Постанова № 62031697, 12.10.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2016 р.м.ОдесаСправа № 814/1158/16

Категорія: 11.5 Головуючий в 1 інстанції: Гордієнко Т. О. Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Коваля М.П.,

суддів Домусчі С.Д.,

ОСОБА_1,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті ОСОБА_1 апеляційну скаргу Заводського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 червня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Заводського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області про визнання протиправною та скасування постанови від 01.08.2014 року № 43804417, зобовязання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Заводського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області про визнання протиправною та скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01.08.2014 року по виконавчому провадженню № 43804417, зобовязання відповідача зняти арешт з 1/2 квартири ОСОБА_2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, накладений на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01.08.2014 року в рамках виконавчого провадження № 43804417.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 червня 2016 року вказаний позов задоволено шляхом визнання протиправною та скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01.08.2014 року по виконавчому провадженню № 43804417, а також шляхом скасування арешту з 1/2 квартири ОСОБА_2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, накладений постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01.08.2014 року по виконавчому провадженню № 43804417, винесену Заводським відділом Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заявлених вимог позивача, наголошуючи, зокрема, на порушенні судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного її вирішення.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що 25.06.2014 року державним виконавцем Заводського ВДВС Миколаївського МУЮ було відкрито виконавче провадження з примусового виконання вимоги УПФУ в Заводському районі м. Миколаєва про сплату боргу № Ф-1101/У від 23.05.2013 року, боржник ОСОБА_2, на суму недоїмки зі сплати єдиного внеску, штрафів та пені на загальнообовязкове державне соціальне страхування 4572,42 грн.

В рамках вказаного виконавчого провадження, 01.08.2014 року державним виконавцем Заводського ВДВС Миколаївського МУЮ було винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на все майно, що належить боржнику.

Згідно наявної в матеріалах справи інформаційної довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підставі вказаної постанови, 05.08.2014 року державним реєстратором Миколаївського МУЮ було зареєстровано обтяження арешт нерухомого майна, а саме квартири, що належить ОСОБА_2 на праві приватної власності (1/2 частини) та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Позивач, вважаючи противною вказану постанову державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, посилаючись на те, що вказаною постановою протиправно накладено арешт на єдине житло позивача, звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спірне питання та задовольняючи заявлені позивачем вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що у державного виконавця не було правових підстав для накладення арешту на майно боржника, оскільки сума боргу у вимозі перед ПФУ позивача складає 4572,42 грн., що є менше 10 мінімальних заробітних плат.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність оскаржуваної постанови з огляду на викладене.

За змістом статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року №606-XIV (чинного та в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною 1 статті 27 наведеного Закону встановлено обовязок державного виконавцю на наступний день після закінчення відповідних строків розпочати примусове виконання рішення у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення.

Частиною 1 статті 32 цього ж Закону визначено, що одним з заходів примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року №606-XIV (чинного та в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Частиною 2 названої статті визначено, що стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

Згідно частини 5 статті 52 цього ж Закону у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.

Таким чином, спеціальним законом, яким у спірних правовідносинах є Закон України «Про виконавче провадження» (чинний та в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), передбачено, що державний виконавець у першу чергу звертає стягнення на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності і лише за відсутності у боржника коштів і цінностей - на належне йому інше майно, за винятком того, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

За правилами ч.ч. 5, 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження». у наведеній редакції, звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно в першу чергу звернути стягнення. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається державним виконавцем.

Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

При цьому, положеннями ч. 7 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження», у наведеній редакції, визначено, що у разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує десяти розмірів мінімальної заробітної плати, звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване це житло, не здійснюється. У такому разі державний виконавець зобов'язаний вжити всіх заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника.

Разом з цим, під час судового розгляду справи, відповідачем не надано доказів того, що ним встановлювались обставини щодо наявності у боржника коштів та іншого майна з метою виконання вимог ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» щодо черговості накладення арешту на майно боржника.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду, не зясовуючи наявність майна боржника, відповідачем спірною постановою було накладено арешт на все майно, що належить позивачу.

В той же час, судом першої інстанції встановлено, що борг позивача в розмірі 4572,42 грн. не перевищує десяти розмірів мінімальної заробітної плати, а тому у державного виконавця не було законних підстав звертати стягнення на нерухоме майно позивача, а саме на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, яка є його єдиним житлом, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Також, колегія суддів зазначає, що вказана квартира є приватною спільною частковою власністю, позивачу належить лише 1/2 частини вказаної квартири, однак в оскаржуваній постанові державним виконавцем не конкретизовано перелік майна на яке накладено арешт, не визначено його розмір і обсяг, необхідний для виконання виконавчого документа, а накладено арешт на все майно боржника.

Ці дії державного виконавця суперечать ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження», якою встановлено, що стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Крім того, колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що відповідач, виніс та направив позивачу постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що при винесені оскаржуваної постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01.08.2014 року, державним виконавцем було порушено норми Закону України «Про виконавче провадження», у зв'язку з чим спірна постанова відділу виконавчої служби підлягає скасуванню, що було вірно встановлено судом першої інстанції.

Разом з цим, вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що належним способом захисту прав позивача є скасування арешту, накладеного оскаржуваною постановою, що, на думку суду першої інстанції, є необхідним для звернення до органу, що здійснює реєстрацію майна або веде реєстр заборон, оскільки до повноважень відповідача не відноситься виключення записів з реєстрів обтяжень, останній не є держателям вказаних реєстрів, а відповідний державний реєстратор прав на нерухоме майно не залучався до участі у справі в якості другого відповідача. Крім того, за правилами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» скасовується не самий арешт, а записи державного реєстру, зокрема, щодо обтяження.

За викладених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для виходу за межі заявлених вимог позивача та скасування арешту, накладеного оскаржуваною постановою.

Згідно вимог ч. 2 ст. 200 КАС України не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 201 КАС України підставами для зміни постанови або ухвали суду першої інстанції є правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.

За таких обставин, оскільки судом першої інстанції правильно вирішено справу по суті позовних вимог, проте із помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що судове рішення, відповідно до вимог ст. 201 КАС України, підлягає зміні в частині визначення належного способу захисту прав позивача та резолютивна частина оскаржуваної постанови підлягає викладенню в новій редакції.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 201, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Заводського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 червня 2016 року задовольнити частково.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 червня 2016 року змінити, виключивши її резолютивну частину в наступній редакції:

« 1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправною та скасувати постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01.08.2014 року по виконавчому провадженню № 43804417.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.».

В іншій частині постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили через 5 днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20 днів після набрання законної сили безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя: М.П. Коваль

Суддя: С.Д. Домусчі

Суддя: О.О. Кравець