Ухвала суду № 61831507, 04.10.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И[1]

04 жовтня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:

головуючого судді: Мазурик О.Ф.,

суддів: Левенця Б.Б., Махлай Л.Д.,

секретаря: Синявського Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2,

на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 24 червня 2016 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про усунення від права на спадкування, встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання спадкоємцем четвертої черги за законом, -

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2015 року позивач звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом, уточненим в подальшому, в якому просив встановити факт проживання однією сім'єю з ОСОБА_4 і визнати його спадкоємцем четвертої черги.

Та, посилаючись на те, що відповідач не здійснювала догляд за спадкодавцем, не надавала матеріальної допомоги, не цікавилася її станом здоров'я, а догляд і всі витрати на утримання ОСОБА_4 здійснювалась лише позивачем без будь-якої участі відповідача, просив усунути ОСОБА_3 від права на спадкування за законом спадщини до складу якої входить квартира АДРЕСА_1, відкритої після смерті ОСОБА_4

Вказував, що він та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, постійно проживали однією сім'єю, та навіть після розлучення, яке було формальним, вели спільне господарство. Спірна квартира належала їм на праві спільної власності у рівних частках та набута у власність внаслідок приватизації житла.

Вказував, що він відповідно до ст. 1264 ЦК України має право на четверту чергу спадкування за законом, як особа яка проживала зі спадкодавцем однією сім'єю не менше п'яти років до часу відкриття спадщини.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 24 червня 2016 року в задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою в якій зазначив, що суд першої інстанції неповно та невсебічно дослідив обставини справи та не взяв до уваги істотні обставини, що мають значення для справи.

Судом безпідставно надано перевагу одним доказам над іншими, оскільки рішення суду базується на показах свідків, що викликалися за клопотанням відповідачів, які є необ'єктивними, а їх покази ґрунтуються на припущеннях.

Судом не було взято до уваги той факт, що позивач проживав разом з ОСОБА_4 з 1979 року по день смерті, а про факт існування рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08.04.2013 року, яким було розірвано шлюб між ними дізнався в серпні 2015 року. Жодного виклику до суду не отримував, у зв'язку з чим не мав можливості оскаржити його в апеляційному порядку.

Вказував, що весь час піклувався та утримував ОСОБА_4, здійснив обряд поховання та до сьогоднішнього дня доглядає за могилою померлої, натомість відповідач, знаючи про важкий стан здоров'я ОСОБА_4 їй не надавала допомоги та фінансової підтримки, не спілкувалася з померлою.

Просив рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 24 червня 2016 року скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали, просили задовольнити з підстав наведених в ній.

ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_5 в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечували, просили її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник третьої особи Головного територіального управління юстиції у м. Києві в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи третя особа була повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила. Відповідно до 2 ст. 305 ЦПК України, її неявка не перешкоджає розгляду справи.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, що з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, що заявлялись у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є колишнім чоловіком ОСОБА_6 Сторони перебували у перебували у зареєстрованому шлюбі з 17 серпня 1979 року по 08 квітня 2013 року.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08 квітня 2013 року, яке набрало законної сили, шлюб між сторонами було розірвано.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла ОСОБА_6, після якої відкрилась спадщина.

Згідно свідоцтва про право власності на житло від 19.12.1994 року, виданого Дніпровською районною Радою народних депутатів на підставі розпорядження № 18/43, та інформаційної довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна від 08.07.2015 р., за ОСОБА_6 на праві власності зареєстрована Ѕ частина квартири АДРЕСА_1.

01.12.1999 року на ім'я ОСОБА_6 виданий Державний акт на право приватної власності на землю, що розташована на території Долинської сільської ради, СТ «Міжгір'я» (а.с. 173).

Спадкова справа № 682/2015 до майна померлої ОСОБА_6 була відкрита П'ятнадцятою Київською державною нотаріальною конторою 28.05.2015 року за заявою ОСОБА_7 про прийняття спадщини від 25 травня 2015 року.

15.07.2015 року до П'ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори надійшла заява про прийняття спадщини від ОСОБА_3, а також ОСОБА_3 подавала нотаріально посвідчену заяву 03.09.2015 року.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили встановлено, що ОСОБА_3 є рідною сестрою ОСОБА_6

Позивач, звертаючись до суду з позовною заявою вказував, що він останні п'ять років проживав разом із спадкодавцем та просив визнати за ним право на спадкування після померлої ОСОБА_6, як спадкоємця четвертої черги. Та просив, усунути ОСОБА_3 від права на спадкування на підставі ч. 5 ст. 1224 Цивільного кодексу України.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно з ст. 1262 ЦК України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Стаття 1224 ЦК України встановлює юридичні факти, за яких можливі спадкоємці усуваються від права на спадкування, тобто позбавляються такого права.

Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Суд при вирішенні справи про усунення особи від права на спадкування повинен установити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.

Виходячи зі змісту ч. 5 ст. 1224 ЦК України та з урахуванням роз'яснень, наданих у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року, безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.

Як роз'яснено у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року факт ухилення особи від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов'язку. Лише умисне, свідоме ненадання допомоги спадкодавцеві при наявності можливості надавати таку допомогу є підставою для усунення особи від права на спадкування.

Тобто для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі цієї особи.

Таким чином, лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Відповідно до положень ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не надано до суду, які б свідчили про те, що спадкодавець перебувала у безпорадному стані, потребувала сторонньої допомоги, зверталася по допомогу до відповідача, а остання, будучи обізнаною про таку потребу та маючи змогу надати допомогу, свідомо умисно ухилялася від її надання.

Судом першої інстанції на підставі показів свідків встановлено, що ОСОБА_6 за життя сама себе обслуговувала, працювала на земельній ділянці, носила речі, їздила у загальному громадському транспорт, у безпорадному стані не перебувала.

Посилання апелянта на те, що ОСОБА_6 хворіла на онкозахворювання у зв'язку з чим перебувала у безпорадному стані не підтверджені належними та допустимими доказами. З повідомлення Київського міського клінічного онкологічного центу від 12.03.2016 року вбачається, що ОСОБА_6 перебувала на обліку у онкоцентрі з 26.05.2005 року, хворій було встановлено діагноз рак лівої молочної залози та запропоновано лікування від якого хвора відмовилася, останнє звернення датоване 20.02.2006 року (а.с. 134).

Згідно відомостей КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 1 Дніпровського району м. Києва» від 21.03.2016 року ОСОБА_6 перебувала на диспансерному обліку у лікаря-терапевта з приводу ішемічна хвороба серця; атеросклероз аорти та коронарних артерій; СН ІІ-А ст.; хронічний панкреатит; хронічний лімфолейкоз, хвора була на амбулаторному прийомі у лікарі 05.03.2015 року, 12.03.2015 року, 08.04.2015 року та згідно журналу викликів на дому 18.02.2015 року обслуговувалася лікарем терапевтом вдома.

Вказаними медичними документами, зазначено лише перелік захворювань, які мала спадкодавець, проте відсутні висновки спеціалістів, що хвороби є настільки тяжкими, що ОСОБА_6 перебувала у безпорадному стані та потребувала сторонньої допомоги.

Матеріали справи не містять доказів щодо недостатнього матеріального забезпечення ОСОБА_6

Колегія суддів не може прийняти до уваги доводи позивача, про ухилення відповідача від надання допомоги ОСОБА_6, оскільки ці доводи не підтверджені належними доказами, що ОСОБА_6 зверталася до ОСОБА_3 за допомогою, а остання умисно ухилялася від її надання, хоча мала можливість надати таку допомогу.

Посилання апелянта на те, що він проживав зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, та у зв'язку з цим є спадкоємцем четвертої черги, спростовуються матеріалами справи, зокрема рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08 квітня 2013 року, яким за два роки до смерті ОСОБА_6, шлюб між нею та ОСОБА_1 було розірвано.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції що, оскільки рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08.04.2013 року розірвано шлюб між позивачем та ОСОБА_6, вказане рішення набрало законної сили, позивачем не оскаржувалося, спадкоємцем майна померлої є відповідач, як спадкоємець другої черги за законом.

Приведені в апеляційній скарзі доводи позивача не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доводи апеляційної скарги є тотожними з доводами позовної заяви та були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону дійшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, про що ухвалив відповідне рішення.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 303 ЦПК України колегія суддів перевіряє законність й обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судом допущено порушення норм матеріального або процесуального права, які передбачені ст. 309 ЦПК України як підстави для скасування рішення.

За вказаних вище обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ч. 1 ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

На підставі викладеного, судова колегія дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін як такого, що є законним та обґрунтованим.

Керуючись ст. 218, 303, 307, 308, 313-315, 317, 325, 327 ЦПК України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2, - відхилити.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 24 червня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду.

Головуючий:

Судді:

Справа № 755/19534/15-ц

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/10825/2016

Головуючий у суді першої інстанції: Виниченко Л.М.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Мазурик О.Ф.