Постанова № 61820645, 06.10.2016, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2016 року (о 15 год. 50 хв.)Справа № 808/2844/16 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Батрак І.В.,

за участю секретаря Лялько Ю.В.,

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2,

представника першого та другого відповідачів Єлісеєва Д.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області

до Мелітопольського МВ Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області

про визнання протиправним та скасування рішення

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області (далі - перший відповідач), до Мелітопольського МВ Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області (далі - другий відповідач), в якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення №26 від 08.09.2016, винесене другим відповідачем про примусове повернення за межі України громадянина Туреччини ОСОБА_1 та забороні його подальшого в'їзду на територію України терміном на три роки.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали та надали пояснення, аналогічні викладеним в адміністративному позові. Пояснюють, що 03.06.2016 позивач прибув на територію України через КПП «Дніпропетровськ». Акцентують увагу суду на тому, що 23.08.2016 між позивачем та громадянкою України ОСОБА_6 було укладено шлюб, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб Серія НОМЕР_1, на даний час дружина позивача вагітна, що також підтверджується довідкою відповідного медичного закладу. На думку позивача та його представника, строк тимчасового перебування на територію України ОСОБА_1 мав закінчитись 03.09.2016, тобто за вимогами законодавства України повинен був не пізніше як за три робочі дні оформити документи для продовження строку перебування в Україні. Однак, у період з 26.08.2016 по 07.09.2016 позивач перебував на лікуванні, що підтверджується відповідним документом, а саме консультаційним висновком спеціаліста Генічеської центральної районної лікарні від 07.09.2016, тому не мав фізичної можливості звернутися до відповідного органу для продовження строку перебування в Україні. Щодо заборони позивачу у в'їзді на територію України строком на три роки до 08.09.2019 зазначають, що відповідачем у оскаржуваному рішенні не зазначено жодної з підстав для такої заборони, встановлених ч. 1ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Окремо зазначають, що позивач має стійкі зв'язки в нашій країні, за таких обставин прийняте всупереч міжнародно-правовим договорам незаконне, не обґрунтоване та не гуманне рішення органу ДМС може фактично знищити шлюб позивача, а таке відношення містить ознаки дискримінації за національною ознакою. Крім того, посилаються на приписи Конституції України, згідно із якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності за одне і те саме правопорушення, а тому вказують, що всупереч цьому 08.09.2016 щодо позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 203 КУпАП, а саме «Порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні і транзитного проїзду через територію України» та призначено штраф у розмірі 510,00 грн., які позивачем сплачені. Одночасно за ті ж самі дії стосовно позивача приймається рішення щодо примусового повернення за межі України. На підставі викладеного, просять позов задовольнити та скасувати оскаржуване рішення про примусове повернення за межі України.

Перший відповідач позов не визнав надав до суду заперечення від 04.10.2016 №2301/05-14509 на адміністративний позов, у яких зокрема, посилається на приписи Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України» від 15.02.2012 №150 та зазначає, що з 01.09.2016 позивач перебуває на території України з порушенням строків перебування відповідно до пп. 2 п. 2 Порядку №150, а саме після закінчення 90-денного строку перебування не виїхав за межі України. Вказує, що позивач порушив статтю першу Міжнародної угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки про умови взаємних поїздок громадян, згідно якої сумарний термін перебування (громадян держави однієї сторони) на території держави іншої сторони не повинен перевищувати 90 днів протягом 180 днів, а також Указ Президента України «Питання безвізового режиму для громадян Турецької Республіки» від 03.12.2013, згідно якого встановлено безвізовий режим в'їзду в Україну та транзитного проїзду через територію України для громадян Турецької Республіки, якщо термін їх безперервного перебування в Україні не перевищує 60 днів від дати їх в'їзду, а загальний термін їх перебування в Україні не перевищує 90 днів протягом 180 днів. Також зауважує, що під час затримання позивач надав пояснення, що в'їхав на територію України з метою погостити у своїх знайомих, відомостей про те, що з 23.08.2016 знаходиться у шлюбі з громадянкою України ОСОБА_6 та в період з 26.08.2016 по 07.09.2016 перебував на лікуванні у поліклінічному відділенні КП «Генічеської Центральної лікарні», не надавав, але й це не дає право позивачу порушувати міграційні закони. Ні позивач особисто, ні громадянка ОСОБА_9 не звертались відповідно до п. 8 Порядку №150 із заявою про продовження строку перебування на території України не раніше ніж за десять та не пізніше ніж за три робочі дні до закінчення строку перебування до територіальних органів або підрозділів ДМС за місцем проживання. Додатково вказує на те, що пояснення позивача, що він ніколи не притягувався до адміністративної та кримінальної відповідальності окрім випадку складання відносно нього адміністративного протоколу та винесення постанови про адміністративне правопорушення №135634 від 08.09.2016 не відповідають дійсності, оскільки згідно інформації АІС «Армор» позивач раніше неодноразово притягався до адміністративної відповідальності, а саме 20.03.2007 та 03.06.2010 Мелітопольським МВ УМВС України в Запорізькій області та Вознесенівським ВП ГУНП в Запорізькій області. Також згідно інформації ВІС «МВС-ШЛЮЗ АРКАН» позивач у попередніх періодах неодноразово порушував правила перебування на території України, 30.03.2016 відносно нього винесена постанова про заборону в'їзду в Україну строком на 3 (три) роки. Крім того, вважає, що позивач не розуміє різницю між забороною в'їзду в Україну та забороною щодо подальшого в'їзду в Україну, та неправильно тлумачить роз'яснення Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 №1, де чітко вказується, що при вирішенні судами спорів про оскарження рішень про заборону в'їзду в Україну слід враховувати, що застосування такої заборони визначене ст. 13 та ч. 2 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Зазначає, що рішення №26 від 08.09.2016 про примусове повернення позивача прийнято на підставі того, що дії іноземця порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, на підставі ч. 2 ст. 26 згадуваного Закону рішення про примусове повернення супроводжуються забороною подальшого в'їзду в Україну строком на три роки, у зв'язку із тим, що у позивача немає підстав для подальшого перебування на території України, згідно статті 4 цього Закону та він неодноразово порушує міграційні закони, чим саме нехтує та не поважає законодавство України.

Представник першого та другого відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив із підстав, наведених у наданих суду запереченнях та просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Представник другого відповідача Капканець В.О. у судове засідання не з'явився, проте 05.10.2016 звернувся до суду із заявою (вх. №28556) про розгляд справи без його участі. Проти позову заперечує у повному обсязі із підстав, викладених у судовому засіданні 05.10.2016.

Відповідно до частини четвертої статті 122 КАС України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Розглянувши та дослідивши надані документи, заслухавши пояснення представників сторін, судом встановлені наступні обставини.

03.06.2016 громадянин Республіки Туреччина ОСОБА_1 прибув на територію України через КПП «Дніпропетровськ» по паспорту НОМЕР_2, виданому 12.05.2016, терміном дії до 08.02.2021, у приватних справах.

08.09.2016 позивач був затриманий на території м. Мелітополя співробітниками Мелітопольського МВ УДМС України в Запорізькій області.

У той самий день, згідно постанови №ПН МПЗ 135634 за порушення правил перебування іноземних громадян на території України, а саме перевищення дозволеного строку перебування 90 днів протягом 180 днів з дати першого в'їзду (п. 2.2 Постанови КМУ №150) ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності, відповідно до ч.1 ст.203 КУпАП та накладено штраф в розмірі 1 020,00 грн., який ним було того ж дня сплачено.

Крім того, 08.09.2016 завідувачем сектору організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення Мелітопольського МВ УДМС України в Запорізькій області було прийнято рішення №26, згідно якого вирішено:

1. Примусово повернути за межі України громадянина Республіки Туреччина ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1;

2. Заборонити громадянину Республіки Туреччина ОСОБА_1 в'їзд на територію України строком на 3 роки до 08.09.2019 та зобов'язати його покинути територію України у термін до 07.10.2016.

Вважаючи прийняте другим відповідачем рішення протиправним, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Проаналізувавши наявні матеріали та фактичні обставини справи, дослідивши і оцінивши надані докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначений Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 33773-VI від 22.09.2011 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №3773-VI).

За змістом пункту 6 частини першої статті 1 Закону №3773-VI іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Згідно із пунктом 9 частини першої статті 1 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, - іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території Україні протягом дії візи або на період, установлений законодавством чи міжнародним договором України, або якщо строк їх перебування на території України продовжено в установленому порядку.

За змістом статті 3 Закону України №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до частини третьої статті 9 Закону №3773-VI строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Відповідно до пункту 2 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою КМУ від 1 лютого 2012 року № 150, іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території, зокрема, не більш як 90 днів протягом 180 днів з дати першого в'їзду з держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Вказаний строк може бути продовжено у випадках визначених пунктом 6 цього ж Положення за заявою іноземця чи особи без громадянства.

Оскільки позивач прибув на територію України 03.06.2016, то право на перебування на території України позивач мав до 31.08.2016, тобто після цієї дати він на території України перебуває незаконно.

Стаття 17 Закону №3773-VI визначає, що іноземцю або особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування (за наявності законних підстав). Документи про продовження строку перебування в Україні оформляються на підставі письмових звернень іноземця або особи без громадянства та приймаючої сторони, які подаються не пізніш як за три робочих дні до закінчення встановленого строку їх перебування на території України. У продовженні строку перебування іноземцю або особі без громадянства може бути відмовлено в разі відсутності для цього підстав та достатнього фінансового забезпечення для покриття витрат, пов'язаних із перебуванням іноземця або особи без громадянства в Україні, або відповідних гарантій від приймаючої сторони. Продовження строку перебування на території України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Суд критично ставиться до посилання позивача та представника позивача як підставу поважності пропуску строку для звернення із заявою на ту обставину, що з 26.08.2016 по 07.09.2016 позивач перебував на лікуванні, що підтверджується консультаційним висновком спеціаліста Генічеської центральної районної лікарні від 07.09.2016, оскільки із пояснень позивача встановлено, що у цей період позивач знаходився на амбулаторному лікуванні, постійно перебував у смт. Новоолексіївка, однак їздив у Генічеськ на прийом до лікаря, отже позивач не мав можливість звернутись до органу державної міграційної служби із відповідною заявою. Крім того, із даною заявою мала можливість звернутись також дружина позивача громадянка ОСОБА_6

Однак будь-яких звернень позивачем або його дружиною до органу міграційної служби з проханням про продовження строку перебування на території України не подавалось.

Отже, позивач не дотримався порядку тимчасового перебування іноземців на території України, а саме після закінчення дозволеного терміну перебування в Україні ухилився від виїзду з території України, чим порушив вимоги частини третьої статті 9 Закону №3773-VI.

Крім того, із матеріалів справи вбачається та позивачем визнано в ході розгляду справи, що позивач раніше неодноразово притягався до адміністративної відповідальності, а саме 20.03.2007 та 03.06.2010 Мелітопольським МВ УМВС України в Запорізькій області та Вознесенівським ВП ГУНП в Запорізькій області. Згідно із інформацією ВІС «МВС-ШЛЮЗ АРКАН» позивач у попередніх періодах неодноразово порушував правила перебування на території України, 30.03.2016 відносно нього вже було винесено рішення про заборону в'їзду в Україну строком на 3 (три) роки.

Згідно із частиною першою статті 26 Закону №3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Відповідно до частини п'ятої статті 26 Закону №3773-VI іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

Стосовно посилання на те, що 23.08.2016 між позивачем та громадянкою України ОСОБА_6 було укладено шлюб, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб Серія НОМЕР_1, на даний час дружина позивача вагітна, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною першою статті 30 вказаного Закону передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.

Згідно з пунктом 29 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16.03.2012 «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», судам слід мати на увазі, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово видворенні з території України лише на підставі постанови адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням зазначених суб'єктів владних повноважень з позовною заявою про примусове видворення з України іноземця чи особи без громадянства, якщо вони не виконали у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення (частина перша статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

З частини першої статті 30 Закону №3773-VI випливає, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове видворення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення. Тобто обов'язковим є попереднє прийняття вказаними органами рішення про примусове повернення.

Відповідно до частини восьмої статті 30 Закону №3773-VI положення цієї статті не застосовуються до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Частиною першою статті 31 Закону №3773-VI встановлені підстави для заборони щодо примусового повернення чи примусового видворення або видачі чи передачі іноземця та особи без громадянства, а саме: іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:

- де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

- де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

- де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;

- де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

В даному разі, вказаний перелік підстав є вичерпний та такий, який не підлягає розширенню, а тому визначення нової підстави для не повернення позивача з території України, як наявність сім'ї, дітей (які народились або ще ненароджених), які проживають в Україні, не узгоджується із вказаним положенням.

Отже, на думку суду, обставина укладення шлюбу з громадянкою України не є визначально для скасування рішення другого відповідача та залишення позивача на території України.

Таким чином, оскаржуване рішення в частині примусового повернення за межі України та зобов'язання громадянина Республіки Туреччини ОСОБА_1 покинути територію України є правомірним та таким, що прийняте у відповідності до чинного законодавства.

Стосовно оцінки оскаржуваного рішення в частині заборони подальшого в'їзду в Україну та посилання позивача на приписи статті 13 Закону №3773-VI, суд зазначає наступне.

Так, частиною другою статті 26 Закону №3773-VI передбачено, що рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.

У пункті 18 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» надані роз'яснення, що при вирішенні судами спорів про оскарження рішень про заборону в'їзду в Україну слід ураховувати, що застосування такої заборони визначене статтею 13 та частиною другою статті 26 Закону № 3773-VІ.

Судам під час розгляду спорів про заборону в'їзду в Україну необхідно мати на увазі, що процедура заборони в'їзду в Україну не є прямим наслідком примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну визначені статтею 13 Закону 3773-VI.

На підставі системного аналізу вказаних норм законодавства, суд дійшов висновку, що диспозицією статті 13 передбачені підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну при в'їзді на територію України, натомість положеннями статті 26 Закону 3773-VI передбачено заборону подальшого в'їзду в Україну, як факультативну санкцію при примусовому видворенні або поверненні в країну походження.

Ураховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що рішення №26 від 08.09.2016 про примусове повернення за межі України громадянина Туреччини ОСОБА_1 та забороні його подальшого в'їзду на територію України терміном на три роки, прийнято Мелітопольським МВ УДМС України в Запорізькій області у відповідності до вимог чинного законодавства, в межах повноважень наданих законом, а тому підстави для його скасування відсутні.

Із змісту статті 19 Конституції України вбачається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку

Згідно з частиною першою статті 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Як встановлено частинами першою, другою статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суд, відповідно до статті 86 КАС України оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що відповідачі діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а викладені в позовній заяві вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст. 94, 158-163, 183-5 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 5-денний строк з дня її проголошення апеляційної скарги, з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі у відповідності до приписів частини пятої статті 183-5 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.В. Батрак