Ухвала суду № 61814543, 27.09.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2016 р.

Справа № 876/1606/16

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді – Качмара В.Я.,

суддів – Курильця А.Р., Мікули О.І.,

за участі секретаря – Бадівської О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Сихівському районі м.Львова Головного управління ДФС у Львівській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2016 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Т.В.Д.» до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м.Львова Головного управління ДФС у Львівській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Т.В.Д.» (далі – ТОВ) звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м.Львова Головного управління ДФС у Львівській області (далі – ДПІ) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень (далі – ППР) від 14.07.2015 №0000972201 та №0000982201. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні ППР прийняті з порушенням норм законодавства, оскільки право позивача на формування податкового кредиту підтверджується усіма необхідними первинними документами, а висновки відповідача стосовно безтоварності (нікчемності, фіктивності) господарських операцій позивача з контрагентом Товариством з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Аксата Моноліт» (далі – ТОВ-1), у зв'язку з неможливістю здійснювати господарську діяльність та фіктивністю їх діяльності, є необґрунтованими та не підтвердженими доказами.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2016 року у справі №813/6505/15 позов задоволено повністю.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що право позивача на податковий кредит підтверджене всіма необхідними та достатніми первинними документами, які стверджують реальність та товарність його господарських операцій із вказаними контрагентами. Відповідні висновки податкового органу викладені в акті перевірки не відповідають дійсності та не підтверджені належними та допустимими доказами.

Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив відповідач, який покликаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, а також порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати постанову суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що перевіркою ТОВ-1 встановлено неможливість реального здійснення ним господарської діяльності з урахуванням часу, оперативності проведення операцій, відсутністю необхідних транспортних засобів, недостатньої чисельності трудових ресурсів, необхідних для здійснення відповідних робіт, а відповідно фіктивний характер такої діяльності. По взаємовідносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю «Пологовий будинок «Лелека» (далі – ТОВ-2) не надано письмової згоди останнього на залучення субпідрядника та передачу кошторисної та проектної документації ТОВ-1, акти допуску працівників ТОВ-1 на об’єкт по вул.Гамарника, 56 в м.Києві. Не надано проектно-кошторисної документації та фронту робіт, актів списання матеріалів, а також повідомлення замовника про готовність робіт до здавання.

Позивач у письмовому запереченні вважає постанову суду першої інстанції обґрунтованою, прийняту з врахуванням всіх обставини справи та такою, що відповідає нормам матеріального та процесуального права. Просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.

Відповідно до ч.1 ст.41 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), апеляційний суд вважає за можливе провести розгляд справи без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких міркувань.

ТОВ зареєстровано виконавчим комітетом Львівської міської ради 17.02.1994, з 24.02.1994 перебуває на податковому обліку, 17.07.1997 йому видано свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість (далі – ПДВ). Основним видом його діяльності є будівництво житлових і нежитлових будівель про що має відповідну ліцензію (а.с.17-18, 48).

На підставі акта від 30.06.2015 №650/13-50-22-04-11/20796403 (далі – Акт) виїзної позапланової документальної перевірки ТОВ з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування ПДВ при здійсненні взаєморозрахунків з ТОВ-1 за січень 2015 року податковим органом було встановлено порушення позивачем вимог:

п.198.1, 198.2, 198.3, 198.6 ст.198 Податкового кодексу України (далі – ПК) в результаті чого завищено суму податкового кредиту за січень 2015 року в розмірі 304175грн, що призвело до завищення суми від’ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного періоду в розмірі 1583грн та заниження суми податкових зобов’язань з ПДВ, що підлягає сплаті до бюджету за відповідний період в розмірі 302592грн.

Під час перевірки відповідач надав оцінку взаємовідносинам позивача з його контрагентом ТОВ-1, використавши при цьому акт Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС м.Києва (далі – ДПІ-1) від 08.05.2015 №6271/7/26-59-22-12 про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ-1 (далі - Акт-1) та зробивши висновки про безтоварність (фіктивність, нереальність) господарських операцій, які за своїм дійсним змістом не можуть вважатися господарськими, а спрямовані виключно на надання податкових вигод третім особам.

14.07.2015 відповідачем на підставі Акта прийнято ППР:

№0000972201, яким збільшено суму грошового зобов’язання з ПДВ у розмірі 453888грн (основний платіж 302592грн, штрафні фінансові санкції (штрафи) 151296грн);

№0000982201, яким зменшено розмір від’ємного значення суми ПДВ за січень 2015 року у розмірі 1583грн (а.с.13-14).

Позивач з прийнятими ППР не погодився, оскаржив такі в адміністративному порядку. За наслідками адміністративного оскарження, рішенням Головного управління ДФС у Львівській області від 16.09.2015 №4440/10/13-01-10-07-05 та рішенням ДФС України від 17.11.2015 №24430/6/99-99-10-01-01-25 вказані ППР залишено без змін (а.с.36-45).

Вважаючи такі дії відповідача неправомірними та такими, що суперечать приписам чинного законодавства, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Стаття 67 Конституції України передбачає, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Згідно зі ст.92 Основного Закону виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.

У відповідності до п.44.1 ст.44 ПК для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Згідно з пп.14.1.181 п.14.1 ст.14 ПК податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

У відповідності до пп.«а» п.198.1 ст.198 цього ж Кодексу право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Як визначено у п.198.2 цієї статті датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За змістом п.198.3 ст.198 ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст.39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.193.1 ст.193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст.201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п.201.11 ст.201 цього Кодексу (п.198.6 ст.198 ПК).

Згідно з п.201.10 ст.201 ПК податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення, господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість його дій, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності.

Доводи ж податкового органу про отримання платником необґрунтованої податкової вигоди мають ґрунтуватись на сукупності доказів, що безспірно підтверджують існування обставин, які виключають його право, зокрема, на формування податкового кредиту.

Так, у разі, якщо дії платника податків свідчать про його добросовісність, а вчинені ним господарські операції, не викликають сумніву у їх реальності та відповідності дійсному економічному змісту, для підтвердження права на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування достатньо наявності належним чином оформлених документів, зокрема, податкових накладних.

Таким чином, право платника на формування податкового кредиту залежить від дотримання ним наступних вимог, а саме - реальне придбання товарів, робіт (послуг) з господарською метою та наявність податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог п.201.1 ст.201 ПК. При цьому наведені вимоги законодавства передбачають не лише наявність усіх обов'язкових реквізитів, але й достовірність відомостей, що містяться у них.

На правильність наведеного вказує і правовий висновок сформульований Верховним Судом України у постанові від 27 березня 2012 року №21-737во10 про те, що надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Слід погодитися з висновками суду першої інстанції, оскільки на підставі повно та всебічно досліджених доказів він дійшов правильних та обґрунтованих висновків про те, що твердження відповідача про безтоварність (нереальність) господарських операцій позивача з його контрагентом, а відповідно заниження податку з ПДВ, не обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Реальність, товарність господарських операцій між позивачем та його контрагентом ТОВ-1 підтверджена такими документами:

договором генерального підряду від 14.02.2014 №14-02/14 (далі – Договір) (а.с.79-87);

угодою про заміну сторони у Договорі від 04.04.2014 (а.с.183-184);

додатковою угодою до Договору від 04.04.2014 (а.с.88);

договором субпідряду від 25.12.2015 без номера (далі – Договір-1) (а.с.89-92);

податковими накладними від 31.01.2015 №137 та №138 (а.с.94-95);

довідкою про вартість виконаних будівельних робіт та витрати за січень 2015 року від 31.01.2015 (а.с.97);

актом №1/1 приймання виконаних будівельних робіт за січень 2015 року (а.с.98-142).

Вказані первинні документи були повно, всебічно та належним чином проаналізовані судом першої інстанції та їм надана відповідна оцінка у взаємозв'язку із зазначеним основним видом діяльності позивача.

Такі були об'єктивно розцінені цим судом як належне документальне підтвердження реального характеру спірних операцій між позивачем та його контрагентом.

Щодо покликань відповідача у апеляційній скарзі на відсутність письмової згоди ТОВ-2 на залучення субпідрядника та передачу кошторисної та проектної документації ТОВ-1, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, який правильно зазначив, що залучення підрядником субпідрядника без попереднього письмового погодження замовника свідчить про порушення таким підрядником умов укладеного договору генерального підряду, а не про дійсну неможливість виконання субпідрядником робіт. Відтак, наслідком таких порушень може бути застосування до підрядника відповідальності, передбаченої договором і чинним законодавством, а не висновок про неможливість фактичного залучення до робіт третьої особи - субпідрядника та про нездійснення таким субпідрядником робіт, у разі їх фактичного виконання.

Досліджуючи обставини справи, суд апеляційної інстанції вважає недостатньо обґрунтованими доводи апелянта про неможливість дійсного та реального виконання робіт за Договором-1 у зв’язку із не оформленням його сторонами акта приймання-передачі будівельного майданчика (фронту робіт), акту списання матеріалів та повідомлення замовника про готовність робіт до здавання, оскільки такі документи не є первинними документами бухгалтерського обліку, а відтак, самі по собі не впливають на бухгалтерський чи податковий облік господарських операцій платника податків.

Додатково варто зазначити, що як передбачено ч.1 ст.875 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), за договором будівельного підряду замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт). Такі ж положення містяться і в пунктах 4 та 29 «Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2005 №668 (далі – Загальні умови). Окрім цього, п.69 Загальних умов передбачено, що будівельний майданчик (фронт робіт) надається підряднику замовником в порядку, визначеному договором підряду, і оформлюється відповідним актом. При цьому, варто взяти до уваги й норму ч.3 ст.6 ЦК, за якою сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Також позивачем неодноразово зазначалось про те, що на одному й тому ж об'єкті окремі роботи здійснювалися паралельно декількома виконавцями, що обумовлює неможливість передання такого об'єкта комусь із таких субпідрядників, у зв'язку з чим можливість виконання будівельних робіт забезпечувалася позивачем у згаданий вище спосіб - шляхом надання доступу до будівельного майданчика.

ДПІ також посилається на той факт, що згідно Договору Замовником є Товариство з обмеженою відповідальністю «Лікувально-оздоровчий профілакторій «Дюбек» (далі – ТОВ-3), а вже у Договорі-1 зазначено, що Замовником за Договором є ТОВ-2. Суд апеляційної інстанції зазначає, що 04.04.2014 ТОВ-3, ТОВ та ТОВ-2 укладено угоду про заміну сторони у Договорі, унаслідок чого ТОВ-2 набув прав замовника за таким Договором. Також новими сторонами Договору відповідною Додатковою угодою до Договору від 04.04.2014 одночасно скориговано його п.1.1, згідно з такими змінами ТОВ як генеральному підряднику було доручено виконання власними та залученими силами й засобами робіт із реконструкції приміщень будівлі (літ.А, Б) під медичний заклад за адресою: вул.Гамарника, 56 в Оболонському районі м.Києва.

Апеляційний суд не бере до уваги твердження відповідача щодо відсутності підпису директора ТОВ-2 на Угоді про заміну сторони у Договорі від 04.04.2014, оскільки з копії вказаного документа, який наявний в матеріалах, вбачається, що такий підпис наявний (а.с.184). Тому, твердження апелянта є надуманими та такими, що не відповідають дійсності.

Покликання апелянта на ту обставину, що Договір-1 укладений 25.12.2015, а відповідно до п.3.2 вказаного договору термін виконання робіт є 31.12.2015, як на підставу для визнання операцій між ТОВ та ТОВ-1 нереальними, не заслуговують на увагу суду та не беруться останнім до уваги, оскільки такі твердження відповідача спростовані судом першої інстанції, який, зважаючи на документи, зібрані в ході судового розгляду, обставини справи, зокрема, й дату звернення позивача до суду, дійшов до належного й обґрунтованого висновку, що така дата є опискою, а фактичною датою укладення Договору-1 слід вважати 25.12.2014.

Суд апеляційної інстанції критично оцінює й доводи відповідача щодо неможливості виконання ТОВ-1 робіт за Договором-1 з огляду на незначну кількість штатних працівників такого підприємства й відсутність в інформаційних базах податкових органів відомостей про наявність у січні 2015 року у ТОВ-1 правовідносин із особами, вид діяльності яких відповідає будівельним роботам. Апеляційний суд підтримує позицію суду першої інстанції, який вірно зазначив, що діяльність суб'єкта господарювання не може обмежуватися виключно видами діяльності про, які ним проінформовано, зокрема, органи податкової служби (у разі якщо таким суб'єктом господарювання є юридична особа, її діяльність не повинна суперечити лише її установчим документам). Відтак, наявні відомості про взаємовідносини ТОВ-1 із особами, які не зазначили серед основних видів діяльності здійснення будівельної чи подібної діяльності, не може бути однозначним свідченням об'єктивної неможливості фактичного проведення таких робіт. Такі пояснення не є безумовною підставою для висновку про нереальність господарських операцій між ТОВ та ТОВ-1 та не спростовують їх.

ТОВ-1 на час укладення відповідних договорів з позивачем та їх виконання було належним чином зареєстрованою юридичною особою та платником ПДВ і мало право на випуск податкових накладних.

Таким чином, добросовісність та обачність позивача по згаданих господарських операціях підтверджується тим, що ним була зібрана оприлюднена інформація, яка б вказувала на недобросовісність його контрагентів.

Доказів участі ТОВ разом із вказаним контрагентом у схемі транзитного руху коштів податковим органом не представлено.

Як вбачається із висновків Акта відповідачем надавався аналіз реальності здійснення господарської діяльності позивача у співвідношенні з господарською діяльністю ТОВ-1, які виключно ґрунтувалися на висновках Акта-1, де зроблено висновки, що господарські операції останнього є нереальні(фіктивні).

При цьому відповідні висновки Акта-1 були в основному (виключно) сформульовані у зв'язку із тим, що ТОВ-1 не представлено до зустрічних звірок жодних первинних документів (у зв'язку із не встановленням їх місцезнаходження), щодо здійснення господарських операцій за відповідний період, в т.ч і по взаємовідносинах із позивачем.

Разом з цим, як встановлено судом першої інстанції, відповідні первинні документи є в наявності у ТОВ, були представлені ним до перевірки та подані в суді.

Відсутність ТОВ-1 за юридичною (податковою) адресою також не свідчить про безтоварність здійснених господарських операцій, оскільки такі операції мали місце в січні 2015 року, а відповідну відсутність було встановлено лише у червні 2015 року.

Згідно з п.110.1 ст.110 ПК платники податків, податкові агенти та/або їх посадові особи несуть відповідальність у разі вчинення порушень, визначених законами з питань оподаткування та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Верховний Суд України у постанові від 31.01.2011 №21-47а10 прийшов до висновку, що чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (робіт, послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Практика Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) також підтверджує такий підхід до вирішення податкових спорів. Зокрема, у рішенні від 22 січня 2009 року по справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява №3991/03) цей Суд зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності. Платник ПДВ не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він не знав про такі зловживання і не міг про них знати. «Обачний» платник податку може принаймні, але не тільки надати докази перевірки свого контрагента на предмет податкової «добросовісності» за доступними базами даних, як і навести докази на підтвердження обґрунтованості вибору контрагента.

Також у п.38 рішення від 09 січня 2007 року по справі «Iнтерсплав проти України» (заява №803/02) ЄСПЛ нагадав, що держави мають широкі межі самостійної оцінки у визначенні того, у чому полягає публічний інтерес, оскільки національний законодавчий орган, реалізуючи соціальну та економічну політику, має широке коло повноважень. Однак такі межі оцінювання не є абсолютними, і їх застосування підлягає перегляду органами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На думку Суду, коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Цей Суд, однак, не прийняв зауваження Уряду України щодо загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань.

Апеляційний суд акцентує увагу на тому, що відповідно до ч.2 ст.71 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід також узгоджується з практикою ЄСПЛ. Так, у п.110 рішення від 23 липня 2002 року в справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.

Підсумовуючи, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Доводи апелянта висновків суду не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись статтями 195, 196, 199, 200, 205, 206, 254 КАС, суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Сихівському районі м.Львова Головного управління ДФС у Львівській області залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2016 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, а у разі складення в повному обсязі відповідно до ч.3 ст.160 КАС - з дня складення в повному обсязі.

Головуючий суддя В.Я. Качмар

Суддя А.Р.Курилець

Суддя О.І.Мікула

Повний текст виготовлений 03 жовтня 2016 року.