Ухвала суду № 61894579, 05.10.2016, Апеляційний суд Київської області

Справа № 367/6233/14-ц Головуючий у І інстанції Мікулін А. В.Провадження № 22-ц/780/3135/16 Доповідач у 2 інстанції Ігнатченко Н. В.Категорія 53 05.10.2016

УХВАЛА

Іменем України

5 жовтня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

Головуючого судді: Ігнатченко Н.В.,

суддів: Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря: Нагорної Г.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та Державної фіскальної служби України на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної фіскальної служби України, Університету Державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання відновити дію контракту,

у с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, в обґрунтування якого зазначив, що 30 липня 2013 року на підставі наказу № 2503-0 його було звільнено з посади ректора Національного університету державної податкової служби України за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України, яку він обіймав у відповідності до укладеного контракту № 1 з Державною податковою службою України. Вважає, що його звільнення та фактичне припинення трудових відносин вчинено без його свідомого волевиявлення та всупереч вимог трудового законодавства.

Так, за умовами вищевказаного контракту, позивач за результатом проведеного конкурсу був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України на термін 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. Однак, 27 липня 2013 року його було затримано працівниками правоохоронних органів під час виконання ним своїх посадових обов'язків по підозрі у вчиненні кримінального правопорушення.

З 28 липня 2013 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні в декількох медичних закладах, а в подальшому був вимушений звернутися до компетентних органів США за отриманням політичного притулку, тому не виконував обов'язків ректора з незалежних від нього причин.

24 вересня 2014 року ОСОБА_2 отримав у начальника відділу кадрів Національного університету державної податкової служби України копію наказу про звільнення за власним бажанням, з 30 липня 2013 року, проте будь-якої заяви про своє звільнення із займаної посади він не писав.

Зазначив, що надана в якості доказу копія заяви про звільнення надрукована невідомими особами, і підписана в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки страждав на тяжкий депресивний розлад і стан його здоров'я був вкрай незадовільним. Відповідно, цього ж дня його підпис про ознайомлення з наказом про його звільнення також здійсненний в аналогічному стані.

При цьому, звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності, що є порушенням положень ст. 40 КЗпП України. Позивача не було ознайомлено з наказом про звільнення ні в усній, ні в письмовій формі, він не отримав усієї належної йому до виплати заробітної плати, компенсації невикористану щорічну відпустку та трудової книжки.

Крім того, з серпня 2013 року позивач був впевнений, що його вже відсторонено від виконання обов'язків ректора, оскільки 30 липня 2013 року під примусом та без дозволу медичного закладу його вивозили до Печерського районного суду для розгляду клопотання слідчого про відсторонення з посади ректора. Про факт звільнення позивачу стало відомо лише 25 вересня 2014 року, коли він звернувся до в.о. ректора НУДПСУ із запитом про видачу документа, що підтверджує його відсторонення з посади ректора.

У зв'язку з наведеним та з врахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_2 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України, № 2503-0 від 30 липня 2013 року «Про звільнення ОСОБА_2»; поновити його на посаді ректора Університету Державної фіскальної служби України; стягнути з Університету Державної фіскальної служби України на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу; зобов'язати університет відновити дію контракту № 1 від 1 вересня 2011 року та допустити негайне виконання рішення суду у частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за 1 (один) місяць вимушеного прогулу.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач, через свого адвоката Корінь Т.О., подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Представник посилається на те, що ОСОБА_2 не було пропущено строк для звернення до суду з метою захисту порушених трудових прав, а судом першої інстанції неправильно застосовано положення ст. 233 КЗпП України та не враховано обставини, що мають значення для справи.

У своїй апеляційній скарзі відповідач Державна фіскальна служби України просить рішення суду першої інстанції змінити, виключивши з його мотивувальної частини посилання на те, що звільнення позивача відбулося всупереч чинному законодавству та з порушенням умов контракту, оскільки вважає, що висновок проведеної почеркознавчої експертизи не є належним доказом у справі, а позивача звільнено із займаної посади у порядку та з підстав, передбачених КЗпП України, згідно його письмової заяви.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід відхилити з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права рішення суду без змін. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача про поновлення його на роботі є обґрунтованими, однак не підлягають задоволенню у зв'язку з пропуском строку звернення до суду, передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що міський суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Судом встановлено, що 1 вересня 2011 року між Державною податковою службою України та ОСОБА_2 було укладено контракт № 1, відповідно до якого за результатами проведеного конкурсу позивач призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України на термін 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року.

На підставі наказу Державної податкової адміністрації України від 1 вересня 2011 року № 1301-о ОСОБА_2 приступив до виконання обов'язків ректора університету.

Як вбачається з матеріалів справи, 27 липня 2013 року працівниками ГСУ МВС України позивачу було повідомлено підозру у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, та ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 1 серпня 2013 року застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.

Встановлено, що з 28 липня 2013 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги з діагнозом ішемічна хвороба серця, а 30 липня 2013 року був госпіталізований до терапевтичного відділення № 2 Ірпінської центральної міської лікарні.

Згідно із наказом Міністерства доходів та зборів України від 30 липня 2013 року № 2503-о, ОСОБА_2 звільнено із займаної посади за власним бажання на підставі ст. 38 КЗпП України та розірвано контракт від 1 вересня 2011 року № 1. В наказі міститься рукописний текст за підписом позивача про ознайомлення зі змістом даного документа.

В матеріалах справи також міститься друкована заява датована 30 липня 2013 року та адресована міністру Міністерства доходів і зборів України Клименку О.В. за підписом ОСОБА_2, в якій останній просить звільнити його із займаної посади за власним бажанням з 31 липня 2013 року.

Відповідно до витягу з наказу Національного університету державної податкової служби України від 1 серпня 2013 року № 219-к та довідки від 14 жовтня 2012 року ОСОБА_2 нараховано грошову компенсацію за невикористану відпустку 42 календарні дні за період роботи з 12 грудня 2012 року по 30 липня 2013 року у зв'язку зі звільненням.

11 листопада 2015 року Кабінетом міністрів України було видано розпорядження № 1184-р про утворення Університету державної фіскальної служби України, реорганізувавши шляхом злиття Національний університет державної податкової служби України, Державний науково-дослідний інститут митної справи, Науково-дослідний інститут фінансового права з віднесенням його до сфери управління Державної фіскальної служби.

Відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Оскільки контракт є особливою формою трудового договору, сторони при його укладанні мають право додатково визначити його істотні умови, включно з умовами його припинення.

Згідно п. 2.3.10. контракту № 1, Державна податкова служба України зобов'язана звільнити Керівника університету у разі закінчення строку дії контракту, достроково - за вимогою Керівника, а також у випадку порушень законодавства України та умов контракту, за умови внесення конференцією (загальними зборами) трудового колективу університету подання ДПС України.

Пунктом 5.2. вищевказаного контракту визначено, що дія контракту припиняється:

-після закінчення терміну дії контракту,

-за згодою сторін контракту,

-до закінчення терміну дії контракту у випадках, передбачених п. п. 5.3., 5.4. контракту,

-з інших підстав, передбачених чинним законодавством України.

Відповідно до ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Згідно з висновком експерта № 9419/9420/15-32 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 26 листопада 2015 року:

- підписи у заяві про звільнення за власним бажанням від 30 липня 2013 року та на електрофотокопії наказу від 30 липня 2013 року №2503-о «Про звільнення ОСОБА_2» виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів;

- підпис від імені ОСОБА_2 у заяві про звільнення за власним бажанням від 30 липня 2013 року виконано не ОСОБА_2, а іншою особою. Підпис на електрофотокопії наказу від 30 липня 2013 року № 2503-о «Про звільнення ОСОБА_2» виконано самим ОСОБА_2.

- рукописний запис «Ознайомлений 30.07.2013 р.» від імені ОСОБА_2 на електрофотокопії наказу від 30 липня 2013 року № 2503-о «Про звільнення ОСОБА_2», виконано самим ОСОБА_2.

Отже, встановивши, що заява про звільнення із займаної посади була написана за відсутності волевиявлення ОСОБА_2 на звільнення за власним бажанням, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що звільнення позивача з посади ректора університету проведено з порушенням трудового законодавства та умов укладеного контракту.

Також, суд обґрунтовано звернув увагу на те, що звільнення позивача відбулося в період його стаціонарного лікування у лікарні, що є порушенням правил про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП) з огляду на відсутність ініціативи самого позивача на розірвання контракту.

Разом з тим, відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Таким чином, статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду.

Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі:

- вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду);

- розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду);

- розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

Статтею 47 КЗпП України передбачено обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Тобто, на відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Статтею 234 цього ж Кодексу встановлено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 КЗпП України, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Згідно з п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивача було звільнено з роботи 30 липня 2013 року, цього ж дня він був ознайомлений з даним наказом, про що також свідчить висновок вищезгаданої експертизи, а до суду з позовом ОСОБА_2 звернувся 29 вересня 2014 року, тобто з пропуском встановленого ст. 233 КЗпП України місячного строку для звернення до суду з даним позовом.

Пропуск строку звернення до суду позивач мотивував тим, що в день його звільнення він не розумів і не усвідомлював значення своїх дій, взявши за доказ висновок експерта, а про порушення свого права він дізнався лише 25 вересня 2014 року, коли отримав копію наказу про звільнення, на його вимогу.

У відповідності до п. 16 постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику у цивільних справах про визнання правочинів недійсними» з подальшими змінами та доповненнями, правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК.

Згідно із ч. 6 ст. 147 ЦПК України, висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 ЦПК України.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Отже підставою для поновлення пропущеного строку в сукупності з іншими належними та допустимими доказами може бути встановлення в ході судово-психіатричної експертизи лише такого стану особи, коли вона повністю не могла усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 у зв'язку з пропуском строку звернення до суду з даним позовом, суд першої інстанції вірно виходив з того, що позивач не навів поважних причин пропуску строку, оскільки будь-яких перешкод звернутися до суду за захистом порушеного права у місячний термін у нього не було, а наявний в матеріалах справи акт амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 58ц не дає однозначного висновку про те, що ОСОБА_2 беззаперечно не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними під час ознайомлення із наказом про звільнення.

Колегія суддів вважає, що не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення факт несвоєчасної видачі позивачу трудової книжки, адже початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі є як день вручення наказу про звільнення так і день видачі трудової книжки, в залежності від обставин справи.

Відповідно до п. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

З урахуванням вищенаведеного колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області не знаходить підстав для задоволення апеляційних скарг та вважає, що рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарги про неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права безпідставні.

Керуючись ст. ст. 303, 307-308, 313 - 315, 316 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та Державної фіскальної служби України відхилити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: Т.Ц.Кашперська

М.А. Яворський