Рішення № 62031196, 11.10.2016, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 715-77-21, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" жовтня 2016 р.Справа № 922/2750/16

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Суслової В.В.

при секретарі судового засідання Помпі К.І.

розглянувши справу

за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури № 1 Харківської області, м. Харків в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м. Харків 3-я особа- Державний університет телекомунікацій, м. Київ до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків про визнання недійсним договору та повернення майна за участю представників:

прокурор - Полякова С.О., посвідчення №013758 від 06.12.2012 року,

позивача - ОСОБА_2, довіреність №65 від 22.04.2016 року;

відповідача - ОСОБА_3, довіреність від 06.09.2016 року;

третьої особи - ОСОБА_4, довіреність №01/1872 від 24.12.2015 року;

ВСТАНОВИВ:

Керівник Харківської місцевої прокуратури № 1 Харківської області, м. Харків (позивач) звернувся до суду в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м. Харків до відповідача - Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків з позовною заявою, в якій просить суд:

- Визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення №883-Н від 30.07.2004 укладений між регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та ФО-П ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) про передачу в строкове платне користування окремого індивідуально визначеного майна, а саме: гаражу, загальною площею 189, 1 м2, за адресою м. Харків, вул. Полтавський шлях, 188-А, що знаходиться на балансі Державного університету телекомунікацій;

- Зобовязати ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) звільнити та повернути окреме індивідуально визначене майно, а саме: нежитлове приміщення гараж, загальною площею 189, 1 м2, що знаходяться за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 188-А, вартістю згідно висновку про вартість майна 300 300 грн., Регіональному відділенню Фонду Державного майна по Харківській області.

Судові витрати прокурор просить суд покласти на відповідача.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 17.08.2016 року було прийнято позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її розгляд у відкритому судовому засіданні на 22.09.2016 року о 10:45 годині. Цією ж ухвалою було залучено до участі у справі третю особу, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Державний університет телекомунікацій.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 22.09.2016 року розгляд справи відкладений на 06.10.2016 року об 10:15 год.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 06.10.2016 року розгляд справи відкладено на 11.10.2016 року об 11:15 год.

В судовому засіданні 11.10.2016 року представник прокуратури та позивача позовні вимоги підтримали з підстав викладених у позові.

Представник відповідача у судовому засіданні проти заявлених вимог заперечує та просить у задоволенні позову відмовити з підстав викладених у відзиві на позов, а також просить застосувати строки позовної давності.

Представник третьої особи вважає, що даний позов не підлягає задоволенню та просить суд договір оренди залишити в силі, у зв'язку з тим, що на теперішній час відсутні будь-які чинники, які б суперечили інтересам держави, нормативній базі, які б не дозволяли відповідачу орендувати приміщення.

Розглянувши надані учасниками судового процесу документи і матеріали, пояснення їх повноважних представників, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

30 липня 2007 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Харківській області (далі - "Орендодавець") та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (далі -"Орендар") укладено договір оренди №883-Н, відповідно до п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення гаражу, загальною площею 189,1кв.м., розміщене за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 188а, що знаходиться на балансі Навчально - наукового інституту Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій (згідно Додаткової угоди № 14 від 30.12.2014 року - Державного університету телекомунікацій), вартість якого визначена згідно висновку про вартість об'єкта оцінки та становить 300300,00 грн.

Майно передається в оренду з метою розміщення СТО по наданню косметичних послуг автосервіса та мойки автомобілів.

30 липня 2004 року майно за договором оренди від 30.07.2004 року було передано в користування орендарю на підставі акту приймання-передачі орендованого майна (додаток № 2 до договору оренди), підписаного сторонами договору.

Відповідно до Додаткової угоди № 19 від 18.07.2016 року строк дії Договору продовжено до 29.05.2017 року.

Таким чином, державне майно, що передано в оренду за спірним договором, на сьогоднішній день продовжує перебувати в користуванні відповідача.

Разом з тим, прокуратура вважає, що вказані договір оренди 883-Н від 30.07.2004 року підлягає визнанню недійсним, оскільки він укладений з порушенням вимог Законів України «Про освіту» та «Про оренду державного та комунального майна», так як сторонами в цьому договорі, всупереч вищевказаним положенням Закону, змінено цільове призначення частин приміщення навчального закладу, які є об'єктом оренди.

Зазначені обставини стали підставами для звернення позивача до суду з позовом по даній справі.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них суд виходить з наступного.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 ЦК України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

Особи, визначені ст. 1 ГПК України, мають право на звернення до суду за захистом порушених майнових прав, які відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України та ч. 2 ст. 20 ГК України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину - є недодержання, в момент вчинення правочину, стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п. 2.1 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними (із змінами і доповненнями)" вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для подання заступником керівника Харківської місцевої прокуратури № 1 позову стала необхідність захисту економічних інтересів держави, внаслідок порушень, допущених під час передачі в оренду державного майна, приміщення навчального закладу, суб'єкту господарювання для здійснення підприємницької діяльності, жодним чином не пов'язаної з навчальним процесом, спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні питання про передачу в оренду державної власності.

Так, прокурор, посилаючись на положення ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" зазначає про наявність підстав для визнання договору оренди від 30.07.2004 року № 883-Н недійсним згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 1,3 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди), наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Аналогічні за змістом правові норми містяться у статті 283 ГК України, ст.2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Статтею 761 ЦК України встановлено, що право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем також може бути особа, уповноважена на укладання договору найму.

Відповідно до частини 1 статті 638 ЦК України та частини 2 статті 180 ГК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ст. 284 ГК України та ст. 10 Закону, істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін (строк), на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна. За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Пунктом 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 19.05.2013 р. № 12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" визначено, що відповідно до статті 638 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди, з усіх істотних умов. Вичерпного переліку умов, істотних для договорів оренди (найму), ЦК України і ГК України не містять. Однак за змістом статей 759 - 762 ЦК України слід дійти висновку, що істотними для даного виду договорів, є умови про предмет договору, плату за користування майном та строк такого користування. Що ж до договорів оренди державного та комунального майна, то стаття 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначає умови, які є істотними для даних договорів, причому відповідно до статті 12 цього Закону договір оренди вважається укладеним з момент досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

Суд, розглянувши умови спірного договору дійшов висновку, що під час укладення договору оренди майна № 883-Н сторони узгодили всі істотні умови договору, а також порядок приймання орендованого майна.

30 липня 2004 року у встановленому договором порядку майно, яке є предметом договору, було передано відповідачеві в користування, про що складено акт приймання - передавання.

Зважаючи на те, що предметом договору оренди від 30.07.2004року. № 883-Н є нежитлові приміщення гаражу, що знаходиться на балансі Державного університету комунікацій, які є державним індивідуально визначеним майном, спірні правовідносини регулюються відповідно до Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (надалі - Закон).

Пунктом 2.4. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" передбачено, що вирішуючи спори, пов'язані з укладенням договору оренди державного майна, господарські суди повинні з'ясовувати, чи додержано визначений статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" порядок укладення відповідного договору, в тому числі щодо погодження з органом, уповноваженим управляти майном.

За умовами абзацу першого частини другої ст. 9 зазначеного Закону, орендодавець зобов'язаний надіслати заяву потенційного орендаря разом із доданими матеріалами органу, уповноваженому управляти державним майном.

Статтею 5 статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", яка кореспондується з п.1. ч.1. ст. 287 ГК України, передбачено, що орендодавцем нерухомого майна, що є державною власністю є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення.

Як вбачається з матеріалів справи, 29.03.2004 року Науково-дослідний інститут автоматизації управління і виробництва (державний університет телекомунікацій) звернувся з довідкою № 102 до Регіонального відділення Фонду державного майна, в якій було запропоновано передати в оренду державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення загальною площею 189,1 кв.м., що знаходяться за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 188-а.

Державний комітет зв'язку та інформатизації України від 28.05.2004 року листом № 3906/11-05-15 на запит РВ ФДМУ по Харківській області надав свою згоду на передачу вищезазначених приміщень в оренду.

Після чого між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Харківській області та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було укладено Договір оренди № 883-Н від 30.07.2004 року.

Відповідно до ст. 24 Закону, орендоване майно страхується орендарем на користь того учасника договору оренди, який бере на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди. Ризик випадкової загибелі чи пошкодження об'єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не встановлено договором оренди.

Пунктом 5.5. спірного договору сторони визначили порядок страхування майна, що передане в користування відповідачеві.

Пунктом 5.8 договору оренди в якості обов'язку орендаря визначено зобов'язання щодо укладання договору про відшкодування витрат на утримання орендованого майна з балансоутримувачем (3-ою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача) та їх відшкодування.

Відповідно до ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

Предметом оренди за вказаним договором є нежитлові приміщення, що відповідає об'єктам оренди, визначеним ч. 1 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Частиною 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що не можуть бути об'єктами оренди, зокрема, об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (крім пам'яток культурної спадщини, нерухомих об'єктів, які знаходяться на території історико-культурних заповідників).

Пунктом "б" ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції станом на момент укладення спірного договору) встановлено, що приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства, об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей, до яких, зокрема, відноситься об'єкти освіти, крім навчальних закладів, майно яких вноситься до статутного капіталу публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

При цьому, відповідно до абз. 20 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" окреме індивідуально визначене майно із складу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, забороненого до оренди, може бути об'єктом оренди (без права приватизації та суборенди), якщо воно не заборонене до оренди законами України, не задіяне у процесі основного виробництва та за висновком органу, уповноваженого управляти цим майном, його оренда не порушить цілісності майнового комплексу.

Суд зазначає, що в розумінні діючих правових норм до об'єктів освіти, зокрема, відносяться навчальні заклади.

Відповідно до ч. 1 ст. 63 Закону України "Про освіту" (у редакції станом на момент укладення спірного договору) матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням (ч. 5 ст. 63 України "Про освіту").

Приписами ч. 1 ст. 61 Закону України "Про освіту" встановлено, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Частиною 4 зазначеної статті визначено, що додатковими джерелами фінансування є: кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів; плата за надання додаткових освітніх послуг; кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом, на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян; доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання: дотації з місцевих бюджетів; дивіденди від цінних паперів; валютні надходження; добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян; інші кошти.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів, абзацом 5 частини 4 статті 61 Закону України "Про освіту" передбачена можливість залучати у тому числі доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Частиною 2 п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 року за N796 "Про ствердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" передбачена можливість надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Таким чином, законодавець чітко визначив порядок та умови, за наявності яких можливе передання в оренду майна навчальних закладів.

Як встановлено судом, нежитлові приміщення (гаражні бокси), які передані в оренду відповідачу, розташовані в окремо стоячій одноповерховій виробничій будівлі, які не мають загальних входів з навчальною трьохповерховою будівлею, а відповідно до пояснень третьої особи, раніше використовувалась для розміщення автомобільної техніки та майстерень по її ремонту і обслуговуванню. Приміщення ніколи не використовувалось в навчальних цілях. Враховуючи те, що у Державного університету комунікацій відсутні транспортні засоби, необхідності щодо використання спірних приміщень за призначенням у третьої особи не має. Будівля має бетонні поли, в гаражних боксах відсутні вікна, система опалення потребує ремонту.

Третя особа наголошує на відсутності належного фінансування з державного бюджету України, тоді як отримання від відповідача орендної плати за спірним договором оренди дозволяє спрямувати відповідні кошти на соціально - побутові потреби навчального закладу. Окрім того, відсутність орендарів в спірних приміщеннях, на думку третьої особи, тільки прискорить їх руйнування.

Таким чином, суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження доводів прокурора щодо наявності підстав для визнання недійсним договору оренди від 30.07.2004 року № 833-Н, як то: укладення вказаного договору має наслідком порушення цілісності майнового комплексу або погіршення соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі; майно, яке є предметом договору, використовується у навчальному процесі (у навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності); спірне майно використовується не за призначенням, що свідчить про передчасність висновку прокурора про використання спірного майна не за призначенням.

Отже, враховуючи положення ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 61 Закону України "Про освіту", ст. 65 Закону України "Про вищу освіту", відповідно до яких відсутня заборона надавати індивідуально визначене майно навчального закладу в оренд, зважаючи на відсутність можливості використання спірного приміщення в учбових цілей та/або відсутності порушення укладенням спірного договору учбового процесу, факт якого не спростовано прокурором, суд дійшов висновку, що договір оренди № 883-Н від 30.07.2004 року відповідає вимогам Закону України "Про оренду державного та комунального майна, Закону України "Про освіту", Закону України "Про вищу освіту", у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання такого договору та додаткових угод до нього недійсним.

Згідно з ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і, в такому разі, прокурор набуває статусу позивача (ст. 29 ГПК України).

Як встановлено судом , прокурор, посилаючись на те, що укладенням спірного договору оренди порушено інтереси держави, зважаючи на те, що в оренду незаконно отримано нежитлові приміщення, які розташовані за адресою: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 188-а, не надав належних доказів на підтвердження використання орендованого майна в супереч Закону.

Враховуючи те, що в матеріалах справи відсутні докази невиконання або неналежного виконання орендарем спірного договору, що свідчить про наповнення Державного бюджету України в рахунок отримання орендної плати за користування Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 нерухомим майном, та спрямування відповідних коштів на забезпечення існуючих потреб навчального закладу, а також зважаючи на те, що, при зверненні з даним позовом прокурором не доведено наявності використання майна, яке є предметом оспорюваного договору, всупереч діючих норм права, суд дійшов висновку, що при зверненні до суду з даним позовом про прокурором не доведено наявності порушення охоронюваного законом інтересу держави.

Крім того, суд також вважає за необхідне зазначити, що спірний договір оренди діє вже майже 12 років та на протязі терміну його дії жодної з його сторін або третьою особою не заявлялося будь-яких претензій з приводу його виконання, матеріали справи містять докази укладання та пролонгації спірного договору оренди безпосередньо позивачем, та відсутності з боку останнього будь-яких заперечень щодо виконання зазначеного договору до моменту звернення прокурора до суду з позовом по даній справі; докази належного виконання відповідачем умов договору щодо утримання майна в належному стані та повної оплати орендних платежів та користь як позивача так і третьої особи; докази відсутності будь-яких заперечень з боку третьої особи щодо виконання зазначених договорів та заперечень щодо визнання такого договору недійсним; докази того, що передане в оренду майно не використовується третьою особою в навчальному та науковому процесі.

Таким чином, визнання його недійсним у судовому порядку за позовом прокурора створить ситуацію за якої позивач та третя особа будуть фактично позбавлені можливості отримувати орендні платежі від передачі майна в оренду, та зумовлять необхідність у третьої особи нести тягар утримання цього майна за власні грошові кошти за обставин недостатнього фінансування третьої особи з державного бюджету України.

Додатково слід зазначити, що правомірність укладення та виконання Договору оренди № 883-Н від 30.07.2004 року встановлена рішенням господарського суду Харківської області від 19.08.2009 року (суддя Мамалуй О.О.), яке набрало законної сили, по справі №27/212-09 за позовом СПДФО ОСОБА_1 до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області про визнання строку дії договору оренди № 883-Н від 30.07.2004 року продовженим.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України, факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Враховуючи вищенаведене, позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, відповідно до цього суд вважає в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним договору оренди державного майна №883-Н від 30.07.2004 року, зобов'язання звільнити та повернути орендоване приміщення - відмовити.

Розглянувши заяву про застосування строків позовної давності, суд встановив наступне.

Відповідно до ст.261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно з п.5 даної статті, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За загальним правилом, перебіг загальної або спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. У визначенні моменту виникнення права на позов відображуються як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти: об'єктивний - сам факт порушення, суб'єктивний - особа дізналася або могла дізнатися про це порушення.

За змістом ч.ч. 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України, ст. 261 ЦК України у разі звернення прокурора в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, строк позовної давності повинен обраховуватись із дати, коли саме позивачу (яким є орган в інтересах якого звертається до суду прокурор), стало відомо про порушення його права, а не з моменту, коли про порушене право стало відомо прокурору.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду.

Зазначені правові позиції в подібних правовідносинах наведено в постанові Верховного Суду України від 25.03.2015 року у справі № 11/163/2011/5003, а також постановах Верховного Суду України від 22.04.2015 року у справі № 916/2122/13, від 13.05.2015 року у справі № 903/543/14.

Відповідно до статей 256, 257 Цивільного кодексу України, позовна давність - це встановлений законом строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати примусового здійснення або захисту свого права шляхом подачі позовної заяви до суду. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане (п.4.2 постанови Пленуму ВГСУ №10 від 29.05.2013 р.).

Відповідно до п.2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29 травня 2013 року: "перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові, у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення".

В даному випадку, суд дійшов висновку, що спірний договір оренди укладений з дотриманням вимог чинного законодавства та не підлягає визнанню недійним на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України, у зв`язку з чим відсутні підстави для відмови в позові у зв'язку зі спливом позовної давності.

Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє в задоволенні заяви фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про застосування позовної давності.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. Судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, судові витрати у даній справі покладаються на Харківську місцеву прокуратуру №1.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 526, 530 Цивільного кодексу України, статтями 1, 4, 12, 22, 33, 43, 47, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господа

Повне рішення складено 17.10.2016 р.

Суддя ОСОБА_5

справа № 922/2750/16