Окрема думка судді № 61820256, 29.09.2016, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

________________

Провадження:№ 22ц/790/4398/16 Головуючий 1 інст. Божко В.В.

Справа № 2018/2-3919/11/11 Доповідач Карімова Л.В.

Категорія: інші

ОКРЕМА ДУМКА

29 вересня 2016 року м. Харків

Рішенням судової колегії з цивільних справ Апеляційного суду Харківської області в складі: головуючого судді Карімової Л.В., суддів колегії ОСОБА_1, ОСОБА_2, за участю секретаря Баранкової В.В., було задоволено апеляційну скаргу Міністерства оборони України. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 04 жовтня 2011 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Квартирно - експлуатаційного відділу м. Харкова Міністерства оборони України про зобовязання забезпечити ізольованим житловим приміщенням було скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Не можу погодитися з таким рішенням більшості судової колегії і тому відповідно до ч. 3 ст. 19 ЦПК України висловлюю окрему думку, з наступних підстав, яку прошу долучити до матеріалів справи.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 жовтня 2011 року позов ОСОБА_3 було задоволено, зобовязано КЕВ м. Харкова МО України надати ОСОБА_3 за рахунок МО України ізольоване житлове приміщення на склад його сімї при першому надходженні житла.

При цьому районний суд, на підставі безспірно встановлених обставин, виходив з того, що позивач належить до категорії осіб, які відповідно до ст. 8 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у звязку з реформуванням ЗС України, та членів їх сімей», як звільнений з військової служби, і такий що потребує поліпшення житлових умов, у позачерговому порядку забезпечуються житловими приміщеннями за рахунок МО України, за місцем перебування на квартирному обліку в КЕВ м. Харкова, на протязі трьох років, що день звернення позивача до суду вже спливли. Під час розгляду справи відповідач позов визнав і пояснив порушення вказаного Закону України недостатнім фінансуванням житлового будівництва МО України (а.с. 12).

Не погоджуючись з таким рішенням суду, МО України, яке не брало участі у розгляді справи, в апеляційній скарзі, яка була подана у 2016 році, поставило питання про його скасування та ухвалення нового про відмову у задоволенні позову. При цьому послалося на те, що суд не зясував, що жилі приміщення для постійного проживання у даному випадку надаються за рахунок коштів, що передбачаються в Держбюджеті на відповідний рік для МО України, до повноважень КЕВ не входить вирішення питання щодо розподілу та надання житлових приміщень, внаслідок чого суд підмінив орган, на який покладено вирішення цього питання. Також вказав, що у представника КЕВ м. Харкова МО України не було права визнавати позовні вимоги позивача без отримання відповідної на це письмової згоди від уповноваженого представника МО України, а позивач повинний був отримувати житло виключно у порядку черги, яка для нього ще не дійшла, що оскаржене рішення порушує права інших осіб, які перебувають в черзі на отримання житла попереду нього.

Скасовуючи вказане рішення районного суду і ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що не зважаючи на те, що позивач відповідно до ст.. 46 ЖК Української РСР, п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою КМ України від 03 серпня 2006 року (далі Порядок), в редакції, яка була чинною на день виникнення спірних правовідносин, мав право на поза чергове отримання жилого приміщення, однак згідно до ст.. 43 ЖК Української РСР та п. 32 вказаного Положення, Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців ЗС України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом МО України від 30 листопада 2010 року, - повинний отримувати житло за чергою осіб, які мають право на поза чергове отримання жилого приміщення, а його черга на день ухвалення рішення судом ще не підійшла.

Не можу погодитися з таким висновком судової колегії, оскільки за вищевказаною ст.. 46 ЖК Української РСР та п. 29 Порядку передумовою отримання житла для осіб, які мають право на поза чергове отримання житла є перебування у списках таких осіб, а не надходження черги. Наведена норма ст. 8 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у звязку з реформуванням ЗС України, та членів їх сімей» містить вичерпні умови для отримання особою права на жиле приміщення у поза черговому порядку: належність до окресленого законом кола осіб та сплив трирічного строку, що й було дотримано позивачем. На мій погляд, тлумачення законодавства всупереч змісту наведеної норми закону, яка не потребує додаткових умов для її застосування, є порушенням принципу правової визначеності, який є елементом конституційного принципу верховенства права, ст. 8 Конституції України.

Крім того, важливе значення має той факт, що у даному випадку справа стосується захисту передбаченого законом і наказом про звільнення з військової служби (а.с.6) права особи на житло за рахунок житлового фонду МО України, порушене тривалою бездіяльністю державного органу, що було підтверджено рішенням районного суду, яке набрало чинності, і таке право підлягає захисту гарантіями ст. 8 та ст. 1 Першого Протоколу Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950р.

В цьому контексті судова колегія також мала дослідити питання про закриття провадження у справі з мотивів подання апеляційної скарги державним органом, яким є МО України, поза межами передбаченого п. 3 ч. 3 ст. 297 ЦПК України (в редакції Закону№ 4176-VI від 20.12.2011р.) річного строку з дня ухвалення оскарженого рішення. Відповідно до вказаної норми цивільного процесуального права незалежно від поважності пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу державного самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення. У даному випадку минуло більше чотирьох років. Цей встановлений законом процесуальний строк є такий, що припиняє процесуальне право і в силу дії правила належного урядування це право поновленню не підлягає.

Такий висновок також підтверджує правова позиція, яка викладена у п.п. 46, 47 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13), яка стосувалася аналогічного питання поновлення строку на апеляційне оскарження. Суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-Х). Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади і здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства.

Згідно ст.1 Положення «Про Міністерство оборони України» затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26.11.2014 року № 671 Міністерство оборони України (Міноборони) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва.

Відповідно до п.п. 22, 29 вказаного Порядку позивач, які військовослужбовець, звільнений з військової служби в запас або у відставку за віком і у звязку із проведенням організаційних заходів, скороченням штату, залишається на обліку у військовому

комісаріаті і квартирно-експлуатаційному органі та користуються правом позачергового одержання житла. Згідно до п. 34 вказаного Порядку на підставі рішення про надання житла виконавчий орган районної, міської, районної у місті ради, а у закритому військовому містечку квартирно-експлуатаційний орган видає ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення. Таким чином, МО України не спростувало той факт, що КЕВ м. Харкова МО України є належним відповідачем у справі.

Всі доводи скарги МО України зводяться до захисту інтересів тих осіб, які перебувають в черзі на отримання житла за рахунок МО України і не звернулися до суду із аналогічним позовом, а також до відомчого обмеження правоздатності КЕВ м. Харкова у вирішенні питання про надання житла, що є проявом адміністративних, владних функцій апелянта, а не цивільного інтересу, який завжди має приватний характер. Той факт, що рішенням суду було ухвалено про надання житла за рахунок МО України не вирішує цивільних прав та обовязків апелянта, оскільки МО України згідно до п. 4 вказаного Порядку та норм ЖК Української РСР ніяких рішень, на відміну від відповідача по цій справі, про надання житла позивачу не приймає. Роль МО України є суто адміністративною: відомчий контроль за підлеглими установами, і обмежена фінансуванням забезпеченням житлового забезпечення всіх військовослужбовців, у тому числі звільнених в запас у звязку з реформуванням і скороченням чисельності ЗС України, ст.. 23 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Про те, що МО України у даному випадку діє як орган влади свідчить і наявність у нього повноважень для видання наказу від 30 листопада 2011 року про затвердження відомчої Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців ЗС України та членів їх сімей жилими приміщеннями.

Таким чином, апелянт є органом державної влади, на який поширюються вищевказані процесуальні обмеження щодо річного строку на оскарження рішення суду, передбачені п. 3 ч. 3 ст. 297 ЦПК України (в редакції Закону№ 4176-VI від 20.12.2011р.), і не належить до осіб, які не брали участь у справі, стосовно яких суд вирішив питання про їх права та обовязки, що відповідно до ст.. 292 ЦПК України надає право таким особам на апеляційне оскарження рішень суду першої інстанції без обмеження передбаченого ст. 294 ЦПК України десятиденного строку.

Виходячи з вищевказаного, судовій колегії слід було закрити апеляційне провадження у справі.

Суддя судової колегії: ОСОБА_2.