Ухвала суду № 61799786, 22.09.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 444/312/16 Головуючий у 1 інстанції: Оприск З.Л.

Провадження № 22-ц/783/4254/16 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

Категорія: 48

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Жукровської Х.І.

з участю: ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3,

ОСОБА_4, його представника ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 19 квітня 2016 року, -

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернулась з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя.

Оскаржуваним рішенням в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя - відмовлено повністю.

Рішення в апеляційному порядку оскаржив представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3,вважає, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. В апеляційній скарзі покликається на те, що суд першої інстанції в рішенні дійшов до невірного висновку зазначивши про те, що позивач в середині жовтня 2015 року добровільно зібрала свої речі та перейшла проживати в квартиру до матері. Дана обставина спростовується поясненнями, наданими свідком ОСОБА_6 та самим позивачем, в яких вони зазначали, що в середині жовтня 2015 року, повернувшись з Польщі, в квартиру АДРЕСА_1, ОСОБА_2 доступу вже не мала, оскільки замки у вхідних дверях були поміняні і вона навіть не змогла забрати свої особисті речі. Крім того зазначає, що свідками було надано покази, якими підтверджено факт спільного придбання сторонами за власні кошти речей, що є предметом спору. Також, апелянт просить врахувати, що однією із позовних вимог є визнання спільним майном подружжя земельної ділянки та її поділ, вважає, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги належності до спільного майна подружжя спірної земельної ділянки. На підтвердження даного факту позивачем було надано копію Державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_2, згідно з яким відповідач, перебуваючи в шлюбі, 01.07.2011 року став власником земельної ділянки 0.1500 га в АДРЕСА_2, а тому дана земельна ділянка підлягає визнанню спільною сумісною власністю та поділу між сторонами. На основі наведених підстав апелянт просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення ОСОБА_4, його представника ОСОБА_5 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам.

Положеннями ст. 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їхнє підтвердження; які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

За загальними положеннями ЦПК України обов»язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Відповідно до частини першої ст.3 ЦПК України, частини першої ст.16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною ч.1 ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Зі змісту ст.10 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Положеннями ч.1 ст.11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ч.ч.1,2 ст.57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження придбання речей, про визнання яких спільним сумісним майном подружжя і поділ яких просить позивачка, і які знаходяться в квартирі АДРЕСА_1, під час спільного подружнього проживання з відповідачем, а спірна земельна ділянка набута відповідачем в порядку безоплатної приватизації, а відтак не є спільним майном колишнього подружжя.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

Відповідно до ч.3 ст. 368 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 60 СК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 69 СК України передбачає, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до роз»яснень постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» не належить до спільної сумісної власності майно набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК (2947-14), ч. 3 ст. 368 ЦК) (435-15), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

З копії рішення Жовківського районного суду Львівської області від 27.11.2015 року, вбачається, що шлюб між сторонами був укладений 11 жовтня 2008 року, який було розірвано 27.11.2015 року.

В позовній заяві позивачка просила визнати спільним та здійснити поділ спільного майна подружжя, а саме: морозильну камеру марки «Аtlant»; ноутбук марки «НР»; мультиварку марки «Філіпс»; телевізор марки «Самсунг 43 дюйма»; шафу - купе; авто-крісло; блендер - міксер марки «Zelmer»; системний комп'ютерний блок марки «Реntium II»; мікрохвильову піч; спальний комплект, що складається з ліжка та двох тумб; бра у кухню; монітор комп'ютерний марки «Самсунг»; бра у спальню; кухонний комбайн марки «Zelmer»; пилосос марки «Філіпс»; відеодомофон; вхідні двері в квартиру; бойлер марки «Аtlant» ємкістю 80 літрів.

Визначаючи обсяг майна, спільно нажитого колишнім подружжям майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, яке підлягає поділу, і час його придбання, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що позивачкою, всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України не надано належних та допустимих доказів на підтвердження придбання зазначеного в позові майна під час спільного подружнього проживання колишнього подружжя за їх спільні кошти, а допитані судом першої інстанції свідки, яким відомо про придбання зазначених речей лише зі слів сторін, не є доказом придбання спірного майна саме колишнім подружжям за їх спільні кошти.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що сам по собі факт придбання спірного майна в період перебування у шлюбі, не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об»єктів права спільної сумісної власності подружжя, і такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладених у постановах у постановах від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, які відповідно до вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для всіх судів України.

Інших належних та допустимих доказів на підтвердження придбання під час спільного подружнього проживання і за їх спільні кошти, позивачка суду не надала.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції взяв до уваги те, що позивачка і відповідач проживали у квартирі, належній на праві спільної сумісної власності відповідачу та його батькам, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, у якій, як ствердили сторони, батьки проживали до їх одруження. Сторони також не заперечували наявності у квартирі майна ще до їх одруження.

Крім цього, суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, вірно взяв до уваги рішення Жовківського районного суду Львівської області від 27.11.2015 року про розірвання шлюбу, яким встановлено відсутність між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 спору з приводу поділу майна.

Проаналізувавши надані сторонами докази, показання свідків, які є суперечливими, і не узгоджуються між собою, і яким про придбання спірного майна відомо лише зі слів сторін, суд першої інстанції прийшов до переконання, що речі, зазначені позивачкою у позовній заяві, як такі, що були придбані за час спільного подружнього поживання за їх спільні кошти, і які, на її думку, підлягають поділу, не були набуті подружжям за час їх спільного подружнього проживання за їх спільні кошти, а відтак не є спільною сумісною власністю колишнього подружжя і не підлягають поділу.

З позовної заяви вбачається, що позивачка просить визнати спільним майном подружжя, яке набуте за час шлюбу, земельну ділянку площею 0.1500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться в с.Туринка Жовківського району Львівської області по вул. Л.Українки, 137 та визнати за нею право власності на ? частину цієї земельної ділянки.

З державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого головою Туринківської сільської ради Жовківського району Львівської області 24.09.20110 року, вбачається, що ОСОБА_4 належить на праві власності земельна ділянка площею 0.15 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_2, яка була надана йому у власність на підставі рішення Туринківської сільської ради 12 сесії 5 скликання №49 від 20.10.2008 року. Державний акт недійсним у судовому порядку не визнавався.

Відповідно до ст. 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.

Суд першої інстанції встановивши, що земельна ділянка площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_2, надана у приватну власність ОСОБА_4 із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, така колишнім подружжям за їх спільні кошти ними не придбавалася, а відтак така є особистою приватною власністю відповідача.

Відповідно до ч.1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Колегія суддів вважає безпідставними та необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що до спірних правовідносин щодо поділу земельної ділянки слід застосувати норми ст. 61 ч.5 СК України, яка набрала чинності 21.01.2011 року, оскільки відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку в порядку безоплатної приватизації 24.09.2010 року, що підтверджується видачею Туринківською сільською радою державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого Туринківською сільською радою Жовківського району Львівської області 24.09.20110 року. Посилання апелянта на підписання 01.07.2011 року державного акту головним спеціалістом ОСОБА_9, колегія суддів не бере до уваги, оскільки державний акт видається сільською радою, а не головним спеціалістом.

І оскільки державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, був виданий Туринківською сільською радою Жовківського району Львівської області 24.09.20110 року, з врахуванням положень ЗК України ОСОБА_4 набув право власності на спірну земельну ділянку 24.09.2010 року, а відтак положення ч.5 ст. 61 СК України, які почали діяти з 21.01.2011 року, на спірні правовідносини не поширюються.

Верховний Суд України на засіданні судової палати у цивільних справах 16 грудня 2015 року розглянув справу №6-2710цс15, предметом якої був спір про поділ майна подружжя. При розгляд цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого земельна ділянка, приватизована одним із подружжя у період шлюбу для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя. Разом з тим, у разі будівництва подружжям на такій земельній ділянці житлового будинку, право спільної сумісної власності на який виникає право в обох з подружжя, відповідне право в обох з подружжя виникає і на земельну ділянку, відведену для будівництва будинку.

Судом апеляційної інстанції з»ясовано, що житловий будинок на спірній земельній ділянці колишнім подружжям не збудовано.

За таких обставин суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що земельна ділянка площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_2, є особистою приватною власністю відповідача, а відтак не є спільною сумісною власністю подружжя, не може бути визнана спільним майном колишнього подружжя, а відтак не може підлягати поділу між колишнім подружжям.

Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

А відтак, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів, зазначених ОСОБА_2 в поданій нею апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно з"ясував обставини справи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення суду.

Керуючись ст. 303, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст. 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 19 квітня 2016 року- залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою апеляційного суду законної сили.

Головуючий: Шеремета Н.О.

Судді: Ванівський О.М.

Цяцяк Р.П.