Ухвала суду № 62019755, 12.10.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2016 року м. Київ К/800/33660/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Вербицької О.В., Загороднього А.Ф.,

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника відповідача: Червінської Л.В.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2015 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року

у справі №826/2247/15

за позовом Дочірнього підприємства Публічного акціонерного товариства «Київ хліб» «Хлібокомбінат №12»

до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и в :

Дочірнє підприємство Публічного акціонерного товариства «Київхліб» «Булочно-Кондитерський Комбінат» (далі - Підприємство) звернулось в суд із позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (далі - Інспекція), в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 09 вересня 2014 року №0012382201 в частині збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 1 323 618,00 грн., в тому числі 882 412,00 грн. - за основним платежем, 441 206,00 грн. - за штрафними санкціями.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 березня 2015 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року, позов задоволено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В запереченнях на касаційну скаргу позивач з доводами Інспекції не погодився, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представника відпоівідача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено перевірку Підприємства, за результатами якої складено акт від 26 серпня 2014 року №1341/22-01-56-59-24374107, згідно з яким позивачем порушено вимоги: підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14, пунктів 198.2, 198.3, 198.6 статті 198, пункту 200.1 статті 200, підпункту 201.4, 201.6, 201.8, 201.10 статті 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся, на загальну суму 895 549,00 грн., в тому числі за травень 2012 року - на суму 2075,00 грн., за липень 2012 року - на 1183,00 грн., за серпень 2012 року - на 5139,00 грн., за жовтень 2012 року - на 390 453,00 грн., за січень 2013 року - на 4740,00 грн., за березень 2013 року - на 491 959,00 грн.

На підставі акта відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 09 вересня 2014 року №0012382201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в загальному розмірі на 1 343 324,00 грн., з них 895 549,00 грн. - за основним платежем, 447 775,00 грн. - за штрафними санкціями.

Позивач не погоджується із вказаним податковим повідомленням-рішенням в частині визначених грошових зобов'язань за жовтень 2012 року та за березень 2013 року в сумі 882 412,00 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 441 206,00 грн.

Фактичною підставою донарахування вказаної суми грошових зобов'язань стали висновки відповідача про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентом ТОВ «Північтрансагро» не були реальними, а відтак позивач безпідставно відніс суми податку на додану вартість за результатами таких операцій до складу податкового кредиту. При цьому відповідач посилався результати контрольних заходів, згідно з якими ТОВ «Північтрансагро» не отримував товару від контрагентів ТОВ «СФГ ім. Гречко» та ТОВ «Агропромислова група», таким чином не міг їх поставити позивачу, і таким чином операції між позивачем та його контрагентом були сформовані виключно для формування податкової вигоди.

Суди попередніх інстанцій, зазначаючи про помилковість оскаржуваного акта індивідуальної дії в оскаржуваній частині виходили з того, що операції між позивачем та його контрагентом були реальними, а відтак позивач обґрунтовано включив наслідки таких операцій до складу податкового обліку.

Колегія суддів погоджується із таким висновком з огляду на наступне.

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 Податкового кодексу України. Так, згідно з пунктом 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Так, правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Відповідно до статті 1 цього Закону бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (частина 1 статті 8 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність.

Господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства (стаття 1 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

За змістом частин 1 та 2 статті 9 наведеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Відповідно до наведеного вище визначення господарська операція пов'язана з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України.

Так, за визначенням, наведеним у підпункті 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 200.1 статті 201 Податкового кодексу України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для цілей визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Встановлюючи обставини правомірності/неправомірності відображення в податковому обліку господарських операцій, слід ретельно, в сукупності та взаємозв'язку досліджувати всі надані податковим органом та платником податків докази щодо реального/нереального здійснення господарських операцій.

Слід зазначити, що законодавець не визначив конкретного переліку документів, якими платник повинен підтвердити реальність виконання господарської операції. З метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає положенням статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», та складення яких узгоджується із законодавчо установленими вимогами щодо оформлення такої операції або із звичаєвою практикою.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та ТОВ «Північтрансагро» укладено договір поставки зернових та олійних культур.

Згідно із наявними у матеріалах справи копіями специфікацій, поставці підлягали соєві боби, генетично не модифіковані, для технічних потреб, українського походження, врожаю 2011-2012 року.

Згідно специфікацій сторонами договору узгоджено умови поставки СРТ (перевезення сплачено до ...) (Інкотермс-2010): в залізничних вагонах на залізничній станції Одеса-порт-експорт, Одеської залізниці, на території ПрАТ «Укрелеваторпром», на території Одеського морського торгівельного порту та/або в автомобільному транспорті на території ПрАТ «Укрелеваторпром» на території Одеського морського торгівельного порту.

Фактична поставка обумовленого зазначеним договором товару підтверджується наявними у матеріалах справи копіями видаткових накладних, актів приймання-передачі товару, податкових накладних, платіжних доручень.

Придбаний у ТОВ «Північтрансагро» товар фактично отриманий уповноваженим представником позивача - Доломан С.О., який діяв на підставі договорів доручення та довіреностей.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, придбаний позивачем товар реалізований на підставі договорів комісії компаніям Grain Trading Co. LTD та Grain Trading Limited , про що свідчать копії митних декларацій.

На підставі доказів, які містяться в матеріалах справи, оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про документальне підтвердження фактичного здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом, що призвело до реальних змін майнового стану платника податків.

Відповідач в касаційній скарзі посилався результати контрольних заходів, згідно з якими ТОВ «Північтрансагро» не отримував товару від контрагентів ТОВ «СФГ ім. Гречко» та ТОВ «Агропромислова група», таким чином не міг їх поставити позивачу. Водночас, як свідчать наявні у матеріалах справи докази, висновок щодо не поставки товарів відповідачем зроблено на тій підставі, що відносно постачальників ТОВ «СФГ ім. Гречко» та ТОВ «Агропромислова група» складено акти про неможливість проведення зустрічних звірок, якими зафіксовано відсутність таких суб'єктів господарювання за місцезнаходження.

Разом з тим, відповідачем під час розгляду справи не надано належних доказів, що б підтвердили факт придбання контрагентом позивача товарів саме у зазначених суб'єктів господарювання по ланцюгу постачання. До того ж відсутність за юридичною адресою жодним чином на вказує на те, що товар не міг постачатися, оскільки чинне законодавство не містить вимог про те, що суб'єкти господарювання мають здійснювати діяльність лише за місцем реєстрації.

Слід зазначити й те, що жодних належних доказів (пояснень свідків, вироків та інших даних), які б підтвердили факт штучного формування даних бухгалтерського та податкового обліку) зазначеними підприємствами та свідчили б про те, що зазначені суб'єкти здійснювали фіктивне підприємництво, відповідачем під час судового розгляду, не надано.

Чинне законодавство не зобов'язує платників податків перевіряти своїх контрагентів на предмет того у кого останні придбавають товар, оскільки для платника основними є факти наявності такого товару, його ціна та якість. Оскільки наявними у матеріалах справи доказами підтверджується товарність господарських операцій між позивачем та його безпосередніми контрагентами, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позову є обґрунтованим.

Суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагента, як і не доведено правомірності податкового повідомлення-рішення в оскаржуваній частині.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом, а відтак, з урахуванням вимог частини 3 статті 2, частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили обґрунтований висновок щодо наявності законних підстав для скасування податкового повідомлення-рішення у відповідній частині.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного судового рішення судом апеляційної інстанції були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, що визначені статтями 236 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін О.В. Вербицька

А.Ф. Загородній