Постанова № 61619573, 22.09.2016, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/713625/16-а

Провадження № 2-а/522/736/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2016 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси, у складі:

судді -Тарасова А.В.

за участю секретаря судового засідання -Ткаченко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі справу адміністративної юрисдикції за позовною заявою ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Приморського районного суду м. Одеси 05.07.2016 року звернулась позивач із зазначеною позовною заявою, в якій просить суд визнати відмову Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси у призначенні, нарахуванні та виплаті їй пенсії за вислугу років неправомірною та скасувати рішення № 193 від 12.07.2016 року; визнати достатнім для призначення пенсії за вислугу років спеціальний стаж роботи 22 роки 6 місяців 2 дні, у т.ч. зі стажем роботи на прокурорських посадах 11 років 7 місяців 6 днів та на посадах державних службовців 10 років 10 місяців 26 днів; зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси призначити позивачу пенсію за вислугу років у розмірі 82% від місячного заробітку без обмеження граничного розміру та з урахуванням середньомісячної суми виплат за 60 календарних місяців роботи перед зверненням за призначенням пенсії відповідно до довідки прокуратури Одеської області № 540 від 08.07.2016 року.

Позивач в судове засідання не з'явилась, надала заяву про розгляд справи за її відсутності.

Представник відповідача Пояркова К.М. за довіреністю від 14.06.2016 року у судове засідання не з'явилась, в наданих до суду письмових запереченнях зазначає, що правові підстави для призначення пенсії відсутні у зв'язку з недостатністю стажу, встановленого ч. 1 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, зважаючи на такі обставини.

Судом встановлено, що позивач, перебуваючи на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при провадженні досудового розслідування та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Одеської області, 08.07.2016 року звернувся до управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси із заявою про призначення їй пенсії за вислугу років згідно Закону України «Про прокуратуру».

Рішенням управління Пенсійного фонду в Приморському районі м. Одеси №193 від 12.07.2016 року їй було відмовлено в призначенні пенсії з таких мотивів: відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015р. №213-VIII, у разі неприйняття до 01.06.2015 року закону скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до Закону України «Про прокуратуру»; відсутності спеціального стажу роботи не менше 22 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців.

З матеріалів справи вбачається, що спеціальний стаж позивача складає 22 роки 6 місяців 2 дні, з яких 10 років 10 місяців 26 днів - робота на посадах державних службовців та 11 років 7 місяців 6 днів - в органах прокуратури на посадах прокурора.

На момент звернення за призначенням пенсії і на сьогодні діє Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014року №1697-VIII, відповідно до ст. 86 якого прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.

В той же час, частиною 1 ст. 86 цього ж Закону передбачено поступове збільшення необхідної для призначення пенсії вислуги років. Зокрема, прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше:

по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років;

з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років;

з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років;

з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років;

з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років;

з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців;

з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.

Таким чином, за нормами цього Закону кожного року погіршуються умови, за якими прокурор може отримувати пенсію.

Як наслідок, для призначення пенсії за вислугу років відповідно до ч. 1 ст.86 Закону від 14.10.2014 року №1697-VII позивачу станом на липень 2016 року потрібно мати спеціальний стаж 22 роки і 6 місяців, у тому числі стаж роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців.

У той же час, до липня 2011 року діяв Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року №1789-ХІІ, відповідно до статті 50-1 якого (в редакції від 2001 року) право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку мають прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років.

Таким чином, з 2001 по 2011 рік, коли позивач працювала на посадах в органах прокуратури, для неї діяли гарантії пенсійного забезпечення як для працівника прокуратури, які суттєво відрізняються від положень, передбачених нині діючим Законом.

Фактично, діючий на сьогодні Закон від 14.10.2014 року №1697-VII суттєво погіршує становище позивача та обмежує в реалізації її законних прав та інтересів, які гарантувалися державою упродовж 10 років Законом від 05.11.1991 року №1789-ХІІ, та на які позивач розраховувала, працюючи в органах прокуратури.

Отже, Закон від 14.10.2014 року №1697-VІІ значно обмежує права, призводить до звуження їх змісту і обсягу, погіршує матеріальне становище позивача та рівень життя.

За таких обставин позивач має право на призначення пенсії за вислугу років на підставі Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року № 1789-ХІІ в редакції, яка діяла до липня 2011 року.

Зазначене право гарантується Конституцією України, рішеннями Конституційного суду України та нормами міжнародного права.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Отже, згідно Основного Закону України, вирішальним є право, а не закон.

Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює ідея передбачуваності очікування суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.

Із цього приводу Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними.

Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (правові позиції Конституційного Суду України в таких рішеннях: від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005, від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011 (рішення № 10-рп/2011)).

Стабільність правового регулювання проявляється, зокрема, у неприпустимості внесення довільних змін до наявної системи норм та є віддзеркаленням підтримання довіри громадян до законів та дій держави. Збереження розумної стабільності означає, серед іншого, обов'язок законодавця при зміні умов набуття права на отримання соціальних благ враховувати законні очікування, пов'язані з виконанням (повністю або частково) умов набуття такого права.

Забезпечення верховенства права має враховуватися законодавцем і при внесенні змін до законів, передусім забезпечувати недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України).

Питання недопущення звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод неодноразово було предметом конституційного розгляду.

Зокрема, у абзаці шостому пункту 4 Рішення Конституційного Суду України від 14.06.2007 року № 3-рп/2007 зазначається, що звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

Конституційний Суд України в Рішенні № 9-рп/2009 від 28.04.2009 року, вказуючи на недопустимість звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через їх обмеження, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави (абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини).

У Рішенні від 20.03.2002 № 5-рп/2002 Конституційний Суд України визначив, що Конституція України відокремлює категорії громадян України, які потребують додаткових гарантій держави, зокрема гарантій соціального захисту. До них, насамперед, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органів, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку. Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для зазначених категорій громадян без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їх сімей.

У мотивувальній частині Рішення від 06.07.1999 року № 8-рп/99 Конституційний Суд України також зазначив: «Служба в міліції, прокуратурі, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення».

Оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 46 Конституції України), то, відповідно до статті 22 Конституції України, звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається.

Правова позиція Конституційного Суду України з питань обмеження пільг, компенсацій і гарантій певним категоріям громадян, у тому числі працівникам прокуратури, полягає також у тому що комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту їх та їхніх сімей, зумовлено не втратою працездатності, безробіттям або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України), а особливістю професійних обов'язків, пов'язаних з ризиком для життя та здоров'я, певним обмеженням конституційних прав і свобод. Здійснення таких заходів не залежить від розміру їх доходів чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер (рішення Конституційного Суду України: від 6 липня 1999 року N 8-рп/99 у справі щодо права на пільги; від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004 у справі про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів) (Рішення від 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004).

Конституційний Суд України вважає, що законодавець, маючи дискреційні повноваження щодо визначення умов, порядку та розміру матеріального забезпечення, повинен ураховувати, що не може запроваджуватися правове регулювання, за якого особа, реалізовуючи одне конституційне право, позбавляється можливості реалізовувати інше право (гарантію).

Усупереч викладеному, Законом від 08.07.2011 № 3668-VІ (3668-17) внесено зміни до Закону від 05.11.1991р. № 1789-ХІІ, а потім в Законі України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 викладено такі ж положення, які суттєво звужують зміст і об'єм прав позивача на призначення пенсії, кожного року збільшуючи необхідну вислугу років, що є несправедливим. Більше того, вказаний закон ставить у нерівні умови працівників органів прокуратури, які виконують однакові функціональні обов'язки в однакових умовах та в той же період часу. Як наслідок, прокурори, які працювали в органах прокуратури у той же період що і позивач, але звернулися за пенсією до 2011 року, опинилися в набагато вигідніших умовах ніж позивач, хоча виконували одинакові функції, мали однакове навантаження і обмеження, пов'язані з виконанням прокурорських функцій тощо.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику європейського суду з прав людини - як джерело права.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для формування позиції, відповідно до якої при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу.

Згідно з приписами частини першої статті 58 Конституції України, закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Конституція України має вищу юридичну силу, а закони й інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй.

Законодавець, змінюючи чинне законодавство, має балансувати між необхідністю змін у законодавчому регулюванні та збереженням стабільності в суспільстві, однак слід пам'ятати, що першочерговими є інтереси громадян.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 травня 1997 року № 1-зп зазначив, що стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи в громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (абзаци перший і другий пункту 5 мотивувальної частини вказаного Рішення).

Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності тільки за умови, якщо вони; скасовують або пом'якшують відповідальність особи (абзац другий пункту 2 Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2000 КСУ від 19 квітня 2000 року). Мета принципу незворотності - блокувати ущемлення прав і свобод людини з боку держави. Така направленість тлумачення цього принципу робить його однією з важливих гарантій захисту від свавілля з боку влади, безпеки людини як громадянина, довіри до державних інституцій. Надання зворотної сили законам суперечить духу правової держави.

Отже, Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року значно звужено обсяг права позивача на соціальний захист як прокурора, установлений Конституцією України та спеціальними законами в частині права на отримання пенсії, яке існувало до 2011 року, що суперечить статті 58 Конституції України.

Фактично Законом від 14.10.2014 №1697-VII установлено менш сприятливі умови соціального захисту прокурорів порівняно з тими умовами, що були законодавче передбачені в період з 2001 по 2011 рік, що означає порушення конституційного принципу рівності всіх перед законом (частина перша статті 24 Конституції України).

Рівність усіх перед законом, що випливає із ч.1 ст. 2 Конституції України, впливає на регулювання всіх суспільних відносин.

Дотримання цього принципу означає, зокрема, й безпідставну заборону без розумного виправдання запроваджувати різницю в правах осіб, які належать до однієї й тієї самої категорії (заборону відмінного поводження з особами, які знаходяться в однакових чи споріднених ситуаціях).

Рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено в міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статті 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 1), ратифікованих Україною, та в Загальній декларації прав людини 1948 року (статті 1,2,7).

Враховуючи викладене, суд вважає що Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси незаконно відмовило позивачу в призначені пенсії за вислугу років, так як відповідно до поданих нею документів, стаж роботи для вислуги років склав 22 роки 6 місяців 2 дні, з яких стаж роботи на посадах прокурора - 11 років 7 місяців 6 днів та на посадах державного службовця - 10 років 10 місяців 26 днів.

Частиною 1 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12.07.2001 року, передбачено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержувані перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.

З урахуванням стажу роботи позивача вона набула право на отримання пенсії в розмірі 82 %від суми місячної заробітної плати.

Відповідно до частини 2 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону № 2663-ІІІ) розмір виплат (крім посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років), що включаються в заробіток для обчислення пенсії, визначається за вибором того, хто звернувся за пенсією, за останні 24 календарні місяці роботи, яка дає право на даний вид пенсії, підряд перед зверненням за пенсією або за будь-які 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі.

Частиною 13 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону № 2663-ІІІ) встановлено, що обчислення (перерахунок) пенсій проводиться за документами пенсійної справи та документами, додатково поданими пенсіонерами, виходячи з розміру місячного заробітку за відповідною посадою, з якої особа вийшла на пенсію, станом на час звернення за призначенням або перерахунком.

Відповідно до довідки прокуратури Одеської області від 08.07.2016 № 540 заробітна плата позивача складається: оклад 2083,00 грн., класний чин - 125 грн., вислуга років - 416,60 (20%). Інші виплати, які передбачені законодавством, обчислені за останні 24 календарні місяці роботи та складають 7946,07 грн., при цьому сума виплат за останні 60 календарних місяців складає 7991,22 грн.. Таким чином, сума заробітної плати для нарахування в межах максимальної становить 10 615,82 грн.

Вирішуючи питання про задоволення позовних вимог, суд враховує положення ст. 22 Конституції України, згідно якої, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Керуючись ст.ст. 11, 70, 71, 159-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати відмову управління Пенсійного фонду України у Приморському районі м. Одеси у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років неправомірною та скасувати рішення № 193 від 12.07.2016 року.

Визнати достатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру» спеціальний стаж роботи ОСОБА_1 22 роки 6 місяців 2 дні, у тому числі зі стажем роботи на прокурорських посадах 11 років 7 місяців 6 днів та на посадах державних службовців 10 років 10 місяців 26 днів.

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України у Приморському районі м. Одеси призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» з 08.07.2016 року у розмірі 82% від місячного заробітку без обмеження граничного розміру та з урахуванням середньомісячної суми виплат за 60 календарних місяців роботи перед зверненням за призначенням пенсії відповідно до довідки прокуратури Одеської області № 540 від 08.07.2016 року.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання копії постанови шляхом подачі апеляційної скарги через Приморський районний суд м. Одеси.

Суддя А.В. Тарасов

22.09.2016