Ухвала суду № 61523580, 20.09.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2016 року № 876/4948/16

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді:Гінди О.М.

суддів:Качмара В.Я., Ніколіна В.В.

за участі секретаря судового засідання: Чопко Ю.Т.

позивача ОСОБА_1

представника третьої особи ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 червня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення,

встановив:

26.09.2014 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, у якому просить, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, визнати незаконним та скасувати п. 1.1 рішення 15 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 28.12.2012 № 792 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», рішення 21 від 23.04.2014 № 1294 «Про приватизацію земельної ділянки несільськогосподарського призначення шляхом викупу» та зобовязати відповідача розірвати договір оренди земельної ділянки.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що він є власником будинку в м. Ужгороді по пров. Шевченка, 10, який успадкував після смерті свого батька ОСОБА_4, і за цим будинковолодінням є земельна ділянка загальною площею 909 кв.м. Вважає, що оскаржувані рішення порушують його права, оскільки на його земельну ділянку накладається земельна ділянка ОСОБА_3 Крім того, відповідачем грубо порушено процедуру надання земельної ділянки у власність третій особі шляхом викупу, передбаченої Земельним кодексом України та порушено норми ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16.06.2016 відмовлено у задоволенні позову.

Із цією ухвалою не погодився позивач та оскаржив її в апеляційному порядку. Вважає, що така є протиправною та необґрунтованою, прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просить її скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційних вимог, апелянт посилається на те, що проект землеустрою був складений із суттєвими порушеннями діючого на момент його складення законодавства, шляхом фактичного не зазначення позивача суміжником земельної ділянки, яка виділялася ОСОБА_3, оскільки ці ділянки частково накладалися. Такі порушення однозначно свідчать про неправомірність винесення Ужгородською міською радою оскаржуваних рішень.

Апелянт подав заяву, яку підтримав у судовому засіданні, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та закрити провадження у справі.

Представник третьої особи, подала письмові заперечення та в судовому засіданні апеляційну скаргу заперечила, просить залишити оскаржувану постанову без змін.

Представник відповідача у судове засідання не прибув, подав письмове заперечення на апеляційну скаргу, просив відмовити у задоволенні такої, справу розглядати без його участі, а тому у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України апеляційний розгляд справи проведено у його відсутності.

Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, представника третьої особи, перевірив матеріали справи та обговорив підстави і межі апеляційних вимог, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково.

Відповідно до п. 1.1 оскаржуваного рішення 15 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради № 792 від 28.12.2012 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» було затверджено проект землеустрою щодо відведення гр. ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0153 га за адресою пров. Єгерський, 1, м. Ужгород, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та надано в оренду строком на 3 роки до 28 грудня 2015 року.

Рішенням 21 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради № 1294 від 23.04.2014 «Про приватизацію земельної ділянки несільськогосподарського призначення шляхом викупу» гр. ОСОБА_3 було продано земельну ділянку площею 0,0153 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою пров. Єгерський, 1, м. Ужгород, а 28.05.2014 року між відповідачем та третьою особою, був укладений договір купівлі - продажу земельної ділянки на підставі вищезазначеного рішення, кадастровий номер якої 2110100000:28:001:0174.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 28.05.214 № 22264339 зазначена земельна ділянка була зареєстрована 28.05.2014 року на праві приватної власності за третьою особою ОСОБА_3

Суд першої інстанції дійшов висновку, що за відсутності у ОСОБА_4 відповідних правовстановлюючих документів, такий не набув статусу власника земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Ужгород, вул. Шевченка, 10, тому судом не може бути встановлено порушення його прав як власника земельної ділянки власником суміжної земельної ділянки - ОСОБА_3, відтак відсутні підстави для їх захисту та задоволення всіх заявлених позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції з такими висновками суду першої інстанції не погоджується, так як такі зроблені без належного дослідження того, чи цей спір належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п.9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Згідно із ч. 4 ст. 13 Основного Закону держава забезпечує захист прав усіх субєктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом. Конституція України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю відповідно до закону (ст. 41).

Субєктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність субєктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Однак, на думку апеляційного суду, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із субєктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

У справі, що розглядається, фактично позивачем заперечується правомірність набуття третьою особою ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку, оскільки така на думку ОСОБА_1 частково належить йому, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо вирішення цього спору у порядку адміністративного судочинства.

Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного зясування всіх обставин у справі і обовязок субєкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають правовій позиції Верховного Суду України викладеній у постанові від 01.10.2013 у справі № 21-228а13 у якій колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що після оформлення відповідно до чинного законодавства права власності на земельну ділянку виник спір про право цивільне, а відтак і захищати свої права та інтереси особи повинні у способи, визначені у статтях 152 ЗК України та 16 Цивільного кодексу України.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 198 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати постанову суду і залишити позовну заяву без розгляду або закрити провадження у справі.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Частиною 1 статті 203 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що постанова суду першої інстанції скасовується в апеляційному порядку і провадження у справі закривається з підстав, встановлених статтею 157 цього Кодексу.

З наведеного, суд апеляційної інстанції вважає, що клопотання позивача про закриття провадження у справі підлягає задоволенню.

З огляду на те, що оскаржувана постанова прийнята з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про скасування постанови суду першої інстанції із закриттям провадження у справі.

Керуючись ст.ст. 157, 195, 196, 198, 203, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд

ухвалив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 червня 2016 року у справі № 308/12404/14-а скасувати, а провадження у справі закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

На ухвалу протягом двадцяти днів, після набрання нею законної сили, може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий:О.М. Гінда

Судді:В.Я. Качмар

ОСОБА_5

Ухвала у повному обсязі складена та підписана 23.09.2016.