактичні обставини справи і не визначили моменту виникнення у позивача права на позов, та дійшли передчасного висновку про відмову у позові.

При повторному розгляді цієї справи, рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 5.04.2016 року у позові ОСОБА_2 відмовленно з тих же підстав, що і заочним рішенням Шевченківського районного суду м.Києві від 17.11.2014 року, тобто, за пропуском строку позовної давності /а.с.150-152/.

В поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1, який діє за дорученням ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м.Києві від 5 квітня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов /а.с.155-156/.

Скаржник послався на те, що у 2007 році позивачка ОСОБА_2 зверталась до суду з позовом в порядку ст.364 ЦК України про виділення частки спірної квартири із спільного сумісного майна шляхом виплати позивачкою компенсації в розмірі Ѕ частини вартості спірної квартири на користь ОСОБА_3 з передачею останньому у власність належної позивачці частки квартири. Зазначене, як указує скаржник, свідчить про те, що підстави і предмет позову у 2007 році, та цього позову - не є тотожними, а тому безпідставно стверджувати про те, що позивачці про порушене її право було відомо ще у 2007 році.

Крім того, як зазначає скаржник, про порушене відповідачем право власності позивачки на спірну квартиру АДРЕСА_1, що виразилось в ухваленні заочного рішення Шевченківським районним судом м.Києва від 6.02.2014 року про визнання її такою, що втратила право користування цією квартрою, їй стало відомо лише у вересні 2014 року. А, отже, звернувшись до суду з позовом 26.09.2014 року, строк позовної давності в розумінні ст.72 СК України нею не пропущено.

Заслухавши доповідь по справі, пояснення учасників процесу, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги, та залишення без змін рішення суду першої інстанції з таких підстав.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.71 СК України майно, що є об»єктом права спільної сумісної власності подружжя ділиться між ними в натурі.

Якщо чоловік та дружина не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Встановлено, що сторони по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 05.08.1995 року по 09.12.2004 року /а.с.4-5/.

В період шлюбу, 31.07.1996 року, сторонами за спільні кошти у спільну сумісну власність придбана двокімнатна квартира АДРЕСА_1, загальною площею 73,89 кв.м., яка у договорі купівлі-продажу №2-0005/96, посвідченого 31.07.1996 року на Київській біржі нерухомості, оформлена на відповідача ОСОБА_3. Квартира придбана за 300 млн.крб. /а.с.6/.

Відповідно до ст.ст.22,23,28,29 КпШС, ст.ст.16,17 Закону України «Про власність», ст.ст.112,118 ЦК Української РСР, що були чинними на час придбання спірної квартири, ст.ст.368,369,370 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, при цьому вважається, що частки кожного із співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, договором або рішенням суду.

Встановлено, що у 2007 році ОСОБА_2 звернулась з позовом до свого колишнього чоловіка ОСОБА_3 і просила поділити в рівних частках спільно нажиту у шлюбі квартиру АДРЕСА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що між нею та відповідачем склались неприязні стосунки, що перешкоджає їй користуватись спільною квартирою, тобто, має місце порушеня її права власності на спільне майно/а.с.23/.

В подальшому позов залишено без розгляду, у зв»язку з повторною неявкою у судове засідання позивачки. Ухвала суду про залишення без розгляду позовної заяви не оскаржувалась/а.с.26/.

Відповідно до ст.265 ЦПК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Крім того, встановлено, що заочним рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 6.02.2014 року, ухваленого за позовом ОСОБА_3, його колишню дружину ОСОБА_2 визнано такою, що втратила право користування спірною квартирою №23 у будинку №67 по вул.Тургенівській у м.Києві/а.с.41-44/.

Указане рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 6.02.2014 року порушено право власності позивачки ОСОБА_2 на спірну квартиру.

Із аналізу ч.2 ст.72 СК України, згідно якої, до вимог про поділ майна подружжя, заявлених після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки, а позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності, слідує, що підставами для застосування строку позовної давності при поділі спільного майна подружжя, є дві умови: розівання шлюбу та порушення, одним із співвласників, прав на спільне майно другого із співвласників.

Указана норма узгоджуєтьсяз роз»ясненнями, викладеними у п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», згідно якого, початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови органами РАЦС чи з дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Отже, суд першої інстанції, дійшовши висновку про те, що, у вересні 2014 року позивачці ОСОБА_2 стало відомо про порушене її право власності (зокрема, право кориситування) спірною квартирою, про що свідчить рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 6.02.2014 року, в той же час, відмовив їй у позові за пропуском трирічного строку позовної давності, з посиланням на те, що її право було порушене ще у 2007 році, з приводу чого вона зверталась до суду з позовом у 2007 році. А отже, як вважав суд, строк позовної давності для звернення позивачки до суду за захистом свого права, належить вираховувати з дати, коли їй стало відомо про порушення її права, тобто з 2007 року.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. тих же підстав та той же склад стоін.

Загальна позвна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України).

Відповідно до ст.253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов»язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його поруила (с.1 ст.261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто, можливості реалізувати своє право у примусовому порядку через суд.

Отже, розглянувши справу по суті, та встановивши факт порушення прав та інтересів позивачки, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у позові у зв»язку з пропуском позивачкою строку позовної давності.

Доводи скаржника в апеляційній скарзі відносно того, що в 2007 році та в 2014 році мали місце різні предмети спору, колегія суддів відхиляє, оскільки із дослідженого рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 2007 року слідує, що спір носив характер поділу спільного подружнього майна з мотивів перешкоджання ОСОБА_3 можливості користування позивачці ОСОБА_2 спірною квартирою, що свідчить про один і той же предмет спору, з одних і тих же підстав та з тим же складом сторін.

Враховуючи встановлені у судовому засіданні обставини, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене на повно встановлених обставинах з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а доводи викладені в апеляційній скарзі не спростовують його висновків.

Керуючись ст.ст.307,308 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, який діє за дорученням ОСОБА_2, відхилити, а рішення Шевченківського районного суду м.Києві від 5 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала може бути оскаржеа в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання чинності шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий

Судді