Ухвала суду № 61919693, 06.10.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

ЄУН 331/2228/16Головуючий у 1-й інстанції Скользнєва Н.Г.Пр. № 22-ц/778/3426/16Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

головуючого судді Гончар М.С.

суддів Крилової О.В., Осоцького І.І.,

за участі секретаря Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 червня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, що діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, треті особи: районна адміністрація Запорізької міської ради по Олександрійвському району як орган опіки та піклування, Жовтневий відділ у м. Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області про припинення сервітуту та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, в якому на підставі ч.1 ст. 383, ст. 391, ч.1 ст. 401, ч.1 ст. 402, ч.1 ст. 405, п.4 ч.1 ст. 406 ЦК України, ст.ст. 64,107,156 ЖК України, ст.ст. 3,6,7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 р. за №2 просив припинити сервітут на право безстрокового та безоплатного користування квартирою 193 в буд. № 1 по вул. Грязнова в м. Запоріжжі, встановлений для неповнолітньої ОСОБА_4 рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24.02.2015 р.; визнати ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, такою, що втратила право користування квартирою 193 в буд. № 1 по вул. Грязнова в м. Запоріжжі.

В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1. 22.09.2001 р. він зареєстрував шлюб з ОСОБА_3 Від шлюбу 11.01.2006 р. у них народилася дочка ОСОБА_4, яка мешкала у зазначеній квартирі з дня свого народження, тобто з 2006 року по 2014 рік. Рішенням Жовтневого районного суду від 10.02.2014 р. шлюб розірвано. До розірвання шлюбу відповідачка з дитиною проживала в зазначеній квартирі, але 05.02.2014 р. колишня дружина з дочкою пішли проживати на інше місце проживання. Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24.02. 2015 року було встановлено сервітут щодо зазначеної квартири, яким надано неповнолітній ОСОБА_4 право безоплатного та безстрокового користування вищевказаним житловим приміщенням. На час винесення зазначеного рішення він не заперечував проти встановлення сервітуту, вважаючи, що таким чином вирішиться питання щодо визначення місця проживання дитини. Але після набрання рішенням законної сили ОСОБА_3 стала заперечувати проти вселення до його квартири їхньої дочки, перешкоджати його побаченням з дочкою. Отже між ними виник спір щодо визначення місця проживання дитини. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 09.11.2015 року визначено місце проживання дитини разом із відповідачкою за адресою: АДРЕСА_2. Всі вищевикладені факти у своїй сукупності дають підстави вважати, що обставини, які були підставою встановлення сервітуту у вигляді безстрокового та безоплатного права користування квартирою 193 в буд. №1 по вул. Грязнова в м. Запоріжжі ОСОБА_4 суттєво змінилися, і наявність сервітуту вже є недоцільним, а тому, як того вимагає ст. 406 ч. 1 п. 4 ЦК України, за таких обставин дія сервітуту припиняється. Після набрання законної сили рішення суду про встановлення місця проживання дитини з матірю ОСОБА_3, остання не повідомила органи реєстрації про зміну місця проживання дитини, заходів для зняття дочки з реєстрації в його квартирі не вживає. Оскільки обставини, викладені в позові, докази, які їх підтверджують, свідчать про непроживання ОСОБА_4 у вказаній квартирі більше встановленого терміну, вважає, що є всі правові підстави для визнання останньої такою, що втратила право користування жилим приміщенням шляхом припинення сервітуту.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 червня 2016 року (а.с.82-85) у задоволенні позову позивача у цій справі відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (а.с. 99-102) просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

У судове засідання 06 жовтня 2016 року повідомлені апеляційним судом про час і місце розгляду цієї справи з додержанням вимог ст. ст. 74-77 ЦПК України, у тому числі через свої представників, що узгоджується із вимогами ст. 76 ч. 5 ЦПК України (а.с. 109-121), всі особи, які беруть участь у цій справі, не зявились, окрім представника позивача ОСОБА_2 за договором адвоката (а.с. 132-133) ОСОБА_5 та представника відповідача ОСОБА_3, що діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, за договором адвоката (а.с. 34-35) ОСОБА_6, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, окрім позивача ОСОБА_2, який через свого представника подав апеляційному суду заяву (а.с.134), в якій просив розглядати дану справу апеляційним судом без його участі.

При вищевикладених обставинах, колегія суддів визнала неповажною причини неявки у дане судове засідання всіх нез'явившихся осіб, які беруть участь у справі, та на підставі ст. 305 ч. 2 ЦПК України ухвалила розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутністю останніх за присутністю представника позивача ОСОБА_2 за договором адвоката (а.с. 132-133) ОСОБА_5 та представника відповідача ОСОБА_3, що діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, за договором адвоката (а.с. 34-35) ОСОБА_6

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову позивача у цій справі у повному обсязі, керувався ст. ст. 10-11, 212-215 ЦПК України, ст. ст. 402,406 ЦК України та виходив із необґрунтованості та недоказаності позовних вимог позивача у цій справі.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки основані на доказах, поданих сторонами, які оцінені судом у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, до встановлених правовідносин вірно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи.

Так, судом першої інстанції було правильно встановлено наступне.

Відповідно до ч.3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням в цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 09 лютого 2016 року (а.с. 44-46) у справі ЄУН № 331/8613/15 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_4, треті особи: орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Жовтневому району, Жовтневий районний відділ в м. Запоріжжя Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зняття з реєстрації встановлені обставини, які доказуванню не підлягають в силу вимог ст. 61 ч. 3 ЦПК України.

Зокрема встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 22 вересня 2001 року по 10 лютого 2014 року перебували у шлюбі, від якого мають неповнолітню доньку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1

ОСОБА_2 на праві власності за нотаріально посвідченим договором дарування від 24 березня 2001 року, належить квартира АДРЕСА_3, за адресою якої за погодженням батьків зареєстровано їх неповнолітню доньку - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24 лютого 2015 року (а.с.9) при розгляді справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про встановлення сервітуту було встановлено сервітут щодо вищевказаної квартири, надано неповнолітній ОСОБА_4 право безоплатного та безстрокового користування квартирою № 193 в будинку № 1 по вул. Грязнова в м. Запоріжжі.

У березні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду у цій справі із вищезазначеним позовом, у тому числі з вимогою про припинення встановленого судовим рішенням від 24.02.2015 р. сервітуту, посилаючись при цьому як на правову підставу заявленої вимоги на п.4 ч.1 ст. 406 ЦК України.

За змістом 406 ч. 1 п. 4 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

З оглянутої в суді першої інстанції позовної заяви ОСОБА_3, яка діяла як в своїх інтересах, так і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 в іншій вищезазначеній справі судом першої інстанції у цій справі було правильно встановлено, що як на підставу встановлення сервітуту щодо вищевказаної квартири, позивачка посилалась на той факт, що, починаючи з 01.02.2014 р. ОСОБА_2 почав вимагати від неї залишити квартиру разом з дитиною. У звязку з цим, 05.02.2014 року вона разом з дочкою під тиском відповідача змушені були залишити квартири по вул. Грязнова і тимчасово оселитися в квартирі її батьків. Такі дії відповідача, як зазначила в позові ОСОБА_3, створюють реальну загрозу позбавлення її дитини гарантованого законом права на житло (ЄУН № 2/331/289/15 а.с.1-3).

В суді першої інстанції у цій справі також було правильно встановлено та не заперечувалось сторонами, що на день встановлення сервітуту щодо вищевказаної квартири неповнолітня ОСОБА_4 нею не користувалась та не користується й по теперішній час.

В суді першої інстанції також було правильно встановлено та не заперечувалось сторонами по справі, що неповнолітня ОСОБА_4 не користувалась та не користується вищевказаною квартирою, у тому числі з тієї підстави, що 17 липня 2014 року її батько ОСОБА_2 вдруге одружився, а вже з березня 2014 року заселив в належну йому на праві власності свою майбутню дружину з двома неповнолітніми дітьми.

При цьому рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 09.11.2015 року про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 про визначення місця проживання неповнолітньої доньки ОСОБА_4 з ним за адресою квартири АДРЕСА_4, на яке позивач посилається в обґрунтування заявленої вимоги, не припиняє та не позбавляє права останньої безоплатного та безстрокового користування цією квартирою за сервітутом, встановленим рішенням суду від 24.02.2015 року (а.с.46).

При вищевикладених обставинах, суд першої інстанції правильно вважав, що обставин, які б мали істотне значення для припинення сервітуту, в суді першої інстанції у цій справі не було встановлено.

Крім того, посилаючись на ст. 405 ЦК України, позивач у цій справі просив суд визнати неповнолітню ОСОБА_4 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, а саме квартирою № 193 в будинку № 1 по вул. Грязнова в м. Запоріжжі, оскільки вона понад один рік не користується цим житлом без поважних причин.

Згідно ч.2 ст. 405 ЦК України член сімї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сімї без поважних причин понад один рік, якщо не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

В даному випадку судом першої інстанції було правильно встановлено, що право користування вищезазначеною квартирою неповнолітньою ОСОБА_4 є безоплатним та безстроковим, що встановлено рішенням суду від 24.02.2015 року, сервітут по якому не припинений.

Отже, суд першої інстанції правильно вважав, що вимога позивача щодо визнання неповнолітньої ОСОБА_4 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, задоволенню у цій справі також не підлягає.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію позивача, висловлену ним в його позові у цій справі, та яку він та його представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

Судом першої інстанції було правильно не встановлено у цій справі обставин, які б мали істотне значення для припинення сервітуту.

Неповнолітня дитина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, для якої був встановлений рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжі від 24 лютого 2015 року в іншій цивільній справі сервітут на право безстрокового та безоплатного користування квартирою 193 в б. № 1 по вул. Грязнова в м. Запоріжжя, не стала повнолітньою.

Обставини, про які зазначав позивач ОСОБА_2 у своєму позові у цій справі у тому числі в обґрунтування припинення вищезазначеного сервітуту дитини (ОСОБА_2 вдруге одружився, з березня 2014 року заселив в квартиру свою нову дружину з двома неповнолітніми дітьми, неповнолітня ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, не мешкає у квартирі 193 в б. № 1 по вул. Грязнова в м. Запоріжжя) мали місце у тому числі на час ухвалення рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжі від 24 лютого 2015 року в іншій цивільній справі про встановлення вищезазначеного сервітуту для його неповнолітньої дочки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, від попереднього шлюбу, а тому не можуть бути підставою для його припинення за позовом позивача у цій справі.

Наявність вищезазначеного встановленого рішенням суду сервітуту не є перешкодою для ОСОБА_2, як власника квартири, розпоряджатись цією квартирою на свій розсуд, у тому числі шляхом укладення будь-яких угод відносно останньої.

Позивач ОСОБА_2 трактує на свій власний розсуд рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 09.11.2015 року (а.с. 7-8) у справі ЄУН № 333/3320/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: орган опіки та піклування районна адміністрація Запорізької міської ради по Жовтневому району про визначення місця проживання дитини (яким йому було відмовлено у задоволенні його позову про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, за місцем її реєстрації та проживання її батька ОСОБА_2 вул. Грязнова б. 1 кв. 193 м. Запоріжжя), при цьому змінюючи зміст останнього.

Оскільки, за змістом резолютивної частини останнього, судом не визначалось місце проживання малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, за місцем реєстрації та проживання її матері ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_5.

Житловий статус неповнолітньої дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, станом на час ухвалення оскаржуємого рішення судом першої інстанції у цій справі не змінився порівняно із житловим статусом дитини, який мав місце станом на час встановлення рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжі від 24 лютого 2015 року в іншій цивільній справі вищезазначеного сервітуту на право безстрокового та безоплатного користування нею квартирою 193 в б. № 1 по вул. Грязнова в м. Запоріжжі.

Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні.

Крім того, дитині ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, на час ухвалення оскаржуємого рішення судом першої інстанції у цій справі (13 червня 2016 року) було повних років - лише 10 (десять).

В силу вимог ст. 29 ЦК України ч. 3 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від 10 (десяти) до 14 (чотирнадцяти) років є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Саме рішення органу опіки та піклування або суду саме про визначення конкретного місця проживання дитини ОСОБА_4, 11.01.2006 року, в порядку вирішення спору між батьками на час ухвалення оскаржуємого рішення суду першої інстанції у цій справі відсутнє.

Належні, допустимі докази протилежного у цій справі відсутні.

Права дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, щодо обрання місця проживання на час розгляду цієї справи судом першої інстанції є залежними від прав її батьків, оскільки в силу ст. 29 ч. 2 ЦК України лише фізична особа, яка досягла 14 (чотирнадцяти) років, вільно обирає собі місце проживання.

Відмова судом першої інстанції у цій справі у задоволенні первісних за своїм змістом позовних вимог позивача про припинення сервітуту у цій справі, є підставою для відмови у задоволенні похідних від них вимог позивача у цій справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ст. 303 ч. 2 ЦПК України).

Докази, передбачені ст. 303 ч. 2 ЦПК України, у цій справі відсутні.

В силу вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України).

Суд першої інстанції розглянув дану справу повно, всебічно та з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав належну оцінку.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України).

Підстави для звільнення позивача ОСОБА_2 від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Оскільки, відповідач, яка діє в інтересах неповнолітньої дитини, через свого представника позов позивача у цій справі не визнала.

При вищевикладених обставинах встановлено, що позивач ОСОБА_2 та представник останнього не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування позову позивача у цій справі.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 309 ч. 3 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення, передбачені ст. 309 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні.

В силу вимог ст. 303 ч. 1 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді в першій інстанції.

При вищевикладених обставинах, доводи ОСОБА_2, як особи, яка подала апеляційну скаргу, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України.

Суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами по справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи. Суд першої інстанції прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.

Встановлено, що судом першої інстанції оскаржуємим рішенням не вирішувалось питання про розподіл між сторонами понесених судових витрат у цій справі, повязаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції, тому останнє не було предметом апеляційного перегляду у цій справі апеляційним судом, та може бути вирішено судом першої інстанції у подальшому за заявою осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду в порядку, передбаченому ст. 220 ЦПК України.

За таких обставин, судова колегія не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції або ж його зміни.

Крім того, у разі відмови позивачу ОСОБА_2 у задоволенні його апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, останній не має права на компенсацію за рахунок відповідача судових витрат у вигляді судового збору (а.с. 92), понесених ним при подачі цієї скарги до апеляційного суду.

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402- VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

Керуючись ст.ст. 303, 307-308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 червня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий суддяСуддяСуддяОСОБА_1 ОСОБА_8ОСОБА_9