Ухвала суду № 61871169, 05.10.2016, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 жовтня 2016 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Литвинюк І. М.

суддів: Лисака І.Н., Чупікової В.В.

секретар: Костюк Л.С.

за участю: представника позивача - ОСОБА_1, відповідача - ОСОБА_2, його представника - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, відділу безпеки дорожнього руху Управління превентивної діяльності Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області, третя особа - Регіональний сервісний центр в Чернівецькій області, про визнання недійсною довідки-рахунку, договору купівлі-продажу транспортного засобу, про скасування свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу та скасування реєстрації транспортного засобу, визнання права власності на 1/2 частину автомобіля, за апеляційними скаргами ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 на рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 13 травня 2016 року, -

В С Т А Н О В И Л А:

У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що з 21 червня 2002 року перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2. У їх спільній власності перебував автомобіль MITSUBISHI Pajero, 2005 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1, придбаний на підставі біржової угоди №677887 від 10 лютого 2012 року. Даний автомобіль 14 листопада 2014 р. без її згоди відповідач перереєстрував на підставі довідки - рахунку ВІА №806695 від 14 листопада 2014 року на відповідача ОСОБА_5 (свою матір).

Посилаючись на те, що ніякого продажу автомобіля не було, відповідач уклав

___________________

№ 22-ц/794/911/16 р. Головуючий у 1-й інстанції Смотрицький В.Г.

категорія 48 Доповідач Литвинюк І.М.

фіктивний договір купівлі-продажу автомобіля, просила визнати недійсною довідку-рахунок, визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу, скасувати свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, скасувати реєстрацію транспортного засобу та визнати за нею право власності на 1/2 частину автомобіля.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 травня 2016 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_4 право на 1/2 частину автомобіля НОМЕР_2, як частку в майні подружжя. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 2 012, 80 грн. судових витрат. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_5 просять рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 травня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

В апеляції зазначають, що спірний автомобіль було придбано за кошти ОСОБА_2, які йому дала мати ОСОБА_5. Позивачка не навела жодного доказу, який би свідчив про те, що даний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя. Також не підлягають задоволенню вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивачки коштів, сплачених за послуги адвоката, оскільки дані вимоги не підтверджені документально.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 травня 2016 року скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.

Вважає, що приймаючи рішення по справі, суд першої інстанції дав неправильну оцінку зібраним доказам, зробив висновки, які не відповідають обставинам справи, порушив норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційні скарги слід відхилити з наступних підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 уклали шлюб 21 червня 2002 року.

Під час перебування у зареєстрованому шлюбі 10 лютого 2010 року на підставі біржової угоди № 677887 відповідачем був придбаний автомобіль MITSUBISHI PAJERO, 2005 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1.

14 листопада 2014 року відповідач ОСОБА_2 продав вказаний вище автомобіль відповідачу ОСОБА_5. Відповідний договір оформлено довідкою-рахунком, виданою ПАТ «Гравітон» (а.с. 50).

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Пленум Верховного Суду України в пунктах 23 і 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) передбачено ст. 63 СК України.

Згідно з ч. 1 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Так, заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 указував на те, що вищевказане майно - автомобіль марки MITSUBISHI PAJERO, 2005 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1, придбано за кошти його матері, та є його особистим майном.

За змістом ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Оскільки законодавцем презюмується виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі, то обов'язок з доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладений на останнього. У той же час належних доказів на підтвердження даних обставин ОСОБА_2 не надав.

Твердження ОСОБА_2 про те, що кошти на придбання автомобіля йому дала його мати, а частину коштів він сплатив за рахунок коштів підприємства, де він є співзасновником, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні належними доказами, а також суперечать іншим наявним в справі доказам, яким суд першої інстанції дав належну оцінку.

Отже, ураховуючи, що автомобіль марки MITSUBISHI PAJERO, 2005 р.в., реєстраційний номер НОМЕР_1, був придбаний подружжям під час зареєстрованого шлюбу, проданий відповідачем ОСОБА_2 без згоди позивача та не в інтересах сім'ї, оскільки на той час сторони вже не підтримували подружніх стосунків, відповідач не довів, що зазначене майно належить йому на праві особистої власності, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що вищезазначене майно є спільним сумісним майном подружжя.

Відповідно до ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.

Однак, відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, яка відповідно до положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що оскільки законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, підстав для визнання недійсною угоди купівлі-продажу спірного автомобіля, оформленої довідкою-рахунком, скасування його реєстрації, та визнання за позивачем права власності на 1\2 його частину немає.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання за ОСОБА_4 права на ? частину спірного автомобіля, правильно виходив з того, що позивач має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого її чоловіком не в інтересах сім'ї спірного автомобіля, проте з такими вимогами до суду не зверталася, а тому за нею має бути визнано право на 1/2 частини цього автомобіля, а не право власності на цю частину автомобіля.

Враховуючи викледене, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин, що виникли і закон, який їх регулює, а доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальної частині оскаржуваного рішення.

Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_2 на те, що представником позивача ОСОБА_1 не надано документально підтверджених доказів, які дають підстави для стягнення коштів за надання правової допомоги ОСОБА_4, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки такі доводи апелянта спростовуються наявними в справі доказами (а.с.138-140).

Відповідно до абз.1, 5, 6 п. 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних від 17 жовтня 2014 року №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 88 ЦПК України та керуватися тим, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві - пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

За вимогами ст. 1 Закону України від 20 грудня 2011 року «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

У п.п. 47, 48 вищезазначеної постанови Пленуму роз'яснено, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України).

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у п. 2 ч. 3 ст. 79, ст. ст. 84,88, 89 ЦПК України.

Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в п. 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

На виконання вимог норм процесуального закону, судом першої інстанції встановлено наявність документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, перевірено, чи не перевищує стягнута сума граничному розміру компенсації витрат на правову допомогу, яка встановлена Законом України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах». Також стягнуто ці витрат пропорційно до задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. 213-214 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційні скарги ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 13 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий :

Судді :