Ухвала суду № 62019614, 12.10.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2016 року м. Київ К/800/7269/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів Рецебуринського Ю.Й. (доповідача),

Олексієнка М.М.,

Штульман І.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_3 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди,

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року,

В С Т А Н О В И ЛА:

У березні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив стягнути невиплачену заробітну плату за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн 77 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 224854 грн 14 коп. та моральну шкоду в розмірі 3000 грн.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року позов задоволено повністю.

Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року скасовано постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року, прийнято нове судове рішення про відмову задоволенні позовних вимог.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалене ним судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги з врахуванням наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, наказом першого заступника начальника Територіальної державної інспекції праці у Рівненській області №25-к від 30 березня 2012 року ОСОБА_3 звільнено з посади начальника Територіальної державної інспекції праці - головного державного інспектора праці у Рівненській області на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України (у зв'язку з ліквідацією Держнагляпраці і його територіальних органів).

Цим же наказом бухгалтерію зобов'язано провести розрахунок з виплатою вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку та компенсацію за 138 календарних днів невикористаної відпустки.

Підставою для прийняття вказаного наказу слугував наказ віце-прем'єр-міністра, міністра соціальної політики України від 30 березня 2012 року №152-к.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Із змісту позовної заяви вбачається, що позивач дії відповідача щодо підстав та порядку проведення відповідачем його звільнення 30 березня 2012 року з посади начальника інспекції не оскаржує, не оскаржує також і наказ відповідача щодо дати звільнення, разом з тим, позивач просить стягнути з останнього на його користь невиплачену заробітну плату за фактично відпрацьований час, а саме: за роботу 2 квітня 2012 року на посаді начальника інспекції в розмірі 341 грн 77 коп. Тобто, позивач просить захистити лише порушене, на його думку, право на оплату праці за 2 квітня 2012 року на посаді начальника інспекції, яка ліквідована з 30 березня 2012 року.

З копії трудової книжки позивача вбачається, що датою звільнення позивача з посади начальника Територіальної державної інспекції праці у Рівненській області зазначено 30 березня 2012 року.

До відповідача позивач звертався з вимогою щодо проведення розрахунку при звільненні, а саме, щодо виплати вихідної допомоги та компенсації за невикористану відпустку, що слідує зі змісту листа позивача, адресованого начальнику інспекції Поліщуку В.П. від 3 травня 2012 року.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та випливає зі змісту позовних вимог ОСОБА_3 не заявляє вимог щодо неправомірності розірвання з ним трудового договору саме 30 березня 2012 року. Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що недотримання відповідачем порядку проведення його звільнення з посади, не доводить факту перебування у трудових відносинах з відповідачем станом на 2 квітня 2012 року як начальника інспекції, тому вимоги щодо стягнення з відповідача невиплаченої заробітної плати за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн 77 коп. є безпідставними, оскільки позивач не перебував у трудових відносинах з відповідачем станом на 2 квітня 2012 року.

Тобто, за відсутності заявленої позовної вимоги щодо неправомірності наказу відповідача в частині дати звільнення позивача, недотримання відповідачем процедури звільнення безпідставною є вимога щодо зобов'язання роботодавця здійснити оплату праці за 2 квітня 2012 року з огляду на те, що позивач саме 2 квітня 2012 року не перебував у трудових відносинах з відповідачем.

У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає обґрунтованими висновку суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з невиплаченої заробітної плати за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн 77 коп. за 2 квітня 2012 року.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за 42 календарні місяці, колегія суддів зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що повний розрахунок з позивачем відповідач провів 6 червня 2012 року, перерахувавши на його картковий рахунок кошти в сумі 27762 грн 50 коп.

Згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. В справі, що розглядається днем фактичного розрахунку є 6 червня 2012 року.

Верховний Суд України в постанові від 22 січня 2014 року (справа №6-159цс13) висловив правову позицію, за змістом якої для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Тобто, для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Остаточний розрахунок із позивачем був проведений 6 червня 2012 року, а звернувся позивач до суду із зазначеним позовом лише у жовтні 2013 року (що вбачається зі змісту ухвали апеляційного суду Рівненської області, тому відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду.

Суд апеляційної інстанції повно і всебічно встановив обставини справи, дав їм належну юридичну оцінку, правильно застосував норми матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для скасування або зміни прийнятого ним рішення.

Керуючись статтями 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И ЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута у порядку і з підстав, передбачених статтями 235-237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді Ю.Й. Рецебуринський

М.М. Олексієнко

І.В. Штульман