Постанова № 61768831, 03.10.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

03 жовтня 2016 року № 826/28240/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Добрянської Я.І., суддів: Федорчука А.Б., Кузьменка В.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу:

за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_2,до відповідача третя особа Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві,провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,ВСТАНОВИВ:

Громадянин Узбекистану ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві про:

- визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 32-15 від 26.10.2015 про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Укзбекістану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

- зобов'язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Сомалі ОСОБА_6 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Крім того, представником позивача під час судового розгляду справи наголошено, що підстава, яка слугувала підгрунттям для прийняття оскаржуваного рішення, а саме: повторне звернення позивача з підстав, аналогічних тим, що вже були предметом розгляду, є необґрунтованою, оскільки у положення Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з того часу були внесено зміни, якими було розширено поняття "особа, яка потребує додаткового захисту ".

Відповідач та третя особа проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних в останнього повноважень, з урахуванням того, що у даному випадку не доведено, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.

Так, дослідивши наявні у справі матеріали, суд прийшов до висновку про можливість продовження розгляду даної справи у порядку письмового провадження.

Отже, розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

06.02.2014 р. позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до міграційної служби із заявою № 18 про надання статусу біженця. Зазначав, що був вимушений залишити Узбекистан з політичних та релігійних причин, оскільки співробітники СНБ та карного розшуку переслідували його через те, що його брат у 2005 році був на мирній демонстрації в місті Андижан, а силові органи почали стріляти з БТР. Загинули декілька тисяч людей, у т.ч. його двоюрідний брат. Його ж брата фіксували як учасника цих подій та звинувачували у тероризмі та екстремізмі. З того часу, як зазначено у заяві, він у розшуку. Між тим, брата УВКБ ООН переселило в Канаду та з 2006 року він живе та є громадянином Канади.

18.07.2014 р. ДМС України прийнято рішення № 387-14, в якому зазначено, що відповідно до ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами розгляду особової справи № 2014 KYIV 0018, надісланої до ДМС України ГУ ДМС у м. Києві для прийняття остаточного рішення, на основі всебічного вивчення матеріалів особової справи ДМС України прийняла рішення підтримати висновок ГУ ДМС України у м. Києві та відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 1 вищезгаданого Закону, як особи, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.10.2014 громадянину Узбекистану ОСОБА_8 у задоволенні позову щодо визнання протиправним та скасування рішення № 387-14 від 18.07.2014 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.12.2014 апеляційну скаргу громадянина Узбекістану ОСОБА_8 залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.10.2014 залишено без змін.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 07.07.2015 касаційну скаргу позивача відхилив, а постанову ОАС м. Києва та ухвалу КААС залишив без змін.

21.09.2015 громадянин Узбекистану ОСОБА_8 звернувся до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач 21.09.2015 отримав повідомлення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із таким рішенням, позивач подав скаргу на рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Державної міграційної служби України.

24.12.2015 позивач отримав повідомлення № 219 від 09.11.2015 про відхилення скарги на рішення органу Державної міграційної служби України у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи дане рішення від 26.10.2015 № 32-15 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіряючи правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд звертає увагу на таке.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Слід зазначити, що стаття 2 Закону №3671-VI встановлює, що питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

Приписами статті 5 Закону №3671-VI визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (ч. 1) Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (ч.2)

З огляду на статтю 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. (ч.1). Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. (ч.2) До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. (ч. 7) У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.(ч.8) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:

реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи;

ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;

заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;

заповнює інші необхідні документи;

оформлює особову справу;

роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги;

заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. (ч.12)

При цьому, стаття 17 Закону №3671-VI встановлює, що особа, якій відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, зазначених упунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, у разі виникнення зазначених умов може повторно звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (ч. 1). Особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також яка оскаржує відповідне рішення до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, або до суду, до прийняття рішення за скаргою має права та обов'язки, передбачені статтею 13 цього Закону. (ч.2) Особа, яка отримала повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, скасування рішення про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" законних підстав для перебування в Україні. (ч.3).

Згідно до ч. 6 статті 5 Закону №3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Як вбачається із матеріалів справи, 18.07.2014 р. ДМС України прийнято рішення № 387-14, в якому зазначено, що відповідно до ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами розгляду особової справи № 2014 KYIV 0018, надісланої до ДМС України ГУ ДМС у м. Києві для прийняття остаточного рішення, на основі всебічного вивчення матеріалів особової справи ДМС України прийняла рішення підтримати висновок ГУ ДМС України у м. Києві та відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 1 вищезгаданого Закону, як особи, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

21.09.2015 позивач повторно звернулася із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві. Відповідно до наказу Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві від 26.10.2015 № 32-15 ОСОБА_2 було відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Разом з тим, суд зазначає, що у ст. 33 Глави 3 Розділу 2 Директиви Европейського парламенту та ради ЕС 2013/32/EU від 26 червня 2013 года «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» (перероблена) міститься перелік випадків, коли держави можуть визнати заяву про надання міжнародного захисту неприйнятою до розгляду, серед яких: інша держава надала міжнародний захист; держава, яка не є членом ЕС, вважається першою країною, яка надала заявнику притулок, згідно ст.35; країна, яка не є членом ЕС, вважається безпечною для заявника третьою країною, згідно ст.38; заява є повторною заявою, в якій заявник не надав, або в якій не були виявлені нові дані або висновки, які стосуються розгляду заявника в якості особи, що має право на міжнародний захист відповідно до Директиви 2011/95/EU.

Суд також враховує, що відповідно до п. (36) Директиви Европейського парламенту та ради ЕС 2013/32/EU від 26 червня 2013 года, якщо заявник подає повторно заяву без надання нових доказів або аргументів неспіврозмірно було б вимагати від держави-члена ЕС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави-члени повинні відхилити заяву як неприпустиму для розгляду згідно принципу неприпустимості повторного розгляду.

При цьому, суд звертає увагу, що твердження представника позивача, покладені в обґрунтування заявлених позовних вимог, про неврахування відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення змін до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якими було розширено поняття "особа, яка потребує додаткового захисту", суд вважає обґрунтованими, оскільки внаслідок таких змін, якими визначення особи, яка потребує додаткового захисту, доповнено словами "…або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань" у спірних правовідносинах впливають на суть прийнятого рішення, як і на підстави звернення позивача з проханням про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що вказано вище.

Тобто за вказаний період у чинному законодавстві відбулися чергові зміни, а тому вищевказане є підставою для того, щоб вважати, що зазначені умови визначені у ч. 6 статті 5 Закону №3671-VI змінилися.

Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень має бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до п.3ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд вважає, що оскаржуване рішення, прийнято відповідачем з порушенням вимог ст.2 КАС України, а саме: з порушенням принципу обґрунтованості, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Статтею 71 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Згідно ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи те, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваних рішень діяв без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані ці рішення, позивач зазначив в заяві від 06.11.2015 нові дані, відповідач безпідставно не врахував це, а тому суд доходить висновку, що позов підлягає задоволенню.

Керуючись, ст. ст. 2, 71, 158, 160, 163 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов громадянина Узбекистану ОСОБА_2 задовольнити повністю.

Визнати неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 32-15 від 26.10.2015 про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Укзбекістану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постанова набирає законної сили у порядку, встановленому в ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: Я.І. Добрянська

Судді В.А. Кузьменко

А.Б. Федорчук