Постанова № 61784574, 29.09.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/4420/16 Головуючий у 1-й інстанції: Аблов Є.В.

Суддя-доповідач: Губська О.А.

ПОСТАНОВА

Іменем України

29 вересня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Губської О.А.

суддів: Грибан І.О., Беспалова О.О.

за участю: секретаря судового засідання Сергієнко Т.О.,

позивача ОСОБА_2,

представника відповідача Меткого М.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та Вищого господарського суду України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Вищого господарського суду України, третя особа - Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом до Вищого господарського суду України за участі третьої особи - Державної казначейської служби України, у якому просив:

визнати протиправними дії ВГСУ щодо відмови в нарахуванні та виплаті вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою;

зобов'язати ВГСУ нарахувати та виплатити ОСОБА_2 вихідну допомогу судді у зв'язку з відставкою без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді на час реалізованого права на відставку.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2016 року позов задоволено частково. Визнано протиправною відмову Вищого господарського суду України щодо виплати ОСОБА_2 вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою. Зобов'язано Вищий господарський суд України виплатити ОСОБА_2 вихідну допомогу судді у зв'язку з відставкою у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. У решті позову відмовлено.

На вказане судове рішення позивачем та відповідачем подано апеляційні скарги.

Позивач просить суд апеляційної інстанції скасувати зазначену постанову у частині відмови у задоволенні позову та прийняти нову, якою вимоги позивача задовольнити повністю.

Відповідач у поданій ним скарзі просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2016 року та прийняти нову, якою повністю відмовити у задоволенні вимог позивача.

В судове засідання з'явився позивач, апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Представник відповідача до суду з'явився, проти апеляційної скарги заперечував та просив відмовити в її задоволенні.

Представник третьої особи до суду не з'явився, хоча він був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у його відсутності, відповідно до ч. 4 ст. 196 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши суддю-доповідача та представників сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції виходить із таких фактичних обставин.

Судом першої інстанції правильно установлено, що ОСОБА_2 вперше був обраний суддею 20.06.1977.

Постановою Верховної Ради України від 21.06.2001 № 2576-ІІІ ОСОБА_2 було обрано суддею Вищого господарського суду України. На посаду призначений наказом голови Вищого господарського суду України № 301-к від 16.08.2001.

17.07.2015 позивач звернувся із заявою про відставку до Вищої ради юстиції.

12.11.2015 постановою Верховної Ради України "Про звільнення суддів" № 788-VII ОСОБА_2 звільнено у зв'язку з поданням заяви про відставку.

На підставі цієї постанови наказом Голови Вищого господарського суду України № 447-к від 27.11.2015 позивача звільнено з посади судді Вищого господарського суду України з 31.12.2015 у зв'язку з поданням заяви про відставку.

18.01.2016 позивач звернувся до ВГСУ із письмовою заявою, у якій просив здійснити йому нарахування та виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за посадою на день досягнення ним 65-річного віку і реалізованого права на відставку судді згідно з п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України.

Відповідач листом від 25.01.2016 № 13-31/108/16 повідомив заявника про відсутність правових умов для нарахування та виплати вихідної допомоги як на момент подання заяви про відставку, так і на момент прийняття рішення про відставку позивача.

Частково задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відмова Вищого господарського суду України щодо виплати ОСОБА_2 вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою є протиправною, відтак, суд визнав обґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_2 у частині зобов'язання відповідача виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Поряд із цим, приймаючи рішення про відмову у задоволенні решти позовних вимог, суд попередньої інстанції виходив із того, що стаття 136 Закону Україну "Про судоустрій і статус суддів" передбачала, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі саме 10 місячних заробітних плат за останньою посадою і не містила приписів щодо її оподаткування.

Обґрунтовуючи помилковість таких висновків суду в частині відмови у задоволенні позову, позивач у поданій ним апеляційній скарзі вказує на те, що обмеження вихідної допомоги судді Законом України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI до 10 заробітних плат за останньою посадою згідно із Законом України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" від 08.07.2011 № 3668-VІ не можуть скасовувати вже набуте ним у 1997 році право на отримання вихідної допомоги, гарантоване ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів".

Відповідач свою апеляційну скаргу мотивує тим, що передбачена статтею 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виплата пов'язувалась з виходом судді у відставку, а не з набуттям ним певного стажу роботи. Зважаючи на те, що на час виходу судді Дерепи В.І. у відставку на підставі постанови Верховної Ради України від 12.11.2015 приписи статті 136 Закону втратили свою чинність, відповідно, були відсутні правові підстави для нарахування і виплати вихідної допомоги на підставі названої норми.

Перевіривши правову оцінку обставин справи, повноту їх встановлення та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, з урахуванням доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про таке.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 120 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Відповідно до пункту 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України однією з підстав звільнення судді з посади органом, що його обрав або призначив, є подання суддею заяви про відставку.

Положеннями частини 1 статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у редакції Закону від 14.03.2014 № 887-VII, яка набрала чинності 19.03.2014, було визначено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Однак, в наступному законодавство, яке регулює зазначені правовідносини, змінилось.

Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України», який набрав чинності 01 квітня 2014 року, було внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме виключено статтю 136 даного Закону, яка передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, за останньою посадою.

Рішення щодо неконституційності Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" в частині виключення статті 136 із Закону України "Про судоустрій та статус суддів", Конституційним Судом України не приймалося.

У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача (12 листопада 2015 року).

Відповідно до чинного на момент подання до Вищої ради юстиції заяви про відставку (17.07.2015) та прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача (12.11.2015) законодавства, не визначено суб'єктивного права, як і не передбачено підстав, порядку реалізації, обов'язку відповідача щодо нарахування вихідної допомоги.

Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013 висловив думку, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Посилання позивача на рішення Конституційного Суду України, як на підставу виплати йому вихідної допомоги, є необґрунтованими, оскільки Конституційний Суд України у своїх рішеннях не відносить вихідну допомогу до конституційних гарантій незалежності судді, а її невиплату до звуження конституційних прав судді.

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При розв'язанні спірних правовідносин судовою колегією також враховується й правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в рішенні «Великода проти України» від 03.06.2014 р., в якому Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

Крім того, у зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку виконано.

Оскільки на день припинення повноважень позивача як судді стаття 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI була виключена, а інші законодавчі акти виплати вихідної допомоги не передбачали, колегія суддів вважає, що у задоволенні вимог позивача слід відмовити.

Наразі судова колегія враховує також і усталену практику розгляду справи цієї категорії Вищим адміністративним судом України (ухвали від 01.07.2016 К/800/17638/16, від 07.06.2016 К/800/15136/16, від 30.06.2016 К/800/17330/16, від 31.05.2016 К/800/14456/16).

Позивач у своїй апеляційній скарзі посилається на те, що право на відставку було набуте ним у 1997 році, оскільки з цього моменту він отримав і право на виплату вихідної допомоги, яке було гарантоване ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів", відповідно, подальші зміни у законодавстві не можуть позбавляти його такого права.

На думку судової колегії, такі доводи є помилковими.

Наведеною нормою ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів", у редакції, чинній на час набуття позивачем права на відставку, передбачалося, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.

Отже зазначеним законодавчим положенням було прямо визначено те, що право на вихідну допомогу має лише суддя, який пішов у відставку, тобто реалізував власне право на відставку. Оскільки позивач у 1997 році набув зазначене право, але його не реалізував, то підстави для застосування до спірних відносин ч. 3 ст. 43 Закону України «Про статус суддів» наразі відсутні.

Суд першої інстанції, приймаючи рішення про часткове задоволення позову, помилково застосував до спірних правовідносин положення частини 1 статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI в редакції Закону від 14.03.2014 № 887-VII, хоча на момент подання до Вищої ради юстиції заяви про відставку (17.07.2015) та прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача (12.11.2015), зазначена редакція Закону не діяла, підстави для її застосування до спірних відносин відсутні, при цьому інші законодавчі акти виплати вихідної допомоги не передбачали, то, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції ухвалив рішення із порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Таким чином, доводи апеляційної скарги відповідача спростовують висновки суду першої інстанції у частині задоволення позовних вимог.

На думку колегії суддів, оскаржувана постанова Окружного адміністративного суду міста Києва у цій частині прийнята із порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, відтак, апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню.

Водночас, доводи позивача, викладені у його апеляційній скарзі, не ґрунтуються на нормах закону і судовою колегією відхиляються.

Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є зокрема порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції із порушення судом норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, то колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, а постанова - скасуванню із прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Поряд із цим, апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, Київський апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Вищого господарського суду України, третя особа - Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Вищого господарського суду України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Вищого господарського суду України, третя особа - Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 липня 2016 року - скасувати.

Прийняти нову постанову.

У задоволенні позову ОСОБА_2 - відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання постанови в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддяО.А. Губська СуддяІ.О. Грибан СуддяО.О. Беспалов

Повний текст постанови виготовлено 03 жовтня 2016 року

Головуючий суддя Губська О.А.

Судді: Беспалов О.О.

Грибан І.О.