Рішення № 61547517, 26.09.2016, Токмацький районний суд Запорізької області

328/2888/16-ц

26.09.2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2016 року м. Токмак

Токмацький районний суд Запорізької області у складі головуючого судді Курдюкова В.М., при секретарі судового засідання Баздирь О.Л., розглянувши цивільну справи за позовом ОСОБА_1 до Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій» Запорізької обласної ради про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до КУ «Молочанський дитячий санаторій»Запорізької обласної ради в якому просить:

1.Визнати незаконним та скасувати наказ Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій» Запорізької обласної ради про звільнення ОСОБА_1 в частині звільнення з посади завідуючого господарством на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України.

2.Поновити ОСОБА_1 на посаді завідуючого господарством Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій » з 15 березня 2016 року.

3.Стягнути з Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 15 березня 2016 року по час винесення рішення суду по справі.

4.Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідуючого господарством Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій».

Позов обгрунотовує наступним.

Позивач працював в КУ «Молочанський дитячий санаторій» на посаді завідуючого господарством.

15 березня 2016 року він був прийнятий на військову службу за контрактом до лав Збройних Сил України, що підтверджується копією контракту про проходження громадянином України військової служби від 15.03.2016 року та довідкою Токмацького об'єднаного міського військового комісаріату № 2/805 від 22.03.2016 року.

14.03.2016 року позивач пред'явив керівництву КУ «Молочанський дитячий санаторій» повістку з воєнкомату та пояснив, що він буде проходити військову службу в рядах Збройних Сил України за контрактом з 15.03.2016 року.

З цього часу і по теперішній момент він проходить військову службу в військовій частині А0704 у м. Миколаїв.

Під час проходження військової служби за місцем його реєстрації (м. Молочанськ, вул. Широка,4-а) надійшов лист від адміністрації КУ «Молочанський дитячий санаторій» від 21.03.2016 року № 94 про необхідність пояснення причин відсутності на робочому місці з 15.03.2016 року, а також надійшов лист від 23.03.2016 року № 100 з проханням з'явитись до інспектора кадрів та отримати трудову книжку у зв'язку із звільненням з роботи на підставі п.3 ст.36 КЗпП України.

Заяву про звільнення згідно п.3 ст. 36 КЗпП України позивач не подавав.

В період з 15.03.2016 року і по цей час середня заробітна плата за місцем роботи йому не виплачувалась. Вважає звільнення його з посади завідуючим господарством КУ «Молочанський дитячий санаторій» з 15.03.2016 року за п.3 ст. 36 КЗпП України не законним з наступних підстав.

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України"Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу","Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Відповідно до п. 3 ст. 36 КЗпП України підставою для звільнення є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Визначення поняття «військова служба» надано в ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно ч.2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України. Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що мобілізація це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування. Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій (ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Таким чином, пунктом 3 ч. 1 ст. 36 та ч. 3 ст. 119 КЗпП України заборонено звільняти осіб, які перебувають на військовій службі будь-якого виду, в тому числі і строковій військовій службі, якщо така особа призвана на військову службу під час мобілізації.

Враховуючи вищевикладені правові норми за ним, як військовослужбовцем, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток до дня фактичної демобілізації.

Представник позивача за довіреністю ОСОБА_2 Т,М. в інтересах позивача декілька разів зверталась до адміністрації відповідача з метою отримання довідки про середню заробітну плату та наказу про його звільнення. Але відповідач не виконав свій обов'язок по видачі довідки про заробітну плату, встановлений ст. 49 КЗпП України, чим порушив трудові права та створив позивачу перепони для звернення до суду із позовом про стягнення середній заробітної плати за час проходження військової служби.

В судовому засіданні позивач та представник позивача в повному обсязі підтримали позовні вимоги та обставини, якими їх обгрунтовано в позовній заяві.

Представник відповідача позов не визнала, надала заперечення наступного змісту.

Відповідно до Наказу № 156-к від 19.07.2010 року ОСОБА_1 був переведений з посади інженера за його згоди, постійно, на умовах повного робочого дня, з 20 липня 2010 року на посаду завідувача господарства КУ «Молочанський дитячий санаторій» ЗОР, що підтверджується наказом № 156-к від 19.07.2010 року.

11.03.2016 року ОСОБА_1 звернувся до відділу кадрів з усною заявою про зміну місця його роботи та надав повістку про виклик його до військового комісаріату з питання відправки його до військової частини по контракту та з 14.03.2016 року по 23.03.2016 року він не з'явився на робоче місце.

21.03.2016 року адміністрація КУ зверталася з відповідним листом до позивача про повідомлення ним причин відсутності на робочому місці та неявки на роботу без поважних причин з 15.03.2016 року, що підтверджується копією листа від 21.03.2016 року № 94.

23.03.2016 року Наказом № 91-к ОСОБА_1 був звільнений з посади завідувача господарства з 14 березня 2016 року, у зв'язку з прийняттям його на військову службу за контрактом до лав Збройних сил України за п. 3 ст. 36 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги у розмірі двох мінімальних заробітних плат ст. 44 КЗпП України, що підтверджується наказом № 91-к від 23.03.2016 року та довідкою № 380 від 22.08.2016 року.

Підставою вказаного звільнення послугувала - повістка Токмацького ОМВК, довідка Токмацького ОМВК № 2/805 від 22.03.2016 року, лист Токмацького ОМВК № 2/719 від 15.03.2016 року, лист Токмацького ОМВК № ф/769 від 22.03.2016 року.

Також адміністрація установи, звертає увагу суду на Довідку № 1/3526 від 01.04.2016 року та Контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України на посадах осіб рядового складу від 15.04.2016 року укладеного між Міністерством оборони України та ОСОБА_1, відповідно до яких, останній був прийнятий на військову службу за контрактом у військовій частині А0704 з 15.03.2016 року (наказ командира в/ч А0704 від 15.03.2016 року № 68).

В пункті 1 Контракту вказано, що громадянин України ОСОБА_1 добровільно бере на себе зобов'язання проходити військову службу у Збройних силах України протягом строку Контракту, а в разі настання особливого періоду - понад установлений строк Контракту відповідно до вимог, визначених законодавством, що регулює порядок проходження військової служби та цим Контрактом.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між: працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 21 КЗпП України трудовий договір - це індивідуальна угода між: працівником і роботодавцем. Контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватись угодою сторін.

Статтею 23 КЗпП України визначено, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Згідно з ч. 3 ст. 36 Кодексу законів про працю України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що підставами припинення трудового договору є зокрема, призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Нормами ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також: частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті53, частиною третьою статті57, частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

Відповідно до вимог ст. 119 КЗпП України визначено, що за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

З аналізу вищенаведених норм вбачається, що гарантії та норми ст. 119 КЗпП України та ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» застосовуються до працівників призваних на військову службу у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації або введення воєнного стану.

У випадку з працівником ОСОБА_1, вбачається наступна ситуація.

Даний громадянин, працюючи в КУ «Молочанському дитячому санаторії» ЗОР, на посаді завідувача господарства, виключно на добровільних засадах 15 березня 2016 року уклав Контракт з Міністерством оборони України про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу та 11.03.2016 року звернувся до відділу кадрів з усною заявою про зміну місця роботи КУ «Молочанського дитячого санаторію» ЗОР, у зв'язку з укладенням контракту, надавши відповідну повістку, яка послугувала однією з підстав звільнення за п.3 ст. 36 КЗпП України.

Окрім того, станом на 14-15 березня 2016 року в Україні не оголошувалась кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці, не було прийняте рішення про проведення мобілізації або воєнного стану.

Головний лікар, перед звільненням ОСОБА_1 перевірив вказані обставини, звернувшись до відповідних органів, які підтвердили, що станом на 14-15 березня 2016 року в Україні не було оголошено кризової ситуації, що загрожувало національній безпеці, не було прийняте рішення про проведення мобілізації або воєнного стану.

Вказані факти підтверджуються листами головного лікаря КУ «Молочанського дитячого санаторію» ЗОР та відповідями військового комісару Токмацького об'єднаного міського військового комісаріату від 22.03.2016 року № ф/769, Державної інспекції України з питань праці від 17.04.2015 року, Токмацької районної державної адміністрації від 28.03.2016 року, Профспілки працівників охорони здоров'я Запорізької обласної організації від 23.03.2016 року, відповіддю КУ «Спеціалізованого територіального медичного об'єднання «Дитинство» Запорізької обласної ради від 23.03.2016 року.

Відповідно до вимог ст. 119 КЗпП України визначено, що за працівниками, прийнятими на військову службу за контрактом зберігаються місце роботи, але не більше одного року, при цьому конкретну дату строкового контракту, про який йдеться, не зазначено. В даному випадку у вказаній законодавчій нормі йдеться лише і тільки про «строковий контракт», тобто «трудовий договір на визначений строк». Згідно п. З спірного контракту: «Цей контракт є строковим», що не відповідає дійсності.

При укладенні трудового договору на визначений строк (тобто строкового контракту) цей строк встановлюється погодженням сторін і повинен визначатись конкретним терміном.

Строк, на який працівник наймається на роботу (з юридичної точки зору ОСОБА_1 найнявся на роботу), обов'язково має бути вказаний у наказі про прийняття на роботу (контракті), інакше буде вважатися, що працівник прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором. У трудовій книжці робиться запис без посилання на строковий характер трудових відносин.

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 (пункт 9) зазначив, що укладення трудового договору на визначений строк при відсутності умов, зазначених в ч. 2 ст. 23 КЗпП, є підставою для визнання його недійсним у частині визначення строку. Тобто такі договори вважатимуться укладеними на невизначений строк від часу їх укладення.

Отже, строковий трудовий договір, укладений у випадках, не передбачених законодавчими актами, навіть за наявності згоди працівника, вважається безстроковим трудовим договором.

Окрім того, постановою Токмацького районного суду Запорізької області від 10.08.2016 року, за наслідками розгляду адміністративного матеріалу, який надійшов із ГУ Держпраці у Запорізькій області про притягнення до адміністративної відповідальності головного лікаря КУ «Молочанський дитячий санаторій» ОСОБА_3 за ч. 7 ст. 41 КУпАП, закрито провадження у справі за відсутності події і складу адміністративного правопорушення. Постанова набрала законної сили 23.08.2016 року.

У вказаній постанові Токмацького районного суду Запорізької області, зокрема, зазначається: «Ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ч. 3 ст. 119 КЗпП України визначені такі гарантії, а саме збереження місця роботи, посади і середнього заробітку в установі незалежно від підпорядкування та форми власності, в яких вони працювали на час призову за працівниками, в тому числі, прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до фактичної демобілізації.

Відповідно до досліджених доказів встановлено, що ОСОБА_1 прийнятий на військову службу за контрактом з власної ініціативи.

Відповідно до чинного законодавства, оголошення про мобілізацію, введення воєнного стану на час укладення ОСОБА_1 контракту в Україні не проводилися. Кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці, була відсутня.

За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність в діях керівника установи ОСОБА_3 складу адміністративного правопорушення, визначеного ч. 7 ст. 41 КУпАП».

Відповідно до ст. 61 ЦПК України - обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У зв'язку з чим, посилання в позовній заяві на порушення прав позивача, є безпідставним та необгрунтованим, звільнення позивача ОСОБА_1, відбулося виключно на законних підставах, з урахуванням вимог Кодексу законів про працю України та вимог Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Позивач ОСОБА_1 в позовній заяві вказав, що «Під час проходження військової служби за місцем його реєстрації ( м. Молочанськ, вул. Широка, 4-а) надійшов лист від адміністрації КУ «Молочанський дитячий санаторій» від 21.03.2016 року № 94 про необхідність пояснення причин відсутності на робочому місці з 15.03.2016 року, а також надійшов лист від 23.03.2016 року № 100 з проханням з'явитися до інспектора кадрів та отримати трудову книжку у зв'язку зі звільненням з роботи на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Окрім того, представник позивача ОСОБА_2 21.03.2016 року зверталася на гарячу лінію Запорізької обласної державної адміністрації з приводу незаконного звільнення її чоловіка керівництвом КУ «Дитячий санаторій» який знаходиться в м. Молочанськ, що підтверджується реєстраційно-конторольною карткою від 21.03.2016 року та відповіддю першого заступника голови Токмацької райдержадміністрації від 28.03.2016 року.

Тобто, про звільнення позивачу стало відомо в березні 2016 року (21 березня та 23 березня). Вказані обставини сторонами визнаються.

Згідно статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Разом з тим, як передбачено частиною першою статті 258 ЦК України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Трудовим законодавством України визначені строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, тобто встановлена спеціальна позовна давність.

Так, частиною першою статті 233 КЗпП України встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Позивач ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою до Токмацького районного суду 08 серпня 2016 року, тобто більше ніж через три місяці після звільнення, що свідчить про пропуск ним встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України строку спеціальної позовної давності.

Згідно вимог частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Звертаються до суду з заявою про застосування строків позовної давності та вважають, що позивачем пропущений строк позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Свідок Іванова суду пояснила наступне. 11.03.2016 року ОСОБА_1 звернувся, що їде на службу, надав повістку. КУ «Молочанський дитячий санаторій» звертався до різних установ, які відповіли, що в Україні немає військового стану, мобілізації, особливого періоду тобто обставин, які б були підставами залишення ОСОБА_1 на роботі та нарахування йому заробітної блати. Установа надсилала ОСОБА_1 листи за місцем проживання та місцем служби з проханням повідомити причини невиходу на роботу, а потім про отримання копії наказу про звільнення та трудової книжки. За місцем проживання листи отримала дружина позивача, з військової частини листи повернулися за закінченням строку зберігання. Дружива позивача зверталася з заявами про надання копії наказу про звільнення та довідки про заробітну плату 07.07.2016 року і ще два рази. Відповідач не надавав їй ці документи, бо її довіреность не була посвідчена нотаріусом.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, встановив наступні фактичні обставини, та відповідні їм правовідносини.

Позивач працював в КУ «Молочанський дитячий санаторій» на посаді завідуючого господарством.

15 березня 2016 року позивач прийнятий на військову службу за контрактом до лав Збройних Сил України, що підтверджується копією контракту про проходження громадянином України військової служби від 15.03.2016 року та довідкою Токмацького об'єднаного міського військового комісаріату № 2/805 від 22.03.2016 року.

14.03.2016 року позивач пред'явив керівництву КУ «Молочанський дитячий санаторій» повістку з воєнкомату та пояснив, що він буде проходити військову службу в рядах Збройних Сил України за контрактом з 15.03.2016 року. З 15.03.2016 р. і по теперішній момент він проходить військову службу в військовій частині А0704 у м. Миколаїв. Заяву про звільнення згідно п.3 ст. 36 КЗпП України позивач не подавав.

В період з 15.03.2016 року і по цей час середня заробітна плата за місцем роботи позивачу не виплачувалась, була виплачена вихідна допомога при звільнені.

Під час проходження військової служби за місцем реєстрації позивача (м. Молочанськ, вул. Широка,4-а) надійшов лист від адміністрації КУ «Молочанський дитячий санаторій» від 21.03.2016 року № 94 про необхідність пояснення причин відсутності на робочому місці з 15.03.2016 року, а також надійшов лист від 23.03.2016 року № 100 з проханням з'явитись до інспектора кадрів та отримати трудову книжку у зв'язку із звільненням з роботи на підставі п.3 ст.36 КЗпП України.

Ці обставини сторонами не оспорюються.

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України"Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу","Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Відповідно до п. 3 ст. 36 КЗпП України підставою для звільнення є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Визначення поняття «військова служба» надано в ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно ч.2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України. Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що мобілізація це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування. Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій (ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Як вбачається з листа т.в.о. начальника Головного управління оборонного та мобілізаційного планування Генерального штабу Збройних сил України № 322/2/2163 від 19.04.2016 р., відповідно доУказу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303затвердженого встановленим порядком, в Україні настав особливий період. Таким чином, початком особливого періоду є момент оголошення мобілізації. Особливий період буде завершено з оголошенням рішення Президента України про демобілізацію, терміни і порядок якої буде визначено відповідним Указом Президента України.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14 травня 2015 року № 433, внесено зміни до ч. 3ст. 119 КЗпП України, які набрали чинності 11 червня 2015 року.

Вказаними змінами частина 3ст. 119 КЗпП Українивикладена в новій редакції. Як вбачається із пояснювальної записки до закону (законопроект № 2079 від 09.02.2015) його прийняття зумовлено необхідністю усунення неточностей у формулюванні положень чинного законодавства України, що регулює питання соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду, зокрема, узгоджено між собою положення ст.36та ст.119 КЗпП України, уточнено часові межі, протягом яких за громадянам України, призваними на військову службу, зберігаються гарантії, передбаченіКЗпП України.

Таким чином, судом встановлено, що при звільнені відповідача, позивачем порушені вимоги пункту 3 ч. 1 ст. 36 та ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

Згідно вимог частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України представник відповідача просить застосувати строк позовної давності, який на його думку пропущено позивачем, що є підставою для відмови в задоволені позовних вимог.

Так, частиною першою статті 233 КЗпП України встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Позивач ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою до Токмацького районного суду 08 серпня 2016 року, але, як визнано сторонами у справі, до теперішнього часу йому не було вручено копію наказу про звільнення, також суду не надано відомостей про час видачі позивачу трудової книжки.

За таких обставин, позивачем не пропущено встановлений ч.1 ст. 233 КЗпП України строк позовної давності.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно довідки про доходи № 88, наданої суду відповідачем, заробітна плата ОСОБА_1 за останні два місії, що передували місяцю звільнення становила: у січні 2016 року 2571 гривню, в лютому 2016 року 2571 гривню.

На підставі п.п. 2, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, судом проведений розрахунок середнього заробітку відповідача за час вимушеного прогулу в період 14 березня 2016 року по 23 вересня 2016 року. Середньоденний заробіток становить 2571 грн. (середньомісячна заробітна плата) / 20 робочіх днів (середньомісячне число робочих днів в січні-лютому 2016 року 19+21/2=20) = 128,55 гривень.

В період з дня незаконного звільнення 14 березня 2016 року по поновлення на роботі 23.09.2016 року було 134 робочих днів. Середній заробіток за час вимушеного прогулу складає 134 днів * 128,55 = 17225,7 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 213-215 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій» Запорізької обласної ради про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку задовольнити повністю.

Визнати незаконним та скасувати наказ Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій» Запорізької обласної ради № 91-к від 23.03.2016 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади завідуючого господарством на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді завідуючого господарством Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій » з 14 березня 2016 року.

Стягнути з Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій» Запорізької обласної ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 березня 2016 року до 23.09.2016 року в сумі 17225,7 гривень.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідуючого господарством Комунальної установи «Молочанський дитячий санаторій» Запорізької обласної радипідлягає негайному виконанню.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Запорізької області через Токмацький районний суд Запорізької області шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя: