Рішення № 61644958, 22.09.2016, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/5727/16-ц

Провадження № 2/161/3931/16

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2016 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі головуючого - судді Подзірова А.О., при секретарі Кубяк О.В., за участі представника відповідача ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернулась в суд з позовом до відповідача про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки. Вимоги позову, з урахуванням уточнених позовних вимог (а.с. 93 ) мотивувала тим, що 17.03.2008 року між нею та відповідачем був укладений кредитний договір № VOD0GA0000000066. Банк не мав права видавати кредит в валюті за відсутності індивідуальної ліцензії НБУ. Текст вищезазначеного договору складено одноособово відповідачем без розяснення позивачу її прав, без надання документів про підтвердження правосубєктності кредитора та його представництва, без права змін і поправок цього правочину позивачем. Крім того, вважає, що договір був укладений під приводом обману. Відповідачем при укладенні договору не було дотримано принципів свободи, взаємної вигоди, добросовісності, розумності, справедливості. Оскільки, на його думку, немає жодного доказу на підтвердження вручення позивачу доларів США, отже, і кредитування в іноземній валюті не було. Також, позивач вказує, що 17.07.2009 р. юридична особа Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» виключена з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і припинила своє існування про що її не повідомила. З метою перевірки взаєморозрахунків 27.03.2015 р. ОСОБА_2 звернулась до відповідача із заявою на яку відповіді не отримала. А тому, просив визнати недійсним кредитний договір № VOD0GA0000000066 від 17.03.2008 року, укладений між позивачем та відповідачем.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та її представники уточнили позовні вимоги в частині визнання недійсним договір іпотеки квартири від 19.03.2008 року, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_3 В судове засідання не зявилися попередньо в судовому засіданні покинули зал судового засідання та просили в подальшому розглядати справу за їх відсутності.

Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнала, крім того подала письмові заперечення проти позову (а.с. 116 126 ). Суду пояснила, що банк мав право видавати кредит в валюті на підставі діючого на той час Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», банк мав ліцензію і дозвіл. Кредит видавався в розмірі 60341,00 доларів США на споживчі цілі на термін до 17.03.2018 року. Банк зобовязання за даним договором виконав у повному обсязі, а саме: надав позивачу кредит у розмірі, передбаченому умовами Кредитного договору. Позивач в свою чергу не надала своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору, що підтверджується розрахунком заборгованості. Також, пояснив, що надання та отримання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору. Тому банк мав право видавати кредит відповідно в іноземній валюті при наявності ліцензії на вчинення банківської діяльності та дозвіл на вчинення банківських операцій, у тому числі у іноземній валюті, так як банк мав ліцензію від 04.12.2001 року і відповідний дозвіл від 29.07.2003 року. Крім того, на момент укладення спірного договору позичальника повністю задовольняли всі його умови. При підписанні кредитного договору сторони чітко та добровільно обумовили обсяг взаємних прав та обовязків, встановили рівень відповідальності та порядок дій у разі порушення норм договору. Позичальник на добровільних засадах погодився з усіма умовами договорів, а тому всі посилання на несправедливість, не добросовісність є безпідставними. При укладенні договорів були дотримані всі умови встановлені ст. 203 ЦК України, а тому відсутні підстави для визнання їх недійсними.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази у справі, суд прийшов до висновку, що позов до задоволення не підлягає.

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Згідно зі ст. 627 ЦК України та відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до ч.1 ст. 628, ст. 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені між ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обовязковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнута згода.

Відповідно до ст.ст. 1049, 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі.

Судом встановлено, що 17.03.2008 року між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № VOD0GA0000000066 від 17 березня 2008 року (а.с. 7 14 ).

Відповідно до п. 8.1 Кредитного договору банк зобовязується надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 17 березня 2008 року по 17 березня 2018 року включно у вигляді не поновлювальної лінії у розмірі 60341,00 доларів США на наступні цілі: у розмірі 54500,00 доларів США на споживчі цілі, а також у розмірі 5841,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п.п.2.1.3, 2.2.7 даного Договору, зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.8.2 даного Договору. Періодом сплати вважати період з 17 по 21 число кожного місяця (а.с. 7-14).

Згідно п. 8.3. вищезазначеного договору, забезпечення виконання позичальником зобовязань за даним договором виступає іпотека трикімнатної квартири загальною площею 62,80 кв.м., що знаходиться за адресою: Волинська область, м.Луцьк, пр. Соборності, 32а/119 (а.с. 14 ).

Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 802,64 долари США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсотках, винагороди, комісії.

За змістом Закону України «Про банки і банківську діяльність» комерційні банки самостійно встановлюють умови надання кредиту.

ПАТ КБ «ПриватБанк», відповідно до вимог чинного законодавства, була затверджена стандартна форма кредитного договору.

В той же день 19.03.2008 року між сторонами було укладено договір іпотеки, відповідно до якого в забезпечення виконання кредитного договору ОСОБА_2 надала банку в іпотеку трикімнатну квартиру загальною площею 62,80 кв.м., що знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, пр. Соборності, 32а/119 (а.с. 100 - 105 ).

Кошти в розмірі 60341,00 доларів США були отримані позичальником відповідно до розпорядження на видачу готівки від 19.03.2008 р. та заяв про видачу готівки №1 від 19.03.2008 року (а.с. 127, 15 - 17).

З пояснень представника відповідача в судовому засіданні вбачається, що в перші роки після отримання кредиту позичальник ОСОБА_2 належним чином виконувала умови кредитного договору.

Крім того, на виконання умов кредитного договору та договору іпотеки 17.03.2008 року ОСОБА_2 були укладені договори страхування життя та майна з ЗАТ «Страхова компанія «Інгосстрах».

Як вбачається з матеріалів справи, предметом оспорюваного кредитного договору є надання банком у тимчасове користування позичальника на умовах повернення, строковості, платності грошові кошти у розмірі 54500,00 доларів США на споживчі потреби, а також у розмірі 5841,00 доларів США на сплату страхових платежів.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, пятою, шостою ст.203 цього кодексу.

У відповідності з положеннями ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення ( ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У відповідності з розясненнями, які містяться у п.20 постанови Пленуму Верхового Суду України №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї із сторін.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Частиною першою ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти або бере на себе зобовязання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобовязується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

У наведеному Законі чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення.

Як вбачається зі змісту оспорюваного кредитного договору, сторони передбачили усі істотні умови договору відповідно до вимог чинного на той час законодавства та інших нормативно-правових актів і дійшли згоди щодо усіх умов, на яких він укладався. Вся необхідна інформація про умови отримання кредиту, тип відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору була надана позичальнику і не оспорювалася ним.

З аналізу оспорюваного кредитного договору, суд вбачає, що всі пункти договору відповідають вимогам чинного законодавства.

Будь - яких належних та допустимих доказів про те, що на момент укладення кредитного договору сторони не дійшли згоди щодо істотних умов договору, або було порушено форму укладення договору, сторона не була ознайомлена з умовами договору, або не було дійсним волевиявлення сторін, позивач, на виконання вимог ст.ст. 10, 60 ЦПК України, суду не надав.

Як вбачаться з тексту оспорюваного кредитного договору, позичальник ОСОБА_2 своїм підписом, підтвердила факт ознайомлення зі змістом договору, з умовами кредитування, за якими наданий кредит, та погодилась на його умови, що свідчить про те, що договір був укладений з урахуванням волевиявлення позивача; будь - яких застережень або заперечень при укладенні договору від позичальника не надходило.

Твердження позивача про те, що вона не була обізнана з порядком погашення щомісячних платежів та сукупною вартістю кредиту спростовується текстом оспорюваного договору, підписаного позивачем, з якого вбачається, що сума кредиту видана на строк з 17 березня 2008 року по 17 березня 2018 року включно в розмірі 60341,00 доларів США на споживчі потреби, а також у розмірі 5841,00 доларів США на сплату страхових платежів зі сплатою за користування кредитом відсотків в розмірі суми 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.8.2. даного Договору. Крім того спростовує зазначене твердження Додаток №1 до оспорюваного кредитного договору, підписаний позивачем, в якому розписана загальна вартість кредиту.

Протягом тривалого часу ОСОБА_2 виконувала усі умови договору, сплачувала усі платежі.

Відповідно до положень, закріплених у ч.1, 6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь - яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Суд вважає, що оскільки при укладенні договору відповідачем було надано у повному обсязі інформацію стосовно умов кредитування і позивач не мав претензій щодо умов договору при його укладенні та засвідчив свою згоду підписом, доводи позивача про те, що дії відповідача містять ознаки нечесної підприємницької практики, є безпідставними.

Відповідно до ч.6 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право протягом 14 календарних днів відкликати свою згоду на укладення кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку починається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору. Відкликання згоди оформлюється письмовим повідомленням, яке споживач зобовязаний подати особисто або через уповноважену особу або надіслати кредитодавцю до закінчення строку, зазначеного в абзаці першому цієї частини. З відкликанням згоди на укладення договору споживач повинен одночасно повернути кредитодавцю кошти або товари, одержані за договором. Споживач також сплачує відсотки за період між моментом одержання коштів та моментом їх повернення за ставкою, встановленою в договорі.

Позивач, отримавши грошові кошти в розмірі 54500,00 доларів США, приступила до виконання договору і не скористалась своїм правом, передбаченим Законом України «Про захист прав споживачів», відмовитися в односторонньому порядку від кредитного договору і на протязі тривалого часу частково його виконувала.

Доводи позивача про те, що банк не мав права укладати кредитний договір в іноземній валюті, так як не мав відповідної ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, на думку суду не відповідають дійсності.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в країні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ч.2 ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Основним законодавчим актом, що регулює режим здійснення операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обовязки субєктів валютних відносин є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року №15-93 (далі Декрет), відповідно до п.2 якого резиденти та нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Частиною 3 ст.533 ЦК України передбачено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобовязаннями допускається у випадках та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно зі ст.ст. 19, 47, 49 цього закону банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, яка видається Національним банком України. Банки мають право на підставі банківської ліцензії здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені та на власний ризик, на власних умовах, незалежно від виду валюти, яка використовується.

Статтею 5 Декрету передбачено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних або індивідуальних ліцензій Національного банку України. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам та нерезидентам на здійснення разової операції на період, необхідний для такої операції.

Відповідно до п.2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою правління НБУ №275 від 17 липня 2001 року, за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких є операції з надання кредитів в іноземній валюті.

З пояснень представника відповідача вбачається, що на момент укладення оспорюваного договору банк мав банківську ліцензію від 4 грудня 2001 року на право здійснення банківських операцій, визначених п.1-5 ч.1 та ч.2 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та дозвіл від 29 липня 2003 року на право здійснення банківських операцій, визначених п.1-4 ч.1 та ч.4 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», згідно з додатком до цього дозволу №22-2 від 29 липня 2003 року.

Тому, суд вважає, що укладення оспорюваного кредитного договору і здійснення кредитних операцій за даним договором у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства і підстав для визнання його недійсним у звязку з відсутністю банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій немає.

Посилання позивача на те, що за споживчим кредитом банк не мав права надавати кредит в іноземній валюті є також необґрунтованими.

Відповідно до ст.5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він помякшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обовязків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

16 жовтня 2011 року вступив у силу Закон України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», згідно з яким частину першу статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» було доповнено абзацом третім, відповідно до якого надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Оспорюваний кредитний договір у даній справі укладено сторонами 11.07.2007 року. На час укладення цього кредитного договору Закон України «Про захист прав споживачів» не передбачав заборони на надання споживчих кредитів в іноземній валюті. Тому, порушення норм діючого законодавства при укладенні кредитного договору допущено не було.

Такий висновок суду відповідає і правовій позиції Верховного Суду України,викладеної у справі №6-190 цс15 від16 вересня 2015 року, яка відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обовязковою для всіх судів України.

Пунктом 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої ст.261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.Цивільним кодексом встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, повязаних з визнанням правочинів недійсними (частини друга, третя ст.261 ЦК).

Рішенням Конституційного Суду України №15-рп/2011, справа №1-26/2011 від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів у взаємозвязку з положеннями частини четвертої ст.42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 11 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року N 1023-XII (1023-12) з наступними змінами у взаємозвязку з положеннями частини четвертої ст.42 Конституції України (254к/96-ВР) треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Дане рішення було опубліковане в Офіційному віснику України 28 листопада 2011 року.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що позивач міг довідатися про порушення свого права, як споживача при укладенні та виконанні оспореного ним правочину 28 листопада 2011 року.

Суд зазначає, що кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка ані на момент укладення договору, ані після цього не заявляла додаткових вимог щодо умов договору; в договорі містяться усі істотні умови та відомості, передбачені нормами чинного законодавства, повна інформація стосовно умов кредитування, в тому числі і в частині надання банком кредиту в іноземній валюті та обовязку позивача повернення кредиту в іноземній валюті.

Водночас, видача кредиту в іноземній валюті сама по собі не є підставою для визнання кредитного договору недійсним в якому зазначається надання кредиту в іноземній валюті на пункт з зазначенням суми кредиту в національній валюті, оскільки у позивача існувала можливість передбачити в момент укладення договору зміни курсу гривні по відношенню до долара США, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти гривні та її девальвації, позичальник також мав можливість отримання кредиту в національній валюті.

Згідно зі ст.ст.10,60 ЦПК України вказують, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, з'ясувавши обставини, на які сторони посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, враховуючи, що позивачем не зазначено жодних доводів, що до визнання договору іпотеки недійсним, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають повністю, оскільки є безпідставними.

Враховуючи викладене, що суд відмовляє в задоволенні позову в звязку з безпідставністю, суд вважає, що заява відповідача про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 58, 60, 88, 213-215 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя: А.О. Подзіров