Ухвала суду № 61949177, 12.10.2016, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2016 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Рівненської області в складі :

головуючого судді Гордійчук С.О.

суддів : Григоренка М.П., Ковальчук Н.М.

секретар судового засідання :Демчук Ю.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі Рівненського обласного управління на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 29 липня 2016 року у справі за поданням Рівненського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції, заінтересована особа - ОСОБА_1 про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами та зобов"язання вчинити дії щодо реєстрації права власності на таке майно.

в с т а н о в и л а :

Ухвалою Рівненського міського суду від 29 липня 2016 року відмовлено у задоволенні подання Рівненського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції, заінтересована особа - ОСОБА_1 про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами та зобов"язання вчинити дії щодо реєстрації права власності на таке майно.

В поданій на ухвалу суду апеляційній скарзі представник Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі Рівненського обласного управління вказує на її незаконність, через порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права. Зазначає, що судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Просить ухвалу скасувати та постановити нову ухвалу, якою задовольнити подання державного виконавця.

В запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні подання державного виконавця, а тому просить залишити оскаржувану ухвалу без змін.

Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні подання, суд першої інстанції правильно виходив із того, що квартира №2 в буд.№4 що знаходиться по вул.. Новобармацька у м. Рівному не являється спільною сумісною власністю бувшого подружжя, а відтак відсутні підстави для задоволення подання.

На підтвердження такого висновку в ухвалі наведенні відповідні мотиви та докази з якими погоджується і апеляційний суд.

Відповідно до ч. 1 ст. 379 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця.

Згідно ч. 6 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у разі, якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Відповідно до роз'яснень викладених у п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження», частка боржника у спільній власності з іншими особами визначається за поданням державного виконавця відповідно до положень законодавства, що регулює право власності. Такі подання мають розглядатися з додержанням вимог процесуального закону щодо допустимості засобів доказування.

Відповідно до норм процесуального права передбачається, що обставини цивільних справ з'ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Щодо обов'язку доказування і подання доказів, то відповідно до ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доводи апеляційної скарги проте, що спірна квартира придбана під час шлюбу є спільною сумісною власністю подружжя не заслуговують на увагу з таких підстав.

Власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України). За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи зазначену вище норму права та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, за якими спірному набутому майну можна надати режим спільного майна, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма ст. 60 зазначеного Кодексу вважається застосованою правильно.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна під час перебування у зареєстрованому шлюбі не може бути підставою для визнання такого майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Проте, будь-яких належних та достатніх доказів, які свідчили б про належність спірного майна на праві спільної сумісної власності боржнику ОСОБА_2 матеріали справи не містять.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом попередньої інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв'язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 312-315, ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі Рівненського обласного управління АТ «Ощадбанк» відхилити.

Ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 29 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею чинності.

Головуючий :

Судді: