Ухвала суду № 61489300, 21.09.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/6848/16 Справа № 202/8012/16-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Глущенко Н.Г.

Категорія 5

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2016 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - Глущенко Н.Г.

суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.

за участю секретаря - Черкас Є.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро

цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_2

на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, що діє в інтересах малолітньої ОСОБА_5, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, Орган опіки та піклування Індустріальної районної у м. Дніпропетровську ради, Обєднання співвласників багатоквартирного будинку «ОСОБА_6 29, 29А, 29Б», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивачка ОСОБА_2 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28.07.2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та неповне їх зясування, порушення норм матеріального та процесуального права / а. с. 106 - 109 /.

Зазначеним рішенням суду від 28.07.2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було відмовлено / а. с. 100-102 /.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивачам на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_1 (нині м. Дніпро), що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20.05.2016 року / а. с. 7, 8 /.

Право власності на ? частину вищевказаної квартири було зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 25.06.2014 року / а. с. 6 /, а за ОСОБА_3 (? частина) - на підставі свідоцтва про право власності від 20.05.2014 року / а. с. 5 /.

Згідно довідки ОСББ «ОСОБА_6 29, 29А, 29Б» від 17.09.2015 року № 117 у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2, ОСОБА_3, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є дочкою позивача ОСОБА_3 та відповідачки ОСОБА_4 / а. с. 9, 10 /.

Судом першої інстанції встановлено, що після припинення спільного проживання відповідачки ОСОБА_7 з позивачем ОСОБА_3, яке відбулось у грудні 2014 року, останній на вихідні періодично забирав дитину до себе додому і лише з червня 2016 року перестав відвідувати дочку та забирати її.

Звертаючись з позовною заявою у жовтні 2015 року, позивачі посилались на те, що після припинення фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, остання разом малолітньою дочкою - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, переїхала жити в інше місце, понад рік дитина не проживає у їх квартирі, особистих речей вона там не має, добровільно зняти її з реєстраційного обліку ОСОБА_4 відмовляється, а тому вони змушені звернутись до суду та просили визнати малолітню ОСОБА_5, такою, що втратила право користування квартирою № 40 у будинку № 29-а по вул. Косіора у м. Дніпропетровську та усунути їм перешкоди у користуванні власністю шляхом зняття її з реєстрації за вказаною адресою / а. с.2-4 /.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а ст. 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Права власника жилого будинку, квартири, зокрема, визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

У силу положень ст. ст. 21, 24, 41 Конституції України, ст. ст. 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, у тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Згідно ч. 4 ст. 41 Конституції України, ч. 1 ст. 321 ЦК України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 47 Конституції України закріплено, що кожен має право на житло.

Згідно ст. 405 ЖК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Розглядаючи по суті даний спір, суд першої інстанції,на підставі доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), з урахуванням фактичних обставин справи і вимог статей 10, 60 ЦПК України, виходив з відсутності доказів на підтвердження того, що неповнолітня ОСОБА_5 не проживала у спірній квартирі без поважних причин більше одного року, а тому дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно відхилити, а рішення суду - залишити без змін, з наступних підстав.

Вирішуючи даний спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі зясував права та обовязки сторін, обставини справи, перевірив доводи сторін та дав їм належну правову оцінку, постановив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами та поясненнями сторін.

Приведені в апеляційній скарзі доводи позивачки не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення апелянтом норм права.

Відповідно ж до ст.212 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та обєктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доводи ОСОБА_2 в апеляційній скаргі стосовно того, що судом першої інстанції не зясовано, чи дійсно зареєстрована малолітня дитина, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, у спірній квартирі є безпідставними, так як, вказана обставина визнана сторонами, а тому не підлягає доведенню відповідно до ч.1 ст. 61 ЦПК України. До того ж, згідно довідки ОСББ «ОСОБА_6 29, 29А, 29Б» від 17.09.2015 року № 117 у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2, ОСОБА_3, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є дочкою позивача ОСОБА_3 Посилання позивачки в апеляційній скарзі на те, що згідно довідки адресно-довідкового підрозділу ГУ ДМС УДМС України в Дніпропетровській області від 04.01.2016 року ОСОБА_5 не значиться зареєстрованою або знятою з реєстрації не можуть також бути прийняті до уваги, оскільки ОСОБА_5 є малолітньою дитиною і у відповідності з вимогами чинного законодавства не підлягає реєстрації в органах Міністерства внутрішніх справ України.

Не можуть бути прийняті до уваги і посилання позивачки в апеляційній скарзі на ту обставину, що суд першої інстанції не дослідив чи є у власності відповідачки ОСОБА_4 нерухоме майно та чи можливо набути реєстрацію місця проживання її малолітньої доньки за місцем проживання матері дитини, так як наявність житла чи його відсутність у матері дитини не породжує жодних правових підстав для вирішення питання про визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, частина якого належить на праві власності батьку дитини, оскільки батьками малолітньої дитини було визначено місце реєстрації дитини по місцю реєстрації батька, де дитина, після припинення відносин між її батьками, періодично проживала, так як є малолітньою, і батьки таким чином визначили порядок її проживання та участь кожного із них у вихованні дочки.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції та встановлені ним обставини.

Судом апеляційної інстанції не встановлено порушень матеріального чи процесуального закону, які могли б призвести до скасування рішення суду першої інстанції.

Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтовані, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи.

Керуючись ст.ст. 303,307,308 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з цього часу.

СУДДІ: