Рішення № 61901490, 28.09.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.09.2016Справа №910/8397/16

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Укррослізинг»доКомунального підприємства «Київський метрополітен»за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідача1. Київської міської ради 2. Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради(Київської міської державної адміністрації) 3. Київської міської державної адміністраціїпростягнення 2 705 379 935,83 грн., розірвання договору та витребування майназа участюПрокуратури міста Києваза зустрічним позовом Комунального підприємства «Київський метрополітен»доТовариства з обмеженою відповідальністю «Укррослізинг»провизнання недійсним пункту договоруСуддя Босий В.П.

Представники сторін:

від позивача:Мілютін А.Є.від відповідача:Ковтун Т.О., Бабенко В.М.від третьої особи 1:Рафальська І.Й.від третьої особи 2:Рафальська І.Й.від третьої особи 3:Рафальська І.Й.прокурор:Чумаченко А.А.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укррослізинг» (надалі - «Товариство») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства «Київський метрополітен» (надалі - «Підприємство») про стягнення 1 959 466 447,88 грн., розірвання договору та витребування майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на виконання умов договору на фінансові лізингові послуги (вагони метрополітену) №16-Упр-09 від 16.07.2009 р. позивач передав у користування відповідачу предмет лізингу (40 вагонів головних та 60 вагонів проміжних), а відповідач своє грошове зобов'язання по сплаті лізингових платежів на користь позивача належним чином не виконав, у зв'язку з чим позивачем заявлено вимогу про стягнення заборгованості у розмірі 1 959 466 447,88 грн., яка включає в себе: заборгованість з оплати частини вартості предмета лізингу у розмірі 354 495 922,65 грн., заборгованість з оплати відсотків за користування предметом лізингу у розмірі 108 882 972,15 грн., коефіцієнт коригування у розмірі 1 067 742 750,83 грн., інфляційні у розмірі 215 254 003,18 грн. та 3% річних у розмірі 213 090 799,07 грн. Крім того, позивачем заявлено вимогу про розірвання такого договору у зв'язку з невиконанням відповідачем грошового зобов'язання, а також витребування та передання предмету лізингу позивачу.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 11.05.2016 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 25.05.2016 р.

Разом з позовною заявою позивачем подано до суду заяву про вжиття заходів до забезпечення позову, в якій позивач просив суд винести ухвалу, якою заборонити КП «Київський метрополітен» вчиняти будь-які дії, направлені на використання вагонів метро, переданих йому згідно з актами приймання-передачі предмета лізингу за договором №16-Упр-09 від 16.07.2009 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.05.2016 р. заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Укррослізинг» про вжиття заходів до забезпечення позову задоволено, вжито заходи до забезпечення позову шляхом заборони Комунальному підприємству «Київський метрополітен» вчиняти будь-які дії, направлені на використання вагонів метро, переданих йому Товариством з обмеженою відповідальністю «Укррослізинг» згідно з актами приймання-передачі предмета лізингу за договором №16-Упр-09 від 16.07.2009 р.

25.05.2016 р. представником Підприємства до канцелярії суду подано зустрічну позовну заяву до Товариства про визнання п. 1.7 договору на фінансові лізингові послуги (вагони метрополітену) №16-Упр-09 від 16.07.2009 р. недійсним.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний пункт договору не відповідає приписам п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.1998 р. №1998 «Про удосконалення порядку формування цін», у зв'язку з чим Підприємством заявлено вимогу про виконання такого пункту недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Також 25.05.2016 р. представником Підприємства подано відзив на первісну позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог Товариства заперечував з огляду на неправомірність включення до складу лізингових платежів коригуючого коефіцієнту відносно іноземної валюти, а також відсутність підстав для витребування спірного майна у зв'язку з повною оплатою ним частини переданих в лізинг вагонів. Крім того, відповідач вказував на безпідставне заявлення позивачем одночасних вимог про витребування майна та відшкодування вартості предмету лізингу.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 25.05.2016 р. зустрічний позов прийнято до спільного розгляду з первісним, залучено до участі у справі Київську міську раду, Департамент транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради(Київської міської державної адміністрації) та Київську міську державну адміністрацію в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, розгляд справи відкладено на 06.06.2016 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 25.05.2016 р. заходи до забезпечення позову, вжиті ухвалою господарського суду міста Києва від 13.05.2016 р. у справі №910/8397/16, скасовано.

06.06.2016 р. представником Товариства до канцелярії суду подано відзив на зустрічну позовну заяву, в якому відповідач за зустрічним позовом проти задоволення позовних вимог заперечував з огляду на те, що положення чинного законодавства України не містять заборони на включення до умов Договору грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу НБУ національної валюти по відношенню до іноземної валюти.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.06.2016 р. розгляд справи відкладено на 29.06.2016 р. у зв'язку із неявкою представника третьої особи 3 та неподанням витребуваних доказів.

29.06.2016 р. представником позивача за первісним позовом до канцелярії суду було подано заяву про збільшення розміру позовних вимог, в якій позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість з оплати частини вартості предмета лізингу у розмірі 359 803 570,38 грн., заборгованість з оплати відсотків за користування предметом лізингу у розмірі 110 386 949,64 грн., коефіцієнт коригування у розмірі 1 062 972 107,40 грн., 3% річних у розмірі 263 775 723,03 грн., інфляційні у розмірі 231 472 264,49 грн., а також розірвати договір №16-Упр-09 від 16.07.2009 р. та витребувати у відповідача предмети лізингу.

Вказана заява є такою, що відповідає приписам ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, а тому була прийнята судом для подальшого розгляду.

Розгляд справи неодноразово відкладався з незалежних від суду обставин.

02.09.2016 р. представником позивача за первісним позовом було подано до канцелярії суду заяву про збільшення розміру позовних вимог, в якій позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість з оплати частини вартості предмета лізингу у розмірі 396 828 349,71 грн., заборгованість з оплати відсотків за користування предметом лізингу у розмірі 116 766 204,27 грн., коефіцієнт коригування у розмірі 1 277 732 876,07 грн., 3% річних у розмірі 88 032 427,18 грн., інфляційні у розмірі 826 020 078,60 грн., 0,05% неустойки у розмірі 197 818 932,33 грн., пеню у розмірі 420 563 061,78 грн., а також розірвати договір №16-Упр-09 від 16.07.2009 р. та витребувати у відповідача предмети лізингу.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Згідно з п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» передбачені частиною четвертою статті 22 ГПК права позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізовані до прийняття рішення судом першої інстанції. Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві.

Із первісної позовної заяви вбачається, що предметом позову є стягнення з Підприємства заборгованості з оплати частини вартості предмета лізингу, відсотків за користування предметом лізингу, коефіцієнту коригування, 3% річних, інфляційних, а також розірвання договору №16-Упр-09 від 16.07.2009 р. та витребування предметів лізингу.

Відповідно до п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році» від 02.06.2006 р. № 01-8/1228 під збільшенням розміру позовних вимог (частина друга статті 22 ГПК) слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній заяві (абзац другий підпункту 3.7 пункту 3 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»).

Тому збільшення розміру позовних вимог не може бути пов'язано з пред'явленням додаткових позовних вимог, про які не йшлося в позовній заяві. Якщо такі додаткові позовні вимоги зв'язані з раніше заявленими позовними вимогами підставою виникнення або поданими доказами (наприклад, коли позов подано на суму основного боргу і позивач до прийняття рішення просить додатково стягнути пеню за прострочку платежу), то їх може бути пред'явлено з дотриманням, зокрема, приписів статті 58 ГПК України.

З урахуванням викладеного, заява позивача від 02.09.2016 р. в частині збільшення позовних вимог щодо стягнення 0,05% неустойки у розмірі 197 818 932,33 грн. та пені у розмірі 420 563 061,78 грн. не може бути прийнята судом для подальшого розгляду, оскільки містить додаткові вимоги, які не були заявлені в позовній заяві.

В іншій частині заява позивача за первісним позовом є такою, що відповідає приписам ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, а тому була прийнята судом для подальшого розгляду.

26.09.2016 р. представником відповідача за зустрічним позовом до канцелярії суду подано клопотання про припинення провадження у справі в частині зустрічних позовних вимог на підставі п. 2 ч. 2 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Таким чином, провадження у справі підлягає припиненню за наявності таких умов:

- у справі беруть участь ті ж сторони;

- спір виник про той же предмет та з тих же підстав;

- прийняте рішення набрало законної сили, не змінено і не скасовано відповідно до чинного законодавства.

Як вбачається із матеріалів справи, на розгляді господарського суду міста Києва перебувала справа №4/161 за позовом Підприємства до Товариства про визнання недійною додаткової угоди №3-1 до договору №16-Упр-09 від 16.07.2009 р., якою в тому числі було викладено пункт 1.7 такого договору в новій редакції.

Відповідач за зустрічним позовом вказує, що оскільки рішення суду у справі №4/161 про відмову у задоволенні позовних вимог набрало законної сили, провадження у даній справі в частині зустрічного позову підлягає припиненню.

В той же час суд відзначає, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача; підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Як встановлено судом, предметом позову у справі господарського суду міста Києва №4/161 було визнання недійсною додаткової угоди №3-1 до договору №16-Упр-09 від 16.07.2009 р., а підставою - невідповідність умов такої додаткової угоди приписам ч. 2 ст. 84 Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №921 від 17.10.2008 р.

Тобто, як предмет, так і підстави позову у справі господарського суду міста Києва №4/161 не є тотожними предмету і підставам зустрічного позову у даній справі, оскільки в даному випадку оспорюється чинність пункту 1.7 договору №16-Упр-09 від 16.07.2009 р. (а не додаткової угоди) з підстав його невідповідності приписам зовсім іншого нормативно-правового акту.

З огляду на викладене, в задоволенні клопотання Товариства про припинення провадження у справі в частині зустрічних позовних вимог на підставі п. 2 ч. 2 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України було відмовлено.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.09.2016 р. розгляд справи відкладено на 28.09.2016 р. у зв'язку із неявкою представників третіх осіб та неподанням витребуваних доказів.

Представник позивача за первісним позовом в судове засідання з'явився, надав суду додаткові докази та пояснення по суті спору, первісні позовні вимоги в редакції останньої заяви про збільшення позовних вимог підтримав повністю, проти задоволення зустрічного позову заперечував.

В судове засідання представники відповідача за первісним позовом з'явилися, надали пояснення по справі, проти задоволення первісних позовних вимог заперечували з огляду на викладені у відзиві на позовну заяву обставини, зустрічний позов просили задовольнити повністю.

Представник третіх осіб та прокурор в судове засідання з'явилися, вимоги ухвал суду виконали, надали пояснення по справі, проти задоволення первісного позову заперечували, зустрічні позовні вимоги підтримали.

Стосовно строку розгляду даної справи суд відзначає наступне.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст. 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

З огляду на наявність згоди представників учасників судового процесу та неможливість розгляду даної справи у встановлені приписами Господарського процесуального кодексу України строки, справа була розглянута в межах розумного строку, передбаченого ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

16.07.2009 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Укррослізинг» (лізингодавець) та Комунальним підприємством «Київський метрополітен» (лізингоодержувач) укладено договір №16-Упр-09 на фінансові лізингові послуги (вагони метрополітену) (надалі - «Договір»).

Відповідно до п. 2.1 Договору лізингодавець надає, а лізингоодержувач отримує фінансові лізингові послуги (вагони метрополітену).

За змістом п. 2.2 Договору лізингодавець набуває у власність у продавця (виробника) предмет лізингу (майно), визначений у специфікації (додаток №1), комплектація, технічні параметри, гарантія якості,необхідний склад документації якого задовольняють потреби лізингоодержувача вказані у технічних вимогах (додаток №2) і передає його лізингоодержувачу за плату в тимчасове володіння і користування на умовах фінансового лізингу з подальшою передачею у власність (далі - лізинг), визначених даним Договором.

Протягом 2009-2013 років до Договору вносилися зміни шляхом укладення наступних додаткових угод: Додаткова угода №1 від 17.07.2009 р.; Додаткова угода №2 від 08.09.2009 р.; Додаткова угода №3 від 14.09.2009 р.; Додаткова угода №3/1 від 15.10.2009 р.; Додаткова угода №4 від 19.10.2009 р.; Додаткова угода №5 від 19.10.2009 р.; Додаткова угода №6 від 02.11.2009 р.; Додаткова угода №7 від 21.01.2010 р.; Додаткова угода №8 від 08.02.2010 р.; Додаткова угода №9 від 18.03.2010 р.; Додаткова угода №10 від 19.03.2010 р.; Додаткова угода №11 від 30.06.2010 р.; Додаткова угода №12 від 30.07.2010 р.; Додаткова угода №13 від 13.09.2010 р.; Додаткова угода №13/1 від 16.12.2010 р.; Додаткова угода №14 від 25.02.2011 р.; Додаткова угода №15 від 11.04.2011 р.; Додаткова угода №16 від 01.09.2011 р.; Додаткова угода №17 від 01.02.2012 р.; Додаткова угода №18 від 05.03.2012 р.; Додаткова угода №19 від 23.03.2012 р.; Додаткова угода №20 від 06.08.2012 р.; Додаткова угода №21 від 28.09.2012 р.; Додаткова угода №22 від 30.10.2012 р.; Додаткова угода №23 від 30.11.2012 р.; Додаткова угода №24 від 28.12.2012 р.; Додаткова угода №25 від 16.01.2013 р.; Додаткова угода №26 від 29.01.2013 р.; Додаткова угода №27 від 18.06.2013 р.; Додаткова угода №28 від 16.09.2013 р.

Згідно з п. 1.1 Договору (в редакції додаткової угоди №11 від 30.06.2010 р.) предмет лізингу - це вагони головні (з кабіною керування) та вагони проміжні (без кабіни керування) вказані в Специфікації (Додаток №1), які Лізингодавець набуває у власність у Продавця на підставі та на умовах Договору купівлі-продажу та передає його Лізингоодержувачу у користування на умовах цього Договору. Предмет лізингу складається з окремих одиниць (партій). Предмет лізингу та його характеристики обирає Лізингоодержувач.

Відповідно до Специфікації (додаток 1 до Договору) предметом лізингу є 100 вагонів метрополітену - 40 вагонів головних (з кабіною керування) та 60 вагонів проміжних (без кабіни керування).

Згідно з п. 2.3 Договору строк передачі Лізингодавцем Лізингоодержувачу Предмету лізингу в повному обсязі визначається в Графіку поставки Предмету лізингу (Додаток № 3 до Договору лізингу).

Графік поставки Предмету лізингу (Додаток № 3 до Договору лізингу) змінювався Сторонами додатковими угодами до Договору лізингу і в останній редакції (відповідно до додаткової угоди № 20 від 06.08.2012 р.) встановлював строк передачі Лізингодавцем Предмету лізингу з березня 2010 року до серпня 2012 року включно.

Порядок приймання-передачі Предмета лізингу в лізинг, визначений в п.п. 4.6, 4.8, 6.1, 6.4 і 6.6 Договору лізингу (в редакціях додаткових угод № 1 від 17.07.2009 р., № 11 від 30.06.2011 р. та № 14 від 15.02.2011 р.), передбачає, що Лізингоодержувач набуває право користування Предметом лізингу на умовах цього Договору з моменту підписання уповноваженими представниками Сторін Акта приймання-передачі Предмету лізингу в лізинг (Додаток № 5). Зазначені пункти Договору лізингу передбачають також складання та підписання Сторонами та Виробником (їх представниками) Актів введення в експлуатацію Предмету лізингу.

На виконання умов Договору Лізингодавець в період з березня 2010 року до серпня 2012 року включно придбав у Виробників (ПАТ «Крюківський вагонобудівний завод», ЗАТ «Вагонмаш» і ВАТ «Метровагонмаш») та поставив (передав) Лізингоодержувачу загалом 100 вагонів метрополітену - 40 вагонів головних (з кабіною керування) та 60 вагонів проміжних (без кабіни керування), що підтверджується наявними в матеріалах справи актами приймання-передачі предмета лізингу в лізинг, актами технічного стану вагонів по якості, кількості та комплектності та актами про введення в експлуатацію вагонів.

Спір у справі виник у зв'язку із неналежним, на думку позивача за первісним позовом, виконанням відповідачем грошового зобов'язання за Договором у період, у зв'язку з чим виникла заборгованість з оплати частини вартість предмета лізингу у розмірі 396 828 349,71 грн. та заборгованість з оплати відсотків за користування предметом лізингу у розмірі 116 766 204,27 грн.

Договір є договором лізингу, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 59 Цивільного кодексу України та § 5 Глави 30 Господарського кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 статті 292 Господарського кодексу України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Згідно ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Матеріалами справи підтверджується факт виконання позивачем за первісним позовом свого обов'язку по передачі об'єкту лізингу (100 вагонів метрополітену) в користування відповідача, що підтверджується наявними в матеріалах справи актами приймання-передачі предмета лізингу в лізинг за період з березня 2010 року по лютий 2013 року.

Вказані акти містять підпис та відтиск печатки Підприємства, будь-яких заперечень щодо користування об'єктом лізингу у спірний період відповідачем не надано.

Статтею 762 Цивільного кодексу України визначено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Частиною 2 ст. 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як підтверджується матеріалами справи та не заперечувалося представниками сторін в судових засіданнях, станом на момент подання позивачем за первісним позовом заяви про збільшення розміру позовних вимог у даній справі (02.09.2016 р.), розмір заборгованості Підприємства з оплати частини вартість предмета лізингу за Договором становив 396 828 349,71 грн., а розмір заборгованості з оплати відсотків за користування предметом лізингу - 116 766 204,27 грн.

При цьому, з урахуванням положень ч. 1 ст. 530, ст. 762 Цивільного кодексу України та Графіку лізингових платежів, строк виконання зобов'язання по сплаті такої заборгованості станом на момент розгляду справи по суті настав.

Згідно із ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 ст. 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача грошового зобов'язання по сплаті на користь позивача лізингових платежів за період з листопада 2013 року по серпень 2016 року у розмірі 513 594 553,98 грн. (в тому числі, заборгованість з оплати частини вартість предмета лізингу у розмірі 396 828 349,71 грн. та заборгованість з оплати відсотків за користування предметом лізингу у розмірі 116 766 204,27 грн.) на підставі Договору. Доказів її погашення суду не надано.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідачем за первісним позовом обставин, з якими чинне законодавство пов'язує можливість звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання, не наведено.

За таких обставин позовні вимоги Товариства про стягнення з Підприємства заборгованості з оплати частини вартість предмета лізингу у розмірі 396 828 349,71 грн. та заборгованості з оплати відсотків за користування предметом лізингу у розмірі 116 766 204,27 грн. є правомірними та обґрунтованими.

Стосовно позовних вимог про стягнення з відповідача за первісним позовом коефіцієнту коригування Кnbu у розмірі 1 277 732 876,07 грн. суд відзначає наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, пунктом 1.7 Договору було встановлено визначення терміну лізинговий платіж, зокрема це сума грошових коштів, що підлягає перерахуванню лізингодавцю в день розрахунку, відповідно до графіку нарахування лізингових платежів, за користуванням предметом лізингу. В лізинговий платіж входять суми, що відшкодовують вартість предмета лізингу, скореговані на коефіцієнт коригування, а також винагороди лізингодавця, включаючи відсотки за користування позиковими коштами з метою придбання предмета лізингу, податків, сплачувані відносно предмета лізингу інші витрати тощо.

Згідно цього ж пункту договору, коефіцієнт коригування розраховується за фактом зміни офіційного курсу НБУ грн./дол. США між датою укладання цього Договору та датою, що передує даті сплати лізингового платежу.

15.10.2009 р. позивач та відповідач за первісним позовом уклали додаткову угоду №3-1 до Договору, якою сторони внесли зміни до договору, зокрема внесено зміни до пунктів 1.7, 3.5 та 9.3 Договору.

Вказаною додатковою угодою пункт 1.7 Договору було викладено в наступній редакції: «Лізинговий платіж - сума грошових коштів, що підлягають перерахуванню лізингодавця в День розрахунку, відповідно до графіку нарахування лізингових платежів за користування предметом лізингу. Під час сплати Лізинговий платіж підлягає коригуванню Лізингоодержувачем на коефіцієнт коригування Кnbu шляхом множення цього коефіцієнту на відповідну суму поточного лізингового платежу, визначеного в Графіку нарахування лізингових платежів, за користування Предметом лізингу. Коефіцієнт коригування Кnbu - коефіцієнт, що розраховується за фактом зміни офіційного курсу НБУ грн./дол. США між датою укладення цього договору та датою, що передує даті сплати лізингового платежу, вказаній в Графіку нарахування лізингових платежів, за користування Предметом лізингу.

Кnbu = «Курс2» / «Курс1», де

«Курс1» - курс, встановлений НБУ для одного долара США на дату укладання договору;

«Курс2» - курс, встановлений НБУ для одного долара США на день, коли фактично здійснюється лізинговий платіж.

В лізинговий платіж входять суми, скориговані на коефіцієнт коригування і включають: платежі на відшкодування вартості Предмета лізингу та винагороду лізингодавця (до складу якої також входять відшкодування відсотків за користування позиковими коштами з метою придбання Предмета лізингу, податки, сплачувані відносно Предмета лізингу Лізингодавцем, інші витрати тощо).»

З огляду на викладений пункт Договору, позивачем за первісним позовом було розраховано до стягнення з відповідача коефіцієнт коригування за період з листопада 2013 року по серпень 2016 року на загальну суму 1 277 732 876,07 грн.

В той же час, за змістом частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Статтею 174 Господарського кодексу України визначено, що господарські зобов'язання можуть виникати: безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність; з акту управління господарською діяльністю; з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав; у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Таким чином, на підставі п. 1.7 Договору між сторонами виникло зобов'язання зі сплати лізингових платежів з коефіцієнтом коригування Кnbu шляхом множення цього коефіцієнту на відповідну суму поточного лізингового платежу, визначеного в Графіку нарахування лізингових платежів, за користування предметом лізингу.

За змістом ч.ч. 1, 2 Господарського кодексу України ціна в цьому Кодексі є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 84 Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. №921 (чинного, на момент укладення Договору та внесення змін до нього додатковою угодою №3-1 від 16.10.2009 р.), умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від умов тендерної (цінової) пропозиції учасника - переможця процедури закупівлі. Істотні умови договору про закупівлю не повинні змінюватися після підписання договору до повного виконання зобов'язань сторонами, крім коригування ціни договору підряду в будівництві відповідно до будівельних норм.

Тобто, вказаною постановою було визначено принцип незмінності істотних умов договору про закупівлю після підписання такого договору та до повного виконання зобов'язань за ним.

Як було встановлено судом, в 2011 році Підприємство звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства про визнання недійсною додаткової угоди №3-1 від 15.10.2009 р. до Договору.

Рішенням господарського суду міста Києва від 14.06.2011 р. у справі №4/161, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.07.2011 р. та постановою Вищого господарського суду України від 01.11.2011 р., в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Вказаним рішенням встановлено, що умови тендерної пропозиції відповідача не суперечать умовам договору на фінансові лізингові послуги та додатковій угоді №3-1 від 16.10.2009 р., зокрема, додаткова угода не змінює ціну предмету лізингу, яка також вказана у зазначеній тендерній пропозиції.

Під час розгляду справи №4/161 судом не було встановлено підстав для визнання недійсною вказаної додаткової угоди №3-1 від 16.10.2009 р., що і стало підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

При цьому, як станом на момент укладення Договору та додаткової угоди №3-1 від 16.10.2009 р. до нього, так і станом на момент винесення судових рішень у справі господарського суду міста Києва №4/161, курс гривні відносно іноземної валюти - долара США не змінювався, а відтак зобов'язання зі сплати відповідачем на користь позивача грошових коштів внаслідок збільшення курсу іноземної валюти, не існувало.

В той же час, з початку 2014 року згідно інформації, що міститься на офіційному веб-сайті Національного банку України, курс долара США почав зростати, що зумовило виникнення грошового зобов'язання Підприємства перед Товариством зі сплати коефіцієнту коригування у розмірі 1 277 732 876,07 грн., заявлених до стягнення у даній справі.

Таким чином, внаслідок збільшення курсу іноземної валюти відносно гривні та виникнення у Підприємства зобов'язання зі сплати лізингових платежів з урахуванням коефіцієнту коригування, всупереч ч. 2 ст. 84 Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти була змінена ціна Договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно із частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За приписами частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Отже, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади.

З огляду на те, що Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти забороняє зміну ціни договору про закупівлю, суд дійшов висновку про, що зобов'язання зі сплати Підприємством на користь Товариства коефіцієнту коригування внаслідок збільшення курсу долара США не відповідає нормам законодавства, що згідно ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України є підставою для визнання його недійсним.

За таких обставин, підстави для стягнення з відповідача за первісним позовом коефіцієнту коригування Кnbu у розмірі 1 277 732 876,07 грн. відсутні.

Судом встановлено, що відповідач у встановлений Договором строк свого обов'язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд здійснив власний перерахунок заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних з урахуванням відсутності підстав для включення до складу лізингового платежу коефіцієнту коригування, та вважає за можливе стягнути з відповідача за первісним позовом 3% річних у розмірі 25 332 102,90 грн. та інфляційних у розмірі 235 028 314,75 грн. В іншій частині заявлені до стягнення 3% річних та інфляційні обраховані безпідставно.

Також позивачем за первісним позовом заявлено вимоги про розірвання Договору та витребування у Підприємства предметів лізингу.

Позивач за первісним позовом вказує, що внаслідок істотного порушення відповідачем умов Договору в частині сплати лізингових платежів, існують підстави для розірвання Договору в порядку ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України, а також витребування у Підприємства 100 вагонів метрополітену, переданих йому згідно умов Договору, згідно з положеннями ст.ст. 317, 387 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Частиною 2 ст. 16 Цивільного кодексу України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Відповідно до статей 317, 319 Цивільного кодексу України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

З огляду на абсолютність права власності власнику надається багато прийомів, способів та засобів захисту свого права.

Одним із таких засобів є витребування майна із чужого незаконного володіння.

Зокрема, стаття 387 Цивільного кодексу України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Разом з тим спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов'язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини.

У разі, коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 Цивільного кодексу України.

Згідно з правовою позицією Верхового Суду України, викладеною у постанові від 16.09.2015 р. у справі №6-1203цс15, витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Таким чином, застосування приписів статей 387, 388 Цивільного кодексу України можливе виключно у випадку відсутності між сторонами зобов'язальних правовідносин.

В той же час, спір у даній справі виник у зв'язку з неналежним, на думку позивача за первісним позовом, виконанням відповідачем грошових зобов'язань за Договором, згідно умов якого позивачем було передано спірні предмети лізингу (100 вагонів метрополітену).

Тобто, майно, вимогу про витребування якого заявлено позивачем, було набуто Підприємством в договірних правовідносинах, а відтак в даному випадку є неправомірним застосовування положення ст.ст. 387, 388 Цивільного кодексу України.

З аналогічних підстав Вищим господарським судом України було винесено постанову від 20.10.2015 р. у справі №908/2271/15-г.

За таких обставин, позовні вимоги Товариства про витребування у Підприємства предметів лізингу - вагонів згідно з наведеним переліком задоволенню не підлягають.

Стосовно позовної вимоги Товариства про розірвання Договору суд відзначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Зазначеною правовою нормою законодавець поділяє підстави для розірвання договору у судовому порядку на законні та договірні. Так, підставами для розірвання договору, що випливають зі змісту закону є істотне порушення договору винною стороною та інші випадки, передбачені законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України).

Отже, приписи ст. 651 Цивільного кодексу України пов'язують можливість розірвання договору у зв'язку з порушенням стороною його умов лише у разі, якщо внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Істотність порушення договору визначається за об'єктивними ознаками та обставинами, що вказують на значну міру позбавлення того на, що особа розраховувала при укладенні договору.

Аналогічні висновки містяться у постановах Вищого господарського суду України від 01.04.2013 р. у справі №5002-21/2895-2012 та від 18.04.2013 р. у справі №5023/4499/12.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Позивач за первісним позовом вказує, що внаслідок несплати відповідачем лізингових платежів, існують підстави для розірвання Договору на підставі ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України.

В той же час, відповідно до ст. 1 Закону України «Про транспорт» транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях. Розвиток і вдосконалення транспорту здійснюється відповідно до державних цільових програм з урахуванням його пріоритету та на основі досягнень науково-технічного прогресу і забезпечується державою.

За змістом ч. 1 ст. 12 вказаного Закону підприємства транспорт, зокрема, зобов'язані забезпечувати потреби громадян, підприємств і організацій у перевезеннях.

Частиною 1 статті 21 Закону України «Про транспорт» визначено, що Єдину транспортну систему України становлять: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт;шляхи сполучення загального користування.

Згідно з приписами ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам, в тому числі, у сфері транспорту та зв'язку; національні інтереси - життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.

Відповідно до ст. 3 вказаного Закону об'єктами національної безпеки є: людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи; суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Оскільки основною метою укладення між сторонами Договору було створення необхідних умов для безперебійного, повноцінного та своєчасного користування громадянами метрополітеном, який згідно приписів Закону України «Про транспорт» є частиною Єдиної транспортної системи України, розірвання такого договору може стати підставою для створення перешкод у задоволенні потреби населення в перевезеннях.

Таким чином, відповідач як підприємство транспорту загального користування покликане забезпечувати та задовольняти потреби громадян в перевезеннях, а припинення чи обмеження його діяльності (в тому числі, шляхом розірвання Договору) може стати реальною та потенційною загрозою національній безпеці України.

При цьому, розірвання Договору в даному випадку нівелює підставу для користування відповідачем спірними вагонами, а також матиме наслідком зменшення рухомого складу Київського метрополітену, що є недопустимим в силу Закону України «Про транспорт» та Закону України «Про основи національної безпеки України».

З огляду на викладене, в задоволенні позовних вимог Товариства про розірвання Договору необхідно відмовити.

Стосовно зустрічних позовних вимог Підприємства про визнання п. 1.7 Договору недійсним суд відзначає наступне.

Згідно із частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За приписами частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Крім того, згідно з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору (або його окремого пункту), позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Вимога позивача за зустрічним позовом ґрунтується на невідповідності пункту 1.7 Договору приписам п. 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін» №1998 від 18.12.1998 р.

Так, приписами вказаного пункту визначено, що формування, встановлення та застосування суб'єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Вважати під час формування цін обґрунтованим врахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни.

Відповідно до ст. 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (частина друга цієї статті).

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України» гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України за всіма видами платежів.

Пунктом 1 ст. 192 Цивільного кодексу України передбачено, що законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Проте, п. 2 ст. 192 Цивільного кодексу України визначає, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Суд відзначає, що коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці, а саме - зміна курсу гривні по відношенню до долару США, прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України, що підтверджується наступними нормами.

Статтею 533 Цивільного кодексу України передбачено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Ця норма кореспондується із приписами статті 524 Цивільного кодексу України, згідно з якою зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Таким чином, положення чинного законодавства хоч і передбачають обов'язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті.

Відтак, коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні стосовно долара), прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України.

Умови договору фінансового лізингу відповідають загальним засадам цивільного законодавства щодо свободи договору (стаття 627 Цивільного кодексу України) та положенням щодо вільного встановлення у договорі ціни як його умови (стаття 632 Цивільного кодексу України).

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду України від 07.10.2014 р. у справі № 3-133гс14.

За таких обставин, позивачем за зустрічним позовом не доведено обставин з якими чинне законодавство пов'язує можливість визнання п. 1.7 Договору недійсним.

06.06.2016 р. представником відповідача за зустрічним позовом до канцелярії суду подано заяву про застосування строків позовної давності до зустрічних позовних вимог.

Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до пункту 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 р. №10 за змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність сплила і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З огляду на те, що судом не встановлено підстав для задоволення позовних вимог Підприємства про визнання недійсним п. 1.7 Договору, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог з підстав його необґрунтованості.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Укррослізинг» задовольнити частково.

2. Стягнути з Комунального підприємства «Київський метрополітен» (03056, м. Київ, просп. Перемоги, 35; ідентифікаційний код 03328913) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Укррослізинг» (01004, м. Київ, вул. Дарвіна, 10, прим. 13; ідентифікаційний код 36258787) заборгованість з оплати частини вартість предмета лізингу у розмірі 396 828 349 (триста дев'яносто шість мільйонів вісімсот двадцять тисяч триста сорок дев'ять) грн. 71 коп., заборгованість з оплати відсотків за користування предметом лізингу у розмірі 116 766 204 (сто шістнадцять мільйонів сімсот шістдесят шість тисяч двісті чотири) грн. 27 коп., інфляційні у розмірі 235 028 314 (двісті тридцять п'ять мільйонів двадцять вісім тисяч триста чотирнадцять) грн. 75 коп., 3% річних у розмірі 25 332 102 (двадцять п'ять мільйонів триста тридцять дві тисячі сто дві) грн. 90 коп. та судовий збір у розмірі 55 489 (п'ятдесят п'ять тисяч чотириста вісімдесят дев'ять) грн. 35 коп. Видати наказ.

3. В іншій частині в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Укррослізинг» відмовити.

4. В задоволенні позову Комунального підприємства «Київський метрополітен» відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 10.10.2016 р.

Суддя В.П. Босий