Рішення № 61996204, 12.10.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ[1]

13 вересня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м Києва в складі:

головуючого - судді: Кирилюк Г.М.,

суддів: Рейнарт І.М., Семенюк Т.А.

при секретарі Ігнатьєву Є.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, за апеляційною скаргою представника Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» - ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 лютого 2015 року,

встановила:

28.12.2012 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з вказаним позовом, частину вимог за яким в подальшому залишено без розгляду, у якому просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2005 року № 322 у розмірі 153 022,37 доларів США, що за курсом 7,99 грн. за 1 долар США відповідно до службового розпорядження НБУ від 11 жовтня 2012 року складає 1 222 648,74 грн., звернути стягнення на квартиру загальною площею 67,10 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки №322 від 02 вересня 2005 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності , з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах та організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 26 серпня 2005 року між ВАТ «Приватінвест» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 322, відповідно до умов якого позичальнику надано кредитні кошти у сумі 140 000 доларів США зі сплатою 15,96 % на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості, кінцевим терміном повернення до 25 серпня 2025 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 02 вересня 2005 року між вказаними сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1

31 березня 2006 року між сторонами вищевказаного кредитного договору та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір №036/03/ІР про заміну кредитора у зобов'язанні та договір №036/03/031Р про відступлення прав за іпотечним договором, згідно з яким ПАТ КБ «ПриватБанк» стало новим кредитором та іпотеко держателем за вищевказаними договорами.

У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань станом на 11 жовтня 2012 року утворилась заборгованість в сумі 153022,37 доларів США (1 222 648,74 грн. за курсом НБУ станом на 11 жовтня 2012 року), яка складається з 128948,72 доларів США заборгованості за кредитом, 18851,99 доларів США заборгованості по процентам за користування кредитом, 1850,72 доларів США заборгованості по комісії за користування кредитом, 3370,94 доларів США пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 24 лютого 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове про задоволення позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати Шевченківського районного суду м.Києва від 24 лютого 2015 року та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Свої доводи мотивує необґрунтованістю висновків суду першої інстанції в тій частині, що встановлені Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» обмеження не є підставою для відмови у задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Частиною 1 ст.303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.

Судом першої інстанції установлено, що 26 серпня 2005 року між ВАТ «Приватінвест» та ОСОБА_1 укладено договір №322, згідно з умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 140000 доларів США, з кінцевим терміном повернення 25 серпня 2025 року (п.1.1) та сплатою за користування кредитом 15,96% на рік на суму залишку заборгованості.

В забезпечення зобов'язань за кредитним договором 02 вересня 2005 року між його сторонами укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого позичальником надав кредитору в іпотеку нерухоме майно - квартиру №64 загальною площею 67,10 кв.м, яка розташована за адресою: м.Київ, вул. О.Гончара, 47/49.

Відповідно до п.2.3.6 кредитного договору банк має право стягнути кредит до настання дати, передбаченої п.1.1 договору, у т.ч. шляхом звернення стягнення на закладне майно, при настанні умов, передбачених п.2.3.2 кредитного договору.

Згідно з п.4.1 кредитного договору при порушенні позичальником кожного із зобов'язань, передбачених п.п. 2.2.2, 2.2.3 кредитного договору, банк має право нарахувати, а позичальник зобов'язується сплатити банку пеню в розмірі 0,15% від суми непогашеної заборгованості за кожен день прострочення платежу.

Відповідно до п.3.1.5 договору іпотеки іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем зобов'язань та порушення обов'язків, встановлених цим договором та/або за кредитним договором, вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором, а в разі їх невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

У пункті 5.5.1 договору іпотеки від 02 вересня 2005 року сторони домовилися про можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань за кредитним договором шляхом набуття іпотеко держателем права продажу від свого імені третім особам предмета іпотеки.

31 березня 2006 року між сторонами вищевказаного кредитного договору та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір №036/03/ІР про заміну кредитора у зобов'язанні та договір №036/03/031Р про відступлення прав за іпотечним договором, згідно з яким ПАТ КБ «ПриватБанк» стало новим кредитором та іпотеко держателем за вищевказаними договорами.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ПАТ КБ «ПриватБанк» на адресу відповідача було направлено вимогу від 17 травня 2012 року про дострокове виконання зобов'язань.

У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань станом на 11 жовтня 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 153 022 долари 37 центів США ( 1 222 648 грн. 74 коп. за курсом НБУ станом на 11 жовтня 2012 року), яка складається з 128 948 доларів 72 центи США заборгованості за кредитом, 18851,99 доларів США заборгованості по процентам за користування кредитом, 1850 доларів 72 центи США заборгованості з комісії за користування кредитом, 3370 доларів 94 центи США пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з положенням якого протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду, оскільки він не відповідає обставинам справи та вимогам закону.

Так, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно із п.1 ч.1 якого протягом дії цього Закону: 1) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Згідно із ч.3 цього Закону, він набирає чинності з дня його опублікування та втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Відтак установлений вищевказаним Законом мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії цього Закону не підлягає виконанню.

Разом з тим суд першої інстанції не врахував, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі №6-57 цс 15, який відповідно до ста.360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів вданих повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в період дії цього закону.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення по суті заявлених позовних вимог.

Відповідно до ст.526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 2 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст.33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання.

Верховним Судом України 07 жовтня 2015 року при розгляді справи №6-1935цс15 висловлено наступну правову позицію.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються:загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотеко держателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленою статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» судова палата у цивільних справах Верховного суду України приходить до правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Відповідно до ч.6 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотеко держателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення має відповідати вимогам ч.6 ст.38 , ст. 39 Закону України «Про іпотеку» та положенням п.4 ч.1 ст.215 ЦПК України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

З пояснень представників сторін встановлено, що сторони не досягли згоди щодо визначення ціни продажу предмета іпотеки.

Відповідно до п.п. 4 п.5.5.1 договору іпотеки, за домовленістю сторін ціна продажу предмета іпотеки встановлюється на підставі оцінки майна, здійсненою з моменту прийняття рішення іпотеко держателем про продаж предмету іпотеки третім особам до моменту підписання договору купівлі-продажу предмету іпотеки.

Як пояснила представник позивача в судовому засіданні, оцінка майна суб'єктом оціночної діяльності не проводилась, клопотань з приводу проведення необхідної оцінки судом заявлено не було.

При цьому колегія суддів ураховує, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін відповідно до вимог ст.10 ЦПК України. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до положень ч.4 ст.10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

У контексті одного із основоположних принципів цивільного судочинства - принципу змагальності сторін - вирішальним фактором є обов'язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Крім цього, даючи юридичну оцінку правильності проведеного банком розрахунку заборгованості, колегія суддів враховує наступне.

Згідно з ч. ч.1 ст.651 ЦК України змін а договору допускається за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з матеріалів справи, з 25 листопада 2008 року відсоткова ставка за кредитним договором підвищилась до 18 % на рік.

Умовами кредитного договору передбачено право банку в односторонньому порядку переглядати процентну ставку за користування кредитом ( п.2.3.1 договору). При цьому банк направляє позичальнику письмове повідомлення про зміну процентної ставки за 20 днів до початку дії зміненої процентної ставки.

На підтвердження обставини направлення відповідачу повідомлення про зміну процентної ставки позивачем надано копію листа та реєстр, скріплений печаткою ТОВ «Принц», що не є належним доказом на підтвердження вказаної обставини (а.с.72-74 т.2).

Відсутність належних доказів отримання боржником повідомлення про підвищення процентної ставки не дає можливості вирішити судом питання перерахунку підвищення процентної ставки виходячи з дня фактичного повідомлення боржника.

Крім цього, відповідно до п. 8.5 договору іпотеки, сторони дійшли згоди, що у разі внесення змін до кредитного договору щодо зміни розміру процентів по кредиту ( в тому числі при їх збільшенні) чи зміни терміну повернення кредиту до цього договору зміни не вносяться, і розмір процентів та строк повернення кредиту у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки підтверджуватиметься відповідними угодами про внесення змін до кредитного договору.

Угод про внесення змін до кредитного договору, якими б сторони погодили новий розмір процентної ставки суду надано не було.

Є необґрунтованими вимоги позивача щодо врахування в рахунок заборгованості за кредитним договором також заборгованості за комісією, яка відповідно до умов договору нараховується в розмірі 0,16% від суми кредиту щомісяця в період сплати, та фактично є компенсацією сукупних послуг банку за рахунок позивача.

Представник позивача в судовому засіданні не змогла пояснити, за які саме послуги нараховується комісія, а суд не може ґрунтувати своє рішення на припущеннях.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку про ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку з його недоведеністю

Керуючись ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 24 лютого 2015 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржено у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий :

Судді:

Справа №22-ц/796/9519/2016

Головуючий у суді першої інстанції: Саадулаєв А.І.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Кирилюк Г.М.