Ухвала суду № 61698667, 12.09.2016, Апеляційний суд міста Києва

Апеляційний суд міста Києва

Справа № 757/44781 /15-ц Головуючий у суді першої інстанції: Цокол Л.І.

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/11838/16 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Волошина В.М.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2016 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі :

Головуючого Волошиної В.М.

Суддів Котули Л.Г., Слюсар Т.А.

при секретарі Крічфалуши С.С.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Богуша Павла Миколайовича - представника Державної казначейської служби України на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди.

Заслухавши доповідь судді Волошиної В.М., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -

в с т а н о в и л а :

22.11.2015 позивач ОСОБА_4 звернувся до суду із вимогами, які змінив під час судового розгляду та просив стягнути з Держави України в особі Державної казначейської служби України на його користь інфляційні витрати у зв'язку з порушенням зобов'язання в сумі 6538, 85грн. та трьох процентів річних в сумі 4 785,13грн., а також стягнути з Держави України в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_4 моральну шкоду в розмірі 400074,00грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що в січні 2011 року позивач звернувся з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Запоріжжя.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 05 квітня 2011 року, яке залишено без змін 21 вересня 2011 року ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду, позов задоволено частково: визнано неправомірними дії відповідача, щодо відмови в здійсненні перерахунку та виплати пенсії позивачу як інваліду 2 групи державної та додаткової пенсії, всупереч вимогам ст. 50 та ч. 4 ст. 54, Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»від 28 лютого 1991 року № 796-ХІ1 (надалі по тексту -Закону № 796) з 14.08.2011 зобов'язано відповідача провести перерахунок та проводити виплату позивачу державної пенсії як інваліду 2 групи у відповідності з вимогами ст. 50, ч. 4 ст. 54, ч. З ст. 67 Закону № 796 з 14.08.2011 року з розрахунку державної пенсії у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком для непрацездатних громадян та щомісячної додаткової пенсії за шкоду заподіяну здоров'ю з розрахунку 75 відсотків мінімальної пенсії за віком дорівнюючої прожитковому мінімуму, встановленому відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум», з урахуванням різниці яка була виплачена у цей період. Відповідач в добровільній формі відмовився виконувати судове рішення з посиланням на відсутність коштів та не фінансуванням з державного бюджету, що підтверджується відмовою Управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Запоріжжя, №100/М-9 від 09.07.2012р., але при цьому підтвердив суму заборгованості перед позивачем у розмірі 49464 грн. 46коп.

У зв'язку з не виконанням судового рішення на протязі 3 років і 2 місяців, з 05.04.2011 р. по 25.06.2014 р., позивачу завдано моральної шкоди, оскільки він отримував значно менший розмір призначеної йому пенсії, яка не відповідає нормам Закону. Звернення до державних органів, та отримання відмови у виплаті суми заборгованості державної пенсії, яка мала виплачуватися згідно до законодавства України, призводила до постійного нервування та переживання.

Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30 березня 2016 року позовні вимоги задоволено частково . Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок державного бюджету на користь ОСОБА_4 інфляційні витрати в розмірі 6 538,85грн. та 3% річних в розмірі 4 785,13грн. Врешті позовних вимог відмовлено

Не погодившись із рішенням суду Богуш П. М. - представник Державної казначейської служби України подав на нього апеляційну скаргу, як такого, що ухваленого з порушенням норм матеріального та процесуального права, на неповному з'ясуванні обставин справи та невірному застосуванні закону до правовідносин, які виникли між сторонами.Окрім того зазначав, що судом допущено неповне з'ясування обставин, що мають істотне значення у справі та не застосовано законодавство, яке поширюється на спірні правовідносини. При цьому вказував, що відповідно до статті 176 Цивільного кодексу України держава не відповідає за зобов'язаннями створених нею юридичних осіб та юридичні особи не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави. А згідно статті 96 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Жодним нормативно-правовим актом не передбачено, що орган Казначейства повинен нести цивільно-правову відповідальність за неправомірні дії посадових та службових осіб інших органів державної влади. На думку відповідача не підлягає застосуванню до правовідносин і ст. 625 ЦК України. Просив рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи є їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.

Виходячи з вимог частини 3 статті 27 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 303-1 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги та статті 67 ЦПК щодо строків процесуальних дій, а також зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 305 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку позивача в судове засідання, який належним чином про час та місце розгляду справи був повідомлений, про що свідчить зворотне поштове повідомлення, такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ч.3 п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» від 24.10.2008 року у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Зі змісту апеляційної скарги відповідача (позивач рішення суду не оскаржував) вбачається, що рішення суду в частині відмовлених позовних вимог про відшкодування моральної шкоди не оскаржується, а тому відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України не є предметом апеляційної перевірки.

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін ( ч.1 п.1 ст. 307 ЦПК України).

Оцінка зібраних по справі доказів має здійснюватися за правилами, передбаченими ст.212 ЦПК України з врахуванням положеньст.57-66 ЦПК України.

Відповідно до вимог частини першої ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При ухваленні рішення про часткове задоволення позовних вимог суд першої інстанції вважав встановленими наступні обставини.

Рішенням Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 05 квітня 2011 року залишеним без змін ухвалою від 21 вересня 2011 року Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду зобов'язано орган державної влади провести перерахунок та виплатити різницю коштів позивачу. Рішення районного суду набрало чинності 21 вересня 2011 року, але в добровільному порядку не було виконане.

Позивач використав всі доступні засоби в Україні (звернення до правоохоронних органів, виконавчої служби, міністерств та президента України), але Держава Україна відмовилась виконувати судове рішення.

А тому, в липні 2012р., позивач звернувся із заявою до Європейського суду з прав людини, щодо визнання порушення державою Україною конвенції з захисту людини.

17 липня 2013р., Європейський суд з прав людини ухвалив остаточне рішення «Москаленко та інші проти України». Вказаним рішенням було об'єднано і заяву позивача №30977/12 до загальних 249 заяв зазначених в судовому рішенні.

16.08.2013 постановою державного виконавця було відкрито виконавче провадження за рішенням Європейського суду з прав людини №1270/12 від 18.07.2013, про виконання державою Україною рішення національного суду.

Згідно вимоги державного виконавця №14-73/16 -від 16.09.2014, було встановлено, що держава України сплатила позивачу заборгованість за судовим рішенням лише 25.06.2014 (через 11 місяців після ухвалення рішення Європейським судом) , тобто термін невиконання судового рішення склав з 05.04.2011 по 25.06.2014.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено обов'язок судів застосовувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), враховуючи усталену практику, в рішенні від 18 липня 2013 року у справі «Москаленко і інші проти України» (заява позивача також була розглянута у цій справі) наголошує, що «рішення ухвалені на користь заявників не були виконані своєчасно і відповідальність за це несе держава; що нормативне регулювання розподілу бюджетних коштів не впливає на цю ситуацію та що нездатність держави виконувати рішення через відсутність достатніх бюджетних коштів не може слугувати виправданням такого невиконання».

Зі змісту рішення Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі «Суханов та Ільченко проти України» право заявників на отримання надбавки до пенсії, встановлене національним законодавством, має вважатися таким, що передбачає майнове право і становить майно у значенні положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Тобто, Європейський суд неотримання коштів, на які має право людина, розглядає як порушення права власності на майно згідно з ст.1 «Захист власності» Протоколу № 1 до Конвенції.

Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Що стосується рішення суду першої інстанції в частині стягнення індексу інфляції та 3% річних за період невиплати пенсії, то колегія суддів виходить з наступного.

Частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», яка регламентує виплату пенсій за минулий час, передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. При цьому компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Положенням частин 1,2 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення , а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Так, у справі « Кечко проти України» Європейський Суд (п.22) зазначив, « Суд повторює, що поняття "власності", яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу № 1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як "майнові права", і, таким чином, як "власність" в цілях вказаного положення.

З матеріалів справи вбачається, що позивач за рішенням суду, яке набрало чинності мав право на 49464 грн. 46коп. Таким чином, між позивачем та пенсійним фондом виникли грошові зобов'язання. Рішення суду було виконано лише після розгляду заяви позивача Європейським судом. Відповідно за період невиконання рішення суду з 05.04.2011 по 25.06.2014 інфляційні втрати у зв'язку з порушенням зобов'язання становлять 6538, 85грн. та три проценти річних 4 785,13грн., з розмірами яких колегія суддів погоджується. А тому, позивач у відповідності до вимог ст. 625 ЦК України правомірно звернувся до суду за захистом порушеного права.

Із відповіді Управління пенсійного фонду України у Жовтневому районі м. Запоріжжя від 07.07.2012 (а.с.14) вбачається наступне:

Статтею 63 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" передбачено, що фінансування витрат пов'язаних з реалізацією цього Закону здійснюється за рахунок державного бюджету.

Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік", який набрав чинності 19 червня 2011 року встановлено, що у 2011 році норми і положення статей 39, 50, 51, 52, 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи ' застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік.

Оскільки визначення порядку та розмірів виплат вказаним категоріям громадян, делеговано Кабінету Міністрів України, 6 липня 2011 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 745 " Про встановлення деяких виплат, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету", яка набрала чинності 23 липня 2011 року.

До набрання чинності зазначеною постановою Кабінету Міністрів України тобто, до 23 липня 2011 року, Ваша пенсія (тобто позивача) перерахована відповідно до рішення Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду, а в подальшому з урахуванням розмірів визначених Постановою КМУ.

Прикінцевими положеннями Закону України "Про Державний бюджет України на 2012 рік" передбачено, що положення статей 20-23, 30, 31, 37,39, 48, 50,51, 52, 54 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України на 2012 рік та бюджету Пенсійного фонду України.

Постановою КМУ від 23.11.11 №1210 "Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" визначено порядок та розміри пенсій особам, які постраждали унаслідок Чорнобильської катастрофи на 2012 рік.

Пенсійний фонд України, як орган державної влади зобов'язаний діяти на підставі, в межах повноважень і в спосіб, передбачений законодавством України.

Положенням про Пенсійний фонд України, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 24.10.2007 № 1261 передбачено вичерпний перелік напрямів використання коштів Пенсійного фонду України, які використовуються винятково за призначенням і вилученню не підлягають.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що за своїми повноваженнями пенсійний фонд не є розпорядником державних коштів, а відтак і не може нести відповідальність за порушення виконання грошового зобов'язанні (ст.625 ЦК України). Ця відповідальність лежить на Державі Україна, а в даному спорі в особі Державного казначейства.

Доводи апеляційної скарги відповідача Державної казначейської служби України щодо неї , як неналежного відповідача,колегія суддів до уваги не приймає з урахуванням викладених вище обставин. До того ж, Європейський Суд у своєму рішенні, яке ухвалене на користь позивача зазначив, що «рішення ухвалені на користь заявників не були виконані своєчасно і відповідальність за це несе держава; що нормативне регулювання розподілу бюджетних коштів не впливає на цю ситуацію та що нездатність держави виконувати рішення через відсутність достатніх бюджетних коштів не може слугувати виправданням такого невиконання».

Розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги є не суттєвими і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права які призвели або могли призвести до неправильного вирішення цього спору.

Оскільки рішення ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального закону, колегія суддів вважає, що підстав до його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313, 314, 315, 317,319 ЦПК України, колегія суддів ,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Богуша Павла Миколайовича - представника Державної казначейської служби України відхилити.

Заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: