Постанова № 61994848, 11.10.2016, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 жовтня 2016 року м. ЧернігівСправа № 825/1686/16

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Лобана Д.В.,

за участю секретаря Новик Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, без фіксування його за допомогою звукозаписувального технічного засобу в порядку ст. 41 КАС України, в приміщенні суду справу за адміністративним позовом громадянина ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Громадянин ОСОБА_1 ОСОБА_2 (далі позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом про визнання неправомірним та скасування наказу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області № 93 від 19.09.2016 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання громадянина ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; про зобовязання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_1 ОСОБА_2 та прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання громадянина ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що оскаржуваним наказом позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього закону. Зазначене рішення відповідача вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки воно не містить жодних обґрунтованих пояснень відмови; прийнято без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення. Крім того, зазначив, що повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 113 від 19.09.2016 позивач отримав 21.09.2016. Таким чином у відповідності до норм чинного законодавства строк на оскарження рішення почався з 22.09.2016 та закінчується 28.09.2016 (протягом пяти днів з дня отримання повідомлення про відмову).

Сторони в судове засідання не зявилися, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, через канцелярію суду надійшли заяви про розгляд справи без їх участі.

Від представника відповідача через канцелярію суду надійшли заперечення, в яких він просить відмовити у задоволенні позовних вимог враховуючи наступне. Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області при винесенні наказу від 19.09.2016 № 93 Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяло у межах своїх повноважень і виконувало усі передбачені Законом заходи та дії для всебічного та об'єктивного розгляду заяви позивача про визнання останнього біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Крім того, зазначив, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач керувався також тим, що позивач не навів жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання та із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся лише 30.08.2016, хоча прибув до України у червні-липні 2015 року. Також, відповідач звертає увагу на те, що позивач надав міграційній службі пояснення, в яких вбачається, що перебуваючи у Російській Федерації його призвали до служби в армії ОСОБА_3 ОСОБА_1. За ухилення від призову до армії в країні походження позивача визначена кримінальна відповідальність, з чого можна зробити висновок, що причиною виїзду позивача з країни походження є спроба уникнути покарання, яке у разі не виконання вказаного обовязку застосовується до всіх громадян та не перевищує загального ризику.

Розглянувши подані документи і матеріали, зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_2 є громадянином республіки ОСОБА_1, національність - таджик, віросповідання мусульманин - сунит, що підтверджується протоколом співбесіди від 08.09.2016, наявним у матеріалах справи (а.с. 70-80).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у березні 2014 року виїхав із ОСОБА_3 ОСОБА_1 до Російської Федерації, де мешкав на підставі патенту на роботу з березня 2014 року по червень - липень 2015 року, та у червні - липні 2015 року легально прибув до України (протокол співбесіди від 08.09.2016 (а.с. 77)).

Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 21.07.2016 стосовно позивача прийнято рішення про його примусове видворення за межі України (а.с. 67-68).

На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 був поміщений у Чернігівській пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. Вказаний факт не заперечується, та підтверджується протоколом співбесіди від 08.09.2016.

30.08.2016 громадянином ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області подано заяву - анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатково захисту (а.с. 46-50, 53-57).

Вказана заява обґрунтована тим, що підставою для залишення країни своєї громадянської належності є побоювання за свою свободу, життя та здоровя. Позивач зазначив, що він не може повернутися до ОСОБА_1 через те, що він є членом «Групи 24», яка є опозицією до Уряду ОСОБА_1. Члени цієї групи жорстко переслідуються з боку Уряду.

Висновком головного спеціаліста Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 19.09.2016 щодо прийняття рішення про оформлення або відмову у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі № 2016CN0028 громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 запропоновано відмовити позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону (а.с. 141-148).

У свою чергу, 19.09.2016 наказом начальника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області № 93 Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону (а.с. 151).

19.09.2016 начальником Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області винесено повідомлення № 113 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке отримано позивачем із перекладом та відповідними розясненнями щодо його оскарження 21.09.2016 (а.с. 149).

Вважаючи оскаржуваний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з позовом за захистом охоронюваних законом прав та інтересів.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі Закон № 3671-VI).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно з приписами частини 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини 1 та частини 2 статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній ОСОБА_3 Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 7 статті 7 Закону № 3671-VI).

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 5 статті 10 Закону № 3671-VI).

Згідно абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, відсутні.

У свою чергу, суд погоджується з таким висновком Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, виходячи з наступного.

У відповідності до Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону № 3671-VI, поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, суд вважає необхідним зазначити, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Законом України від 21.10.1999 № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік), що встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Позицією ООН Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців встановлено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.

У свою чергу, згідно пункту 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 ОСОБА_4 Європейського Союзу від 27 квітня 2004 року № 8043/04 Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.

Так, із заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.08.2016 та з протоколу співбесіди від 08.09.2016 вбачається, що причиною виїзду позивача з країни походження та постійного проживання є побоювання за свою свободу, життя та здоровя. Позивач зазначив, що він не може повернутися до ОСОБА_1 через те, що він є членом «Групи 24», яка є опозицією до Уряду ОСОБА_1. Члени цієї групи жорстко переслідуються з боку Уряду.

Проте, з висновку головного спеціаліста Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 19.09.2016 щодо прийняття рішення про оформлення або відмову у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та з реєстраційного листка заявника вбачається, що причиною його виїзду з ОСОБА_3 ОСОБА_1 було бажання заробити гроші та створити для себе більш комфортне проживання, що також підтверджується протоколом співбесіди від 08.09.2016 (а.с. 70-80).

Аналізуючи матеріали особової справи, інформації по країні походження з Інтернет - ресурсів, ідеологічні засади політичної організації «Группа 24» було встановлено наступне.

Політична організація «Група 24» являє собою рух таджицької опозиції переважно за кордоном з-за репресій всередині ОСОБА_1. Рух було засновано в Москві влітку 2012 року.

На даний час «Група 24» виступає проти панування президенту ОСОБА_1 Емомалі Рахмона, звинувачуючи його в корупції та веденні своєї політично діяльності перебуваючи за кордоном. Головними завданнями та цілями групи є зміна Уряду в ОСОБА_3 ОСОБА_1, звільнення всіх політичних вязнів, скасування закону про «Лідера Нації», дотримання прав людини, інше.

Судом приймається до уваги те, що рішенням Верховного суду ОСОБА_3 ОСОБА_1 від 09.10.2014 «Група 24» заборонена та оголошена «екстремістською організацією», що призвело до притягнення низки учасників даного руху до кримінальної відповідальності, але серед яких не було позивача.

Із заперечень відповідача вбачається, що дослідивши інтернет-ресурси, на які посилається позивач, як на доказ участі у зборах політичної організації «Група 24», що відбувалися в Росії, учать позивача у вказаних зборах не підтвердилася.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що переслідування позивача як члена «Групи 24» не можна вважати таким, що носять дискримінаційний характер (за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань), оскільки відсутні підстави для висновків про можливість застосування до вказаної особи катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, а також відсутні підтверджені докази участі позивача у вказаній вище політичній організації.

За змістом пункту 20, 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року № 3 іноземець чи особа без громадянства, які з наміром бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, незаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби чи посадової особи Державної прикордонної служби України із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України.

Визначений у частині 2 статті 5 Закону № 3671-VI обов'язок осіб, які з наміром бути визнаними біженцями в Україні або особами, які потребують додаткового захисту, незаконно перетнули державний кордон України, без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, необхідно розуміти як такий, що здійснений сумлінно, за першої можливості, тобто без необґрунтованих затримок. Порушення зазначеного обов'язку не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише прийматися до уваги при розгляді відповідної заяви.

При цьому, варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у червні - липні 2015 року легально прибув до України з території Російської Федерації, на якій більше року (з березня 2014 року по червень-липень 2015 року) перебував на легальних підставах.

У свою чергу, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту останній звернувся лише 30.08.2016. Отже позивач, потрапивши на територію України, не дотримався вимог статті 5 Закону № 3671-VI про строки звернення до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що, у свою чергу, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Разом з тим, є обґрунтовані підстави вважати, що позивач має ознаки особи, яка відповідно до пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), є економічним мігрантом.

У свою чергу, пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

Так, з висновку головного спеціаліста Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області від 19.09.2016 щодо прийняття рішення про оформлення або відмову у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та з реєстраційного листка заявника вбачається, що причиною його виїзду з ОСОБА_3 ОСОБА_1 було бажання заробити гроші та створити для себе більш комфортне проживання, що також підтверджується протоколом співбесіди від 08.09.2016 (а.с. 70-80).

Також, з пояснень позивача, що він надав міграційній службі, вбачається, що перебуваючи у Російській Федерації його призвали до служби в армії ОСОБА_3 ОСОБА_1, за ухилення від призову до армії в країні походження позивача визначена кримінальна відповідальність.

Вищевказане свідчить не про переховування останнього від переслідувань за конвенційними ознаками, а про економічний інтерес позивача при залишенні території ОСОБА_3 Таджикістан та спробу уникнути покарання, яке застосовується до всіх громадян, які ухиляються від призову до служби в армії, та не перевищує загального ризику.

За таких обставин та з урахуванням того, що позивач за жодною з конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять сумнівний та недостовірний характер, оскільки суперечать один одному, суд дійшов висновку про правомірність прийнятого Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області наказу від 19.09.2016 № 93 Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та відсутність підстав для його скасування і задоволення позовних вимог у цій частині.

У свою чергу, позовна вимога громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 про зобовязання Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області прийняти рішення про повторне прийняття та оформлення документів для вирішення питання про визнання громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також не підлягає задоволенню, оскільки є похідною від першої вимоги, у задоволенні якої судом було відмовлено.

У свою чергу, частиною 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Обов'язковою для застосування в Україні є практика Європейського суду з прав людини, яка статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини визнана джерелом права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру....

Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі Бендерський проти України (Заява № 22750/02§42) суд нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином вивчені судом.

При вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 3 статті 2, частини 1 статті 11 та частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись статтями 41, 122, 158 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянина ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Відповідно до статей 186, 254 КАС України апеляційна скарга подається через Чернігівський окружний адміністративний суд, а її копія надсилається апелянтом до суду апеляційної інстанції, протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано, або її подано з пропуском строку, у поновленні якого було відмовлено, а у разі вчасного подання апеляційної скарги, з набранням законної сили рішенням апеляційної інстанції, якщо оскаржувану постанову не скасовано.

Суддя Д.В. Лобан