Рішення № 61682739, 07.09.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.09.2016Справа №910/6381/16

За позовом Публічного акціонерного товариства "Київметал"

до Київської міської ради

про визнання недійсним рішення.

Суддя Нечай О.В.

Представники сторін:

від позивача: Банах О.Л., за довіреністю;

від відповідача: Семенюк Н.М., за довіреністю.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд господарського суду міста Києва були передані позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Київметал" до Київської міської ради про визнання недійсним рішення.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 08.04.2016 було відмовлено у прийнятті позовної заяви Публічного акціонерного товариства "Київметал", на підставі ст. 62 ГПК України.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.05.2016 ухвалу господарського суду міста Києва від 24.05.2016 про відмову у прийнятті позовної заяви Публічного акціонерного товариства "Київметал" до Київської міської ради про визнання недійсним рішення скасовано.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.06.2016 було порушено провадження у справі № 910/6381/16, розгляд справи призначено на 20.07.2016

У судове засідання 20.07.2016 представники сторін з'явились, представник відповідача надав суду письмовий відзив на позов. Представник позивача надав суду документи для долучення до матеріалів справи.

У судовому засіданні 20.07.2016 судом, в порядку, передбаченому ст. 77 ГПК України, було оголошено перерву до 31.08.2016.

29.08.2016 позивачем через відділ діловодства господарського суду міста Києва були подані додаткові пояснення до позовної заяви.

31.08.2016 представник позивача у судове засідання з'явився, надав суду клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

Представник відповідача у судове засідання 31.08.2016 з'явився, надав суду клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

У судовому засіданні 31.08.2016 судом, в порядку, передбаченому ст. 77 ГПК України, було оголошено перерву до 07.09.2016.

У судове засідання 07.09.2016 представник позивача з'явився, надав суду клопотання про долучення документів до матеріалів справи, надав усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача у судове засідання 07.09.2016 з'явився, надав суду письмові заперечення на пояснення позивача та усні пояснення по суті спору, проти задоволення позову заперечував.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

25.08.1999 між Київською міською радою (далі - відповідач) та Закритим акціонерним товариством «Київметал» (далі - позивач, в подальшому змінено організаційно-правову форму з «Закритого» на «Публічне» акціонерне товариство «Київметал») було укладено Договір на право тимчасового довгострокового користування землею, який зареєстровано у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею 25.08.1999 року за № 66-5-00032 (далі - Договір), відповідно до умов якого Київська міська рада на підставі рішення від 18.02.99 №141/242 надає, а Закрите акціонерне товариство «Київметал» приймає в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 13,7119 га в тому числі: землі змішаного використання - 13,7119 га згідно з планом землекористування, що додається (п. 1.1 Договору).

Згідно з п. 2.1 Договору плата за землю вноситься землекористувачем згідно Закону України «Про плату за землю» у вигляді земельного податку у розмірі одного відсотку від грошової оцінки земельної ділянки.

28.02.2013 Київською міською радою прийнято Рішення № 89/9146 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України" (далі - Рішення), яким відповідач вирішив внести зміни до договорів оренди земельних ділянок в частині річної орендної плати, встановивши її у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки та зобов'язав орендарів забезпечити оформлення внесення відповідних змін до договорів оренди земельних ділянок.

У пункті 219 Додатку до Рішення у переліку договорів оренди земельних ділянок, до яких мали бути внесені зміни, міститься Договір, укладений з позивачем.

Позивач зазначає суду про помилкове ототожнення відповідачем права тимчасового довгострокового користування земельною ділянкою з правом оренди та просить на цій підставі визнати недійсним Рішення в частині Договору.

В свою чергу, відповідач, заперечуючи проти задоволення позову, зазначає суду про те, що право оренди включає в себе право володіння і користування земельною ділянкою, а тому Рішення стосується і правовідносин, які склались між сторонами Договору та не порушує приписи чинного законодавства України.

На час укладення Договору суспільні відносини щодо тимчасового користування землею регулювалися Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 (яка була чинною з 15 травня 1992 по 31 грудня 2001), Законом України від 6 жовтня 1998 «Про оренду землі», Законом України «Про плату за землю».

Тобто, на момент укладення Договору чинним законодавством було передбачено можливість укладення як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди, як особливого виду договору користування. Вказані два різновиди договорів мали суттєві відмінності, з огляду на наступне. Відповідно до ст. 7 Земельного кодексу України (в редакції від 13 березня 1992) було передбачено існування права тимчасового користування землею, яке виступало як самостійний вид землекористування поряд із правом тимчасового користування землею на умовах оренди, що було визначено у ст. 8 Земельного кодексу України (в редакції від 13 березня 1992).

Договір на право тимчасового користування землею мав значно коротший перелік істотних умов, до яких, в силу змісту ст. 7 Земельного Кодексу України, належав лише об'єкт (земельна ділянка із зазначенням цільового призначення) та строк користування.

В свою чергу, статтею 15 Закону України "Про оренду землі" встановлено значно ширший перелік істотних умов, відносячи до них: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендну плату із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного капіталу права оренди земельної ділянки.

Максимальний строк тимчасового користування землею не на умовах оренди становить двадцять п'ять років.

Згідно із статтею 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 максимальний строк оренди, як одного із видів тимчасового користування земельною ділянкою, - п'ятдесят років.

Згідно з ст. 36 Земельного кодексу України власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від якості та місцеположення земельної ділянки виходячи з кадастрової оцінки земель.

Орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін у договорі оренди.

Згідно з ст. 2 Закону України «Про плату за землю» (у редакції чинній на момент укладення Договору) плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок. Отже, зазначений Закон встановлював обов'язок для тимчасових землекористувачів, відмінних від орендарів, вносити плату за землю у вигляді земельного податку. Частина 3 статті 13 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент укладення Договору) встановлює для договору оренди обов'язкову нотаріальну форму, на відміну від договору тимчасового довгострокового користування, який укладався у простій письмовій формі.

Договір було укладено без нотаріального посвідчення. Відповідно до ст. 153 Цивільного кодексу Української РСР, що був чинним на момент укладення Договору, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди. Зазначене дає підстави для висновку, що між сторонами договір тимчасового користування землею на умовах оренди не укладався.

З 01.01.2011 року набрав чинності Податковий кодекс України та втратив чинність Закон України «Про плату за землю».

Відповідно до ст. 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Згідно з п. п. 14.1.72. п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Згідно з п. 288.1 ст. 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства.

Платником орендної плати є орендар земельної ділянки, а об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки. Таким чином, платником податку, передбаченого ст. 288 Податкового кодексу України, є сторона земельних правовідносин, заснованих на договорі оренди.

Позивачем було також надано суду копія Висновку науково-правової експертизи при Інституті держави і права НАН України щодо юридичної природи договору на право тимчасового довгострокового користування землею та його відмінності від договору оренди землі від 29.02.2016 № 126/20-е (далі - Висновок), яким було визначено, що поняття «користування землею» було визначене ст. 7 Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 року, відповідно до якої користування землею поділялося на постійне і тимчасове. В свою чергу тимчасове користування землею поділялося на тимчасове короткострокове користування землею, яке дозволялося на строк до трьох років, і тимчасове довгострокове користування землею, строк якого становив від трьох до десяти років. Крім того, статтею 8 цього ж Кодексу передбачалося надання земельних ділянок в оренду.

Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року, яким були введені право колективної власності на землю і приватної власності громадян на землю, зберіг інститут права тимчасового користування землею практично в незмінному обсязі. Стаття 7 (Користування землею) та стаття 8 (Оренда землі) Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. практично повністю відтворила зміст статті 7 (Користування землею) та статті 8 (Оренда землі) Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 р.

Згідно з ст. 7 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства із земель, що перебувають у державній власності, земельні ділянки надавалися у постійне користування (без заздалегідь установленого строку), а для городництва, сінокосіння, випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства - у тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до двадцяти п'яти років). У статті також зазначалося, що у разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування. А користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей повинно бути, як правило, довгостроковим.

Натомість, стаття 8 (Оренда землі) Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. встановлювала, що у тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам України, підприємствам, установам і організаціям, громадським об'єднанням і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам та фізичним особам без громадянства. Крім того, в даній статті Кодексу зазначалося, що орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів і власники землі, а земля може надаватися в оренду в короткострокове користування - до трьох років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних та громадських потреб) і довгострокове - до п'ятдесяти років. Нарешті, у статті містилося й положення про те, що умови, строки, а також плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі, а орендар має переважне право на поновлення договору оренди землі після закінчення строку його дії.

Таким чином, станом на момент введення в дію Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. (15 травня 1992 р.) цей Кодекс передбачав дві підстави для отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування, а саме: 1) отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування; 2) отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування на умовах оренди. Відповідно дані види користування землею оформлялися двома видами договорів: договором на право тимчасового довгострокового користування землею та договором на право тимчасового довгострокового користування землею на умовах оренди.

Слід відмітити, що для цих договорів були характерні як спільні юридичні ознаки, які давали підстави певного мірою ототожнювати їх принаймні у період до прийняття 6 жовтня 1998 року Закону України «Про оренду землі». Так, з метою забезпечення реалізації положень статей 7 і 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв 17 березня 1993 р. постанову «Про форму договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)». Затверджена цією постановою форма договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) використовувалася як для укладення договорів на право тимчасового користування землею, так і договорів на право тимчасового користування землею на умовах оренди. Очевидно, саме через використання затвердженої цією постановою Кабінету Міністрів України форми договору на право тимчасового користування землею, у тому числі й на умовах оренди, деякі органи влади неправильно кваліфікують відносини щодо довгострокового тимчасового користування землею, застосовуючи до них положення законодавства, яке регулює відносини оренди землі.

Водночас ототожнення відносин тимчасового довгострокового користування землею та відносин щодо довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди землі, які виникали у 90-х роках XX століття на підставі Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року, є неприпустимим, оскільки таке ототожнення суперечить змісту законодавства України, яке було чинним у 90-х роках XX століття. Його аналіз свідчить, що право тимчасового користування землею як окремий титул істотно відрізнялося від такого титулу на землю, як право оренди землі, по-перше, згідно з статтями зазначеного Кодексу, договір на право тимчасового користування землею мав меншу кількість істотних умов: до них належать лише об'єкт (земельна ділянка із зазначенням цільового призначення) та строк користування. Натомість істотними умовами договору на право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди були об'єкт, строк користування землею, орендна плата.

Таким чином, виходячи з вищевикладеного та враховуючи той факт, що Договір був укладений 25 серпня 1999 року, тобто після прийняття і введення у дію Закону «Про оренду землі», є всі підстави вважати, що цей договір не є різновидом договору оренди землі і до нього не можуть застосовуватися як положення Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998, так і положення ст. 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року. Крім того, з вказаного висновку вбачається, що норми чинного законодавства України, які регулюють відносини щодо оренди землі, та відносини, які виникли та продовжуються на підставі договору на право тимчасового довгострокового користування землею, укладеного відповідно до раніше чинного законодавства, не поширюються.

Всі вищезазначені обставини встановлені Київським апеляційним господарським судом в постанові від 14.07.2016 у справі № 910/26993/15, яка станом на поточну дату є чинною.

Згідно з ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

З огляду на вищевикладене, позовні вимоги про визнання недійсним пункту 1 Рішення в частині, що стосується позивача, а також визнання недійсним та скасування п. 219 додатку до Рішення є обґрунтованими та нормативно доведеними.

Проте, відповідач зазначає суду про пропуск позивачем строку позовної давності при поданні позову в цій справі.

Статтями 256, 257 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оспорюване Рішення датоване 28.02.2013 та опубліковане 02.04.2013 в газеті «Хрещатик», який є офіційним вісником Київської міської ради, тому саме з цієї дати позивач мав можливість довідатись про порушення свого права відповідачем, так як вказана інформація є загальнодоступною.

Згідно з п. 1.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29 травня 2013 року N 10 (далі - Постанова) позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України, далі - ГК України).

Водночас необхідно мати на увазі, що, оскільки закон (пункт 10 частини другої статті 16, стаття 21 ЦК України, абзац третій частини другої статті 20 ГК України) визначає визнання недійсними актів державних та інших органів, що суперечать законодавству і порушують права та законні інтереси осіб, як спосіб захисту цивільних прав, то до позовних заяв юридичних осіб і зазначених громадян про визнання недійсними таких актів застосовується загальна позовна давність (з урахуванням, водночас, викладеного в підпункті 3 пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 N 4176-VI).

Крім того, якщо відносини, які виникають між юридичними або фізичними особами з одного боку і державними та іншими органами - з іншого, мають цивільно-правовий або господарсько-правовий характер, в яких ці органи виступають на рівних засадах з іншими учасниками відповідних відносин (наприклад, у зв'язку з виконанням цивільно-правових чи господарсько-правових договорів, відшкодуванням матеріальної або моральної шкоди, із зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави тощо), то у вирішенні відповідних спорів також застосовується позовна давність - загальна або спеціальна, у залежності від змісту позовних вимог.

Пунктом 2.2 Постанови визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Судом встановлено, що позивач вже звертався до господарського суду міста Києва із позовної заявою до відповідача № б/н від 01.04.2016, яку було повернуто ухвалою господарського суду міста Києва від 04.04.2016 позивачу без розгляду на підставі ст. 63 ГПК України, в якій позивач, при викладенні обставин спору, зазначив про те, що трирічний строк позовної давності закінчується 02.04.2016, тобто через 3 роки після дати публікації оспорюваного Рішення відповідача. Вказана ухвала суду набрала законної сили.

З огляду на вищенаведене, позивачем було пропущено строк позовної давності при зверненні до суду із позовом у цій справі, а причини його пропуску не є поважними.

Доводи позивача щодо того, що позову заяву вих. № б/н від 01.04.2016 було подано до господарського суду міста Києва 01.04.2016, тобто в межах строку позовної давності, проте було повернуто без розгляду ухвалою господарського суду міста Києва від 04.04.2016, на підставі ст. 63 ГПК України, судом відхиляються, так як за змістом п. 4.4.2 Постанови та частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема, статей 54, 56, 57 ГПК. Тому якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (стаття 62 ГПК) або її повернуто (стаття 63 названого Кодексу), то перебіг позовної давності не переривається.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Аналогічна норма закріплена і у п. 2.3 Постанови, згідно з яким якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму ЦК України).

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем вимоги про визнання недійсним пункту першого Рішення в частині, що стосується позивача, та визнання недійсним та скасування п. 219 Рішення не підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 1 ст. 49 ГПК України судовий збір покладається на позивача, оскільки позов не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 4, 49, 82 Господарського процесуального кодексу України та статтею 267 Цивільного кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Судовий збір покласти на позивача.

Повне рішення складено 16.09.2016.

Суддя О.В. Нечай