Ухвала суду № 61735814, 28.09.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/5571/16

Головуючий у першій інстанції

Свячена Ю. Б.

Доповідач Комлева О. С.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.09.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:

Головуючого-судді Комлевої О.С.

суддів Журавльова О.Г., Сегеди С.М.

при секретарі Ліснік Н.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 травня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону, третя особа Міністерство оборони України про визнання відмови в прийнятті на роботу неправомірною, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а:

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, який згодом був уточнений та остаточно поданий до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону, треті особи Міністерство оборони України про визнання відмови в прийнятті на роботу неправомірною, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що з 2001 року по 2014 року вона працювала лаборантом клінічної лабораторії клініки лабораторної діагностики Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. У 2003 році її було призвано на військову службу за контрактом у Збройні сили України на посаду лаборанта клінічної лабораторії клініки лабораторної діагностики ВМКЦ ПР. У березні 2014 року усі посади військовослужбовців клінічної лабораторії клініки лабораторної діагностики ВМКЦ ПР, а саме посада начальника (майор м/с) і двох лаборантів (старшини військової служби за контрактом) були достроково скорочені. Зазначені військові посади були змінені на цивільні. У зв'язку з тим, що на той час позивачка перебувала на військовій службі за контрактом, наказом начальника ВМКЦ ПР від 23 червня 2014 року її було виведено за штат як військовослужбовця.

Також зазначила, що 24 липня 2014 року наказом першого заступника Міністра оборони України її було звільнено в запас Збройних сил України за станом здоров'я. 05 серпня 2014 року наказом начальника ВМКЦ ГІР їй було надано щорічну відпустку с 05 серпня 2014 року по 09 вересня 2015 року, а з 09 вересня 2015 року її було виключено зі списків особового складу Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. В подальшому, Рішенням МСЕК від 15 вересня 2014 року позивачці була встановлена інвалідність ІІІ групи МО України, та зазначено, що захворювання, у зв'язку з яким встановлюється інвалідність, пов'язане з проходженням військової служби.

В подальшому, а саме у жовтні місяці 2014 року, 03 грудня 2014 року та 21 квітня 2015 року позивачка зверталась до начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Майданюка В.П. з заявами про прийняття її на роботу. Однак, щоразу їй відповідали відмовою, у зв'язку тим, що у клініці лабораторної діагностики відсутні вакантні посади для осіб з інвалідністю.

Позивачка вважає вищевказані відмови у прийнятті її на роботу незаконними, та вважає, що об'єктивною причиною таких відмов є небажання створювати спеціальні умови праці для неї, як для особи з інвалідністю, а також особисті неприязні стосунки між нею та начальником Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Майданюком В.П., що було викликано її принциповістю у роботі в попередні роки.

Також ОСОБА_3 вважає, що незаконними відмовами у прийнятті її на роботу, їй була завдана також моральна шкода, яка виражалась в моральних переживаннях з приводу незаконної відмови у прийнятті її на роботу, втраті нормальних життєвих зв'язків, погіршенні здоров'я та незручностях пов'язаних з безробіттям.

В судовому засіданні ОСОБА_3, а також її представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі.

Представник Військово-медичного клінічного центру Південного регіону у судовому засіданні позов не визнав.

Представник третьої особи Міністерства оборони України у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 31 травня 2016 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_3 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону, третя особа Міністерство оборони України про визнання відмови в прийнятті на роботу неправомірною, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2, представник ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якої просить рішення суду скасувати, постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що судом неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, а також, що судом порушені норми матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.

Згідно п. 3 ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд згідно ст.11 ЦПК України, розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив матеріали справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 було призвано на військову службу за контрактом на посаду лаборанта клінічної лабораторії клініки лабораторної діагностики Військово-медичного клінічного центру Південного регіону з 08 квітня 2003 року по 09 вересня 2014 року, про що свідчить копія трудової книжки та витяг з послужного списку особової справи старшини військової служби за контрактом №502 від 06 жовтня 2015 року (а.с. 67, 93).

24 липня 2014 року ОСОБА_3 була звільнена з військової служби у запас за п. «б» ч. 9 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» згідно наказу першого заступника МО України №37-ПМ (а.с. 14).

Наказом начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону №159 від 05 серпня 2014 року позивачку з 09 вересня 2014 року було виключено зі списків особового складу центру та всіх видів забезпечення (з наданням щорічної відпустки з 05 серпня 2014 року по 09 вересня 2014 року) (а.с. 17).

В подальшому, довідкою МСЕК від 16 вересня 2014 року позивачці була встановлена інвалідність III групи МО України, в якій зазначено, що захворювання, у зв'язку з яким встановлюється інвалідність, пов'язане з проходженням військової служби (а.с. 12).

Позивачу, як інваліду III групи, МО України виплачується пенсія по інвалідності, про що свідчить відповідне посвідчення НОМЕР_1 (а.с. 13), тому її працевлаштування регулюється розділом «Працевлаштування, освіта і професійна підготовка інвалідів» Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Відповідно до ст. 18 вищевказаного Закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

03 грудня 2014 року звернулась до начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону з відповідною заявою про працевлаштування (а.с. 8). Однак, на час звернення вакантних посад у клініці лабораторної діагностики ВМКЦ ПР відповідно до освіти позивачки не було, що підтверджується повідомленням ВМКЦ ПР від 04 грудня 2014 року за №6517 (а.с. 9).

Згідно ст. 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний. Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Також судом встановлено, що ОСОБА_3 не скористалась правом передбаченим вищевказаною нормою, та не стала на облік як безробітна в Одеському міському центрі зайнятості, про що свідчать відповідні листи Одеського міського та обласного центру зайнятості від 01 жовтня 2015 року (а.с. 90, 91).

21 квітня 2015 року позивачка повторно звернулась до керівництва Військово-медичного клінічного центру Південного регіону з заявою про прийняття її на роботу на посаду лікаря-лаборанта (а.с. 10). На момент звернення позивачки, вакантної посади лікаря-лаборанта у ВМКЦ ПР в наявності не було, про що 22 травня 2015 року позивачці було направлено повідомлення №3130 (а.с. 11).

Крім того, відповідно до кваліфікаційних вимог, які визначені в довіднику кваліфікаційних характеристик професій працівників, щодо посади лікаря-лаборанта, необхідна повна вища освіта (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки «Медицина» (а.с. 68). З матеріалів справи вбачається, що позивачка має повну вищу освіту за напрямом підготовки «Біолог», що не відповідає кваліфікаційним вимогам для посади лікаря-лаборанта.

Відмовляючи в задоволені позову ОСОБА_3 про визнання відмови в прийнятті на роботу неправомірною, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з наступного.

Згідно ст. 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні, та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Судом обґрунтовано не були взяті до уваги посилання позивачки на незаконне переведення на посаду лікаря-лаборанта ОСОБА_5, оскільки наказ начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону про переведення працівника був виданий 15 квітня 2015 року (а. с. 140), тобто до звернення ОСОБА_3 з заявою про працевлаштування. До того ж, ОСОБА_5 була переведена на вказану посаду, у зв'язку з тим, що в листопада 2013 року при розформуванні установи вона була скорочена з посади лікаря-лаборанта зі стажем роботи на цій посаді 4 роки 5 місяців.

Відповідно до ст. 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 3 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Також суд обґрунтовано не взяв до уваги посилання ОСОБА_3 на порушення адміністрацією Військово-медичного клінічного центру Південного регіону ст. 22 КЗпП України не відповідає дійсності, оскільки наказ про переведення працівника на посаду лікаря-лаборанта відбувся до подачі позивачкою заяви про працевлаштування.

Відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств, установ, організацій, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4% середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік. Підприємства, установи, організації реєструються у відділеннях фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів.

Судом встановлено, що Військово-медичний клінічний центр Південного регіону щороку подає звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів. Так, зі звіту за 2014 рік вбачається, що згідно нормативу повинно бути 23 робочих місця, а фактично працює 70 працівників, яким встановлена інвалідність (а.с. 59). Тобто, адміністрація центру працевлаштувала втричі більше працівників, які мають інвалідність, ніж це вимагає норматив, що спростовує твердження позивачки про те, що причиною відмов у її працевлаштуванні є небажання керівництвом центру створювати спеціальні умови для осіб з інвалідністю.

Таким чином, відмова відповідача у прийнятті на роботу ОСОБА_3 відповідає вимогам чинного законодавства, не порушує її трудові права, оскільки на момент звернення позивачки з відповідними заявами про працевлаштування, вакантної посади лікаря-лаборанта у ВМКЦ ПР в наявності не було.

Відповідно до вимог ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно з п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

На підставі вищевикладеного, суд обґрунтовано визнав безпідставними вимоги ОСОБА_3 в частині визнання відмови в прийнятті на роботу неправомірною та зобов'язання прийняти її на роботу та укладення відповідного трудового договору, а також необґрунтованою вимогу ОСОБА_3 в частині стягнення моральної шкоди, оскільки вина відповідача у спричинені позивачці такої шкоди не була доведена в судовому засіданні, а тому на законних підставах відмовив в задоволені позову.

Судова колегія погоджується з вказаними висновками суду, та не находить підстав для задоволення апеляційної скарги.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 про те, що суд приймаючи рішення прийшов до невірного висновку щодо неможливості позивача обіймати посаду лікаря-лаборанта у зв'язку з невідповідністю освіти позивача кваліфікаційним вимогам для даної посади, а також, щодо посилання суду на законність відмови відповідача у прийнятті на роботу позивача від 22 травня 2015 року, не приймаються судом до уваги, оскільки судом було встановлено, що на час звернення позивачки до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону з заявами про працевлаштування від 03 грудня 2014 року та 21 квітня 2015 року, вакантних посад у клініці лабораторної діагностики ВМКЦ ПР відповідно до освіти позивачки не було, а тому їй було відмовлено у прийнятті на роботу, а повна вища освіта за напрямом підготовки «Біолог» не відповідає кваліфікаційним вимогам на посаду лікаря-лаборанта. Крім того позивачка не скористалась своїм правом, передбаченим ст. 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» на реєстрацію у державній службі зайнятості як безробітної особи.

Інші доводи апеляційної скарги також не приймаються до уваги, оскільки вони також спростовуються матеріалами справи, а письмових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду надано не було.

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційної скарги доводи правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги на увагу не заслуговують, та задоволенню не підлягають, підстав для ухвалення нового рішення - не має.

Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 травня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня проголошення.

Головуючий ________ О.С. Комлева

Судді ________ О.Г. Журавльов

________ С.М. Сегеда