Постанова № 61478151, 22.09.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/3715/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2016 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Стефанова С.О.,

суддів Бутенко А.В., Кравченко М.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та касування рішення № 300-16 від 16.06.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобовязання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 (надалі по тексту позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (надалі по тексту - ДМС України), в якому зазначив, що до виїзду з країни громадянського походження постійно мешкав з родиною у місті Мосул (Ірак), на даний час місто знаходиться під контролем терористичного угрупування ІГІЛ. Родина позивача мешкає в таборі для внутрішньо переміщених осіб та біженців у м. Ербіль та позбавлені можливості реалізовувати свої права. Таким чином, позивач зазначає, на даний момент в Іраку зберігається загроза його життю і безпеці, тобто він може зіткнутися з нелюдським або принижуючим гідність поводженням або покаранням у разі повернення до Іраку. На підставі викладеного, позивач у 2015 року звернувся до Управління у справах біженців Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте рішенням ДМС України від 15.06.2016 року № 300-16 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи рішення необґрунтованим та незаконним, ОСОБА_1 ОСОБА_2 просить його визнати неправомірним та скасувати, зобовязати відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У судове засідання, призначене на 21.09.2016 року на 11:00 год. представник позивача не зявився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, подав до суду заяву про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Представник відповідача зявилася у судове засідання, відносно розгляду справи у порядку письмового провадження не заперечувала. Представник відповідача подала до суду письмові заперечення на позов, в яких позовні вимоги не визнала та просила суд в задоволенні позову відмовити, посилаючись в цілому на те, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності заяви вимогам п.1 ч. І статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. І статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачці додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Суд вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження, відповідно до вимог ч. 6 ст. 128 КАС України. Дослідивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та заперечення, перевіривши їх доказами, судом встановлені наступні факти та обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2, є громадянином ОСОБА_3, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_1, постійно проживав у м. Мосул (Найнава). За національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин (суніт). Згідно матеріалів особової справи позивача встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 вперше прибув в Україну в 2007 році, державний кордон України перетинав легально, на підставі національного паспорту та студентської візи. Востаннє позивач покинув країну громадянського походження рейсовим автобусом через територію Іракського Курдистану, потрапивши до Туреччини (м. Стамбул). З Туреччини до України позивач прибув авіарейсом Стамбул-Одеса, офіційно, на підставі національного паспорту серії А3149943 та одноразової візи типу «Д» № Y 02805809. Останній вїзд на територію України відбувся 19.11.2013 року, із зазначеного періоду з території України позивач не виїжджав.

26.10.2015 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області. Щодо причин звернення за захистом, позивач повідомив, що в 2007 році він виїхав на територію України з метою отримання вищої освіти. За словами заявника, з моменту прибуття до України в 2013 році він один раз повертався на Батьківщину з метою отримання нового національного паспорту. Згідно матеріалів особової справи, він перебував в Іраку протягом двох з половиною місяців, до 18.11.2013 року, після чого повернувся до України та більше її територію не покидав. Після здобуття вищої освіти в 2014 році позивач мав намір повернутись на Батьківщину, у чому йому завадив напад на рідне місто Мосул радикального угрупування ІДІЛ. За словами шукача захисту, його батько працював професором кафедри економіки державного університету у м. Мосул, небажання працювати під владою ІДІЛ спричинило переселення близьких родичів до табору для біженців на території Іракського Курдистану, що унеможливлювало повернення заявника до Іраку (протокол співбесіди від 11.11.2015 року та додатковий протокол співбесіди від 11.12.2015 року). Строк легального перебування позивача на території України закінчився 30.09.2014 року. Через небажання переслідувань, пов'язаних з громадянством, національністю (етнічною належністю) або віросповіданням, позивач звернувся із вищезазначеною заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області.

11.11.2015 року наказом в.о. начальника Головного управління ДМС України в Одеській області у відповідності до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняте рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 (а.с. 87).

17.05.2016 року за результатами розгляду особової справи громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 № 2015OD0302 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов передбачених абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 26-38). Так, вказаний висновок, зокрема, обґрунтований тим, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності заяви вимогам п.1 ч. І статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. І статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачці додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Рішенням Державної міграційної служби України № 300-16 від 15.06.2016 року з посиланням на ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» висновок Головного управління державної міграційної служби в Одеській області підтримано, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 25).

20.07.2016 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 231 від 06.07.2016 року (а.с. 9).

На думку суду, така відмова є обґрунтованою та ґрунтується на законі з огляду наступного.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач посилається на те, що у 2007 році він виїхав на територію України з метою отримання вищої освіти. За словами позивача, з моменту прибуття в Україну, у 2013 році він один раз повертався на Батьківщину з метою отримання нового національного паспорту. Згідно матеріалів особової справи, позивач перебував в Іраку протягом двох з половиною місяців, до 18.11.2013 рою чого повернувся до України та більше її територію не покидав. Після здобуття вищої освіти в 2014 році позивач мав намір повернутись на Батьківщину, у чому йому завадив напад на рідне місто Мосул радикального угрупування І ДІЛ. За словами шукача захисту, його батько працював професором кафедри економіки державного університету у м. Мосул. Небажання працювати під владою ІДІЛ спричинило переселення близьких родичів до табору для біженців на території Іракського Курдистану, що унеможливлювало повернення шукача захисту до Іраку (арк. 8-9 протоколу співбесіди від 11.11.2015 року та арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 11.12.2015 року).

Строк легального перебування позивача на території України закінчився 30.09.2014 року. Через небажання повертатись до родичів в Ірак у зв'язку з нестабільною соціально-політичною ситуацією в країні заявник здійснив звернення за захистом, яке відбулося у порушення норм діючого законодавства, а саме 26.10.2015 року.

Під час інтерв'ю позивач зазначив, що наразі відсутня можливість повернутись до Іраку. Так, він зазначив, що його рідне місто Мосул перебуває під контролем радикалів угрупування ІДІЛ, ситуація в якому виникла нестабільна, військова, у зв'язку з чим населення вимушено здійснювати внутрішнє переселення, а також виїжджати до інших міст (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 11.12.2015 року).

Також було встановлено, що найближчі родичі шукача захисту, а саме: батько, матір та три сестри наразі проживають в таборі для біженців (територія Іракського Курдистану).

Незважаючи на регулярний зв'язок із батьками, в тому числі через родичів з м. Багдад (арк.4-5 протоколу співбесіди від 11.11.2015 року), позивач не надав жодного матеріального підтвердження, щодо перебування членів родини в таборі для біженців, інформація сприймається виключно зі слів заявника.

Під час проведення співбесіди позивач, що ускладнена соціально-політична ситуація разом із побоюваннями загинути унеможливлює його виїзд на Батьківщину. За словами позивача він не бажає приймати участь у бойових діях, пояснюючи це тим, що він єдиний син в родині та у нього є три сестри (арк. 4 заяви-анкети № 290 від 26.10.2015 року, арк. 7 протоколу співбесіди від 11.11.2015 року). Незважаючи на вищезазначені побоювання та переселення близьких членів родини до табору для біженців позивач не звертався за захистом протягом одного року (з 30.09.2014 року по 26.10.2015 року), перебуваючи на території України нелегально.

Під час проведення інтерв'ю від 11.11.2015 року позивач зазначив, що сунітські міста контролюються самовизнаною Ісламською Державою, шиїтські міста також перебувають під контролем радикалів. В Іраку не залишилось жодних спокійних для проживання міст (арк. 7 протоколу співбесіди від 11.11.2015 року).

У той же час, як встановлено у висновку відповідно до інформації по країні походження позивача , більша частина провінції Анбар контролюється урядом країни.

Також за словами позивача, на території Іраку відсутня можливість працевлаштуватись. Спокійним та придатним для проживання залишається виключно територія Іракського Курдистану, проте рівень життя в ньому доволі коштовний, що є однією з причин неможливості повернення позивача на Батьківщину (арк. 7 протоколу співбесіди від 11.11.2015 року).

З огляду на викладене, суд погоджується з доводами відповідача відносно того, що діяльність самовизнаної Ісламської Держави не може розглядатися, як причина неможливості повернення позивача на Батьківщину, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, позивачу ніколи не погрожували представники терористичних угруповань, ані під час його перебування в Іраку, ані під час проживання в Україні. Вбачається, що позивач має можливість добровільного повернення до Іраку, у тому числі і до регіонів проживання сунітів. Також, позивачем не доведено існування будь-яких ризиків або загроз життю у разі повернення до контрольованих владою країни регіонів Іраку.

Аналізом історії позивача можливо дійти висновку, що у разі небажання особи повертатись до шиїтських регіонів Іраку (арк. 7 протоколу співбесіди від 11.11.2015 року) він має усі можливості щодо повернення до регіонів постійного проживання сунітів (провінція Анбар), більша частина якої наразі є під контролем державної влади країни.

За словами самого позивача, у нього є можливість виїхати до Іраку (м. Багдад), транзитом через Туреччину (м. Стамбул), проте він побоюється того, що його можуть визнати терористом, через те, що він походить з м. Мосул та не бажає повертатись до рідного міста. Крім того, позивач зазначив, що він має отримати візу, дозвіл на повернення до країни громадянського походження. Зазначена інформація є необґрунтованою та вбачається, що використовується позивачем з метою введення в оману органу міграційної служби (арк. 2,8 додаткового протоколу співбесіди від 11.12.2015 року).

Суд також погоджується з доводами відповідача, що позивач має можливість скористатися альтернативою внутрішнього переміщення. Небажання повертатись до країни громадянського походження, не зважаючи на існуюче транспортне сполучення, обумовлено відсутністю стабільності в країні, можливості працевлаштуватись та отримувати заробітну платню, що було зазначено під час проведення інтерв'ю від 11.11.2015 року (арк. 7 протоколу співбесіди від 11.11.2015 року) та не містить конвенційних ознак визначення статусу біженця.

Аналізом матеріалів особової справи, судом встановлено, що факти, повідомлені позивачем стосовно власних переслідувань в країні громадянської належності не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

При цьому, суд зазначає, що за сімейним станом позивач одружений з 03.09.2014 року на громадянці України ОСОБА_4, що є підставою для оформлення посвідки на постійне проживання в Україні.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Виходячи із змісту частини п'ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути належним доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду з Іраку, позивач не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_5 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

Так, дослідивши особову справу позивача разом з інформацією, наданою під час анкетування та проведенні інтерв'ю, можна дійти висновку, що твердження позивача про наявність підстав для надання йому статусу біженця, з огляду на матеріальний елемент клопотання, є необґрунтованими.

Враховуючи відсутність жодних доказів чи підтверджень будь-яких переслідувань як на теперішній час, так і на момент виїзду позивача з країни своєї громадянської належності, суд погоджується з висновком міграційного органу, що вказані обставини дозволяють вважати заяву іноземця таким, що не відповідає вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Вищезазначені позивачем обставини, на думку суду, лише підтверджують, те що особа не потребує міжнародного захисту, як біженець у відповідності до Конвенції 1951 року, однак ставити під сумнів поганий політичний та економічний стан в країні неможливо, що в даному випадку і є дійсними причинами виїзду позивача з країни громадської належності.

Таким чином, суд погоджується з доводами відповідача відносно того, що виїзд позивача з родиною з країни громадського походження свідчить в більшій мірі про економічну та соціальну складову виїзду з Іраку, аніж про обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань на Батьківщині.

Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

Крім того, суд критично ставиться до пояснень позивача з урахуванням того, що він легально виїхав з Іраку, при цьому не мав ніяких зауважень та перешкод при перетині кордону від представників влади Іраку.

Таким чином, суд вважає, що під час судового розгляду справи знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить конкретних відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів її сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

З огляду на викладене та наданих у судовому засіданні позивачем пояснень, суд приходить до висновку, що у цілому, позивач не приховує того факту, що на теперішній час ніяких погроз з боку будь-яких політичних сил в країні його громадянської належності для нього не існує, проте він бажає стабільно жити в Україні. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В любому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Іраку. Твердження позивача в позові та у судовому засіданні щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Іраку є безпідставними та не мають реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих пояснень та доказів щодо його особистого переслідування та переслідування його родини в разі повернення на батьківщину.

Позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорту, легального перетину кордону. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своє громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що у дійсності основною метою звернення позивача до органу міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, у зв'язку з наявністю в країні його громадської належності економічних проблем, бажанням потрапити до економічно-стабільної країни, покращити життєві умови. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант», у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням інформації по країні походження та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення № 300-16 від 16.06.2016 року прийнято Державною міграційною службою України в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 72, 86, 159-164 КАС України, суд, -

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В: -

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та касування рішення № 300-16 від 16.06.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобовязання вчинити певні дії - відмовити.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. Якщо апеляційну скаргу не буде подано в строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Постанова суду може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до Одеського окружного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Головуючий суддя С.О. Cтефанов

Судді А.В. Бутенко

ОСОБА_6