Рішення № 61633018, 14.09.2016, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 303/1369/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

14 вересня 2016 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати в цивільних справах

апеляційного суду Закарпатської області у складі:

головуючої Боднар О.В.,

суддів Мацунича М.В., Кондора Р.Ю.,

за участі секретаря Терпай С.М.,

позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_3, що діє від імені Міністерства аграрної політики та продовольства України, на рішення Мукачівського міськрайонного суду від 15 квітня 2016 року справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства аграрної політики та продовольства України, Агропромислово-торгового підприємства «Бобовище» про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі, -

У С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 02 березня 2016 року звернувся до суду з позовом до Міністерства аграрної політики та продовольства України, Агропромислово-торгового підприємства «Бобовище», в якому посилаючись на незаконність його звільнення з роботи, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 21.03.2016 р. (а.с.36-37), просив:

1)поновити строк звернення до суду за вирішенням спору, встановлений ч.1 ст.233 КЗпП України, як пропущений з поважних причин;

2)визнати протиправним та скасувати наказ відповідача № 129 від 07 липня 2015 року про звільнення його з роботи;

3)поновити його на роботі на посаді директора агропромислово-торгового підприємства «Бобовище» (далі АПТП «Бобовище»);

4)стягнути з відповідача на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 2757 грн.;

5)допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі, а також стягнення оплати за час вимушеного прогулу за один місяць.

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 15 квітня 2016 року за заявою представника позивача позовні вимоги про стягнення з АПТП «Бобовище» на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу залишено без розгляду (а.с.70-71).

Рішенням цього ж суду від 15 квітня 2016 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ Міністра агропромислової політики та продовольства України від 07 липня 2015 року № 129-п «Про звільнення ОСОБА_1А.».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді директора АПТП «Бобовище».

В апеляційній скарзі представник відповідача з посиланням на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального і процесуального права просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Розглянувши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, апеляційний суд визнав, що скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції зміні з таких підстав.

Установлено, що наказом Міністра аграрної політики та продовольства України від 23 січня 2014 року № 4-п ОСОБА_1 було призначено на посаду директора АПТП «Бобовище» з наступним укладенням контракту (а.с.8, належним чином завірена копія наказу приєднана до матеріалів справи).

Наказом Міністра аграрної політики та продовольства України від 07 липня 2015 року № 129-п ОСОБА_1 звільнено з посади директора АПТП «Бобовище» згідно п.1 ст.40 КЗпП України (а.с.10). Підставою звільнення зазначені службові записки Департаменту роботи з персоналом та Департаменту з управління державною власністю.

Таким чином згідно з наказом звільнення ОСОБА_1 з роботи проведено з підстави, передбаченої п.1 ст.40 КЗпП України.

Відповідно до п.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Водночас частинами 2 і 3 ст.40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

З наявної в матеріалах справи копії листка непрацездатності серії АГЦ № 322483, вбачається, що з 06 по 25 липня 2015 року ОСОБА_1 був тимчасово непрацездатний, а тому суд обгрунтовано дійшов висновку, що його було звільнено з роботи з порушенням вимог ч.3 ст.40 КЗпП України в період тимчасової непрацездатності.

Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що на день звільнення ОСОБА_1 із займаної посади ним не було повідомлено та не надано до Мінагрополітики достовірних доказів перебування на лікарняному, то колегія суддів виходить з того, що позивач займав посаду керівника підприємства і Міністерство аграрної політики та продовольства України як орган, уповноважений управляти майном цього підприємства, повинен був володіти інформацією про відсутність керівника підприємства на роботі і до вирішення питання про його звільнення з роботи встановити причини такої відсутності. Тим більше, що наказ про звільнення видано 07.07.2016 р., а ОСОБА_1 знаходився на амбулаторному лікуванні в поліклінічному відділенні Мукачівської ЦРЛ з 06 по 24.07.2016 року.

Відповідно до п.19 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

У письмових запереченнях проти позову та апеляційній скарзі представник Мінагрополітики України детально та правильно описує порядок (процедуру) звільнення з підстави, передбаченої п.1 ст.40 КЗпП України, зокрема, необхідність дотримання вимог ч.2 ст.40 , ст. 49-2 КЗпП України щодо обовязку власника або уповноваженого ним органу попередити про наступне вивільнення працівника персонально не пізніше ніж за два місяці, одночасно з попередженням про звільнення у звязку зі змінами в організації виробництва і праці запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, тобто щодо необхідності вжиття заходів щодо переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Однак при цьому представник відповідача помилково посилається на те, що оскільки призначення ОСОБА_1 на посаду директора АПТП «Бобовище» відбулося з порушенням вимог постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 і з ним не було укладено контракт, а також на час його звільнення була відсутня можливість перевести позивача на іншу рівнозначну посаду, оскільки він займав посаду директора державного підприємства, то ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади в межах повноважень, передбачених нормами чинного законодавства (а.с.52-54, 96-101).

Таке твердження представника відповідача не відповідає вимогам ч.2 ст.40 КЗпП України, яка допускає звільнення за підставою, передбаченою пп. 1, 2 і 6 цієї статті Кодексу лише у разі коли працівника неможливо перевести за його погодженням на іншу вакантну посаду (іншу роботу), а не іншу рівнозначну посаду. Згідно з вимогами закону при вивільненні працівнику має бути запропонована робота за відповідним фахом (спеціальністю), а при відсутності такої роботи інша робота, яка є на підприємстві, в установі, організації, на яку може претендувати працівник з урахуванням його кваліфікації, досвіду трудової діяльності та стану здоровя.

Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 було призначено на посаду директора АПТП «Бобовище» з порушенням встановлених правил прийняття на роботу, то колегія суддів констатує наступне.

Частиною 3 ст.21 КЗпП України визначено, що особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обовязки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законом.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності» затверджено Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу (далі Положення).

Відповідно до пунктів 2 і 3 цього Положення наймання на роботу керівника підприємства, що є у державній власності, здійснюється шляхом укладення з ним контракту на термін від 1 до 5 років.

У розділі ІІ Положення передбачено, що наймання на роботу керівника підприємства, що є у державній власності, здійснюється відповідними міністерствами або іншими підвідомчими Кабінету Міністрів України органами виконавчої влади (органом управління майном), а контракт з керівником підприємства укладається за попереднім погодженням з органом, до номенклатурної групи якого належить ця посада, згідно з пунктом 2 постанови КМУ. Відповідно до ст.24 КЗпП України контракт укладається в письмовій формі і набуває чинності з моменту його підписання сторонами. Контракт є підставою для видання наказу (розпорядження) про призначення керівника на посаду (наймання на роботу) з дня, встановленого за угодою сторін у контракті.

З детальної інформації про юридичну особу вбачається, що АПТП «Бобовище» є державним підприємством, засновником якого є Міністерство аграрної політики України, а тому згідно з Положенням наймання на роботу директора АПТП «Бобовище», який є керівником цього підприємства, повинно було бути здійснене шляхом укладення з ним контракту в письмовій формі, додержання якої відповідно до ст.24 КЗпП України при укладенні контракту є обовязковим (а.с.133-138). Такий контракт повинен був бути підставою для видання наказу (розпорядження) про призначення ОСОБА_1 на посаду.

Між тим, як вбачається з матеріалів справи, в порушення вимог п.2 постанови КМУ від 19 березня 1993 року № 203 та вимог затвердженого цією постановою Положення ОСОБА_1 був призначений директором АПТП «Бобовище» без укладення контракту наказом Міністра Міністерства аграрної політики України від 23 січня 2014 р. № 4-п, в якому зазначено про необхідність наступного укладення контракту (а.с.8).

Ці обставини правильно відображені в службовій записці директора Департаменту роботи з персоналом від 22.06.2015 р., однак в тексті записки помилково здійснено посилання на статтю 8 постанови КМУ від 19 березня 1993 року № 203, оскільки ця постанова містить тільки 6 пунктів (статей).

Порушення встановлених правил прийняття на роботу є підставою для припинення трудового договору (ст.7 КЗпП України).

Проте, як уже зазначалося, судом першої інстанції рішення про поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді директора АПТП «Бобовище» прийнято у звязку з порушенням встановлених частинами 2 і 3 ст.40, ст.49-2 КЗпП України правил вивільнення працівника, а не у звязку з відсутністю підстав для його звільнення, і вищенаведені доводи представника відповідача не спростовують такий висновок суду.

Водночас, враховуючи, що відповідно до ст.21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є обєктом саме трудових відносин, а отже правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно в мотивувальній частині рішення як на норми права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, послався на ст.ст. 15, 16, 21 Цивільного кодексу України, яким, регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини (ст.1 ЦК України), а тому з мотивувальної частини рішення суду посилання на ці статті слід виключити.

Крім того, при зверненні до суду, позивач просив поновити, встановлений ч.1 ст.233 КЗпП України, строк зверненн6я до суду за вирішенням трудового спору (у справах про звільнення місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки).

Як на поважність причини пропуску цього строку посилався на те, що 27.07.2015 р. у встановлений законом місячний строк звернувся з позовом до Міністерства аграрної політики та продовольства України, АПТП «Бобовище» про визнання протиправним та скасування наказу про його звільнення з роботи, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди до Закарпатського окружного адміністративного суду і постановою цього суду від 22 вересня 2015 року позов було задоволено частково. Однак Ухвалою Львівського апеляційного суду від 3 лютого 2016 року, повний текст якої він отримав тільки 29.02.2016 р. вказану постанову Закарпатського окружного адміністративного суду було скасовано, а провадження у справі закрито.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до ст.234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.

Наведені позивачем обставини свідчать про те, що він вчасно звернувся до суду за вирішенням трудового спору, однак з порушенням підвідомості, що свідчить про поважність причин пропуску строку звернення до Мукачівського міськрайонного суду, якому підсудна ця справа.

Ухвалюючи рішення про поновлення ОСОБА_1, на роботі суд першої інстанції, фактично поновив строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, однак в резолютивній частині рішення суд не зазначив про поновлення вказаного строку.

Апеляційна скарга жодних доводів щодо вказаних обставин не містить.

За таких обставин рішення суду першої інстанції слід змінити, доповнивши резолютивну частину рішення суду першої інстанції вказівкою про поновлення ОСОБА_1 встановленого ст.233 КЗпП України строку звернення до суду за вирішенням трудового спору та виключивши з мотивувальної частини рішення посилання на ст.ст.15, 16, 21 ЦК України, в іншій частині рішення суду залишити без змін.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст.307, 309, 316 ЦПК України, ст.ст. 21, 24, 40, 49-2 КЗпП України, колегія суддів, -

Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, що діє від імені Міністерства аграрної політики та продовольства України, задовольнити частково.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду від 15 квітня 2016 року змінити.

Доповнити резолютивну частину рішення частиною 2 (абзацом 2) наступного змісту:

«Поновити ОСОБА_1 встановлений ст.233 КЗпП України строк звернення до суду за вирішенням трудового спору».

У звязку з цим частини 2, 3 і 4 резолютивної частини рішення вважати відповідно частинами 3, 4 і 5.

З мотивувальної частини рішення виключити посилання на ст.ст. 15, 16, 21 Цивільного кодексу України.

В іншій частини рішення Мукачівського міськрайонного суду від 15 квітня 2016 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення.

Рішення може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

С У Д Д І :

ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6