Ухвала суду № 61396374, 13.09.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №473/1965/16-ц 13.09.2016 13.09.2016 13.09.2016

Провадження №22-ц/784/2037/16

Справа № 473/1965/16-ц Головуючий першої інстанції: Висоцька Г.А.

Провадження № 22-ц/784/2037/16 Суддя-доповідач Апеляційного суду: Коломієць В.В.

Категорія 27

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі

головуючого Коломієць В.В.

суддів Довжук Т.С., Прокопчук Л.М.,

із секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,

за участю: позивача ОСОБА_2, його представника ОСОБА_3, представника відповідачки ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 липня 2016 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Євтушенко Алла Миколаївна, про визнання договору позики недійсним,

В С Т А Н О В И Л А :

У червні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним.

Позивач вказував, що його рідний брат - ОСОБА_7, який знаходиться у шлюбі з сестрою відповідачки, на підставі договору купівлі-продажу був власником земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. З метою гарантії майбутньої участі його батьків в будівництві житлового будинку на вказаній земельній ділянці мати відповідачки шляхом обману та зловживання довірою змусила його укласти договір позики. В зв'язку з чим 25 вересня 2015 року між ним та ОСОБА_5 було укладено договір позики грошових коштів у сумі 321 900 грн., що еквівалентно 15000 доларів США, строком до 25 березня 2018 року, який був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Євтушенко А.М. Поте, за твердженням позивача, вказану у цьому договорі суму грошей він не отримував. При цьому від нього та його батьків було приховано той факт, що 2 вересня 2015 року батьки відповідачки умовили його брата продати відповідачці придбану ним раніше земельну ділянку, про що йому не було відомо на час підписання спірного договору позики.

Посилаючись на викладене, просив суд визнати недійсним вищевказаний договір позики з підстав, передбачених ст.ст. 203, 215, 234 ЦК України.

Відповідач ОСОБА_5 та її представник - ОСОБА_4 - позов не визнали, зазначили, що оспорюваний договір вчинений з дотриманням всіх вимог законодавства і є реальним, оскільки належні відповідачці кошти були передані позивачу і вона, як позикодавець розраховує на їх повернення в обумовлений договором строк, тому просили в задоволенні позову відмовити.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 липня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неповне з'ясування судом всіх обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити його позов.

Представник відповідачки - ОСОБА_4 - в письмових запереченнях на апеляційну скаргу просила її відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши осіб, які приймали участь в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із наступних підстав.

Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 25 вересня 2015 року сторонами був укладений договір позики, за яким відповідач ОСОБА_5 передала позивачу ОСОБА_2 в борг 321900 грн., що було еквівалентно 15000 доларів США за курсом НБУ на день укладання цього договору, які останній зобов'язався повернути позивачці у строк до 25 березня 2018 року. Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Євтушенко А.М. 25.09.2015 року за реєстр. № 466 ( а.с. 12 ).

Власноручне підписання цього Договору позивач не заперечував.

Відповідно до пункту 2 вказаного Договору він є укладеним з моменту передання грошей, яке відбулося до підписання цього договору. Факт передачі грошей у позику за цим договором сторони підтверджують шляхом підписання цього договору.

Як вбачається зі змісту даного договору позики, сторони свідчать, що цей договір відповідає дійсним намірам сторін, укладений сторонами добровільно, при ясній памяті, його умови є справедливими для сторін (пункт 5 Договору). Також, згідно пункту 13 Договору сторони стверджували, що у момент укладання цього договору вони усвідомлювали значення своїх дій і можуть керувати ними; розуміють природу цього правочину, свої права та обов'язки за договором; при його укладанні відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладається ними у відповідності зі справжньою їх волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; договір не є результатом впливу тяжких обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним) та не приховує іншій правочин (не є удаваним).

Відповідно до ст. 1046, ч.1 ст.1049 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Виходячи з викладених вимог закону та положень статті 1047 ЦК України, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до ст. 1051 ЦК України якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Згідно із ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору позики з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 не доведено навмисного введення його в оману відповідачкою ОСОБА_5 щодо обставин, які мали істотне значення, під впливом якого він уклав спірний правочин. Позивач розумів природу вчинюваного ним правочину, а саме договору позики, про що свідчить зміст укладеного сторонами правочину, який підписаний ОСОБА_2 особисто.

Також є вірним висновок суду про недоведеність позивачем вимог про визнання договору позики недійсним з підстав його фіктивності.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Таким чином, визнання договору недійсним у зв'язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Зазначена правова позиція викладене у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197ц14.

Проте, ОСОБА_2 не було надано належних, допустимих і переконливих доказів того, що як він, так і відповідачка не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину.

За таких обставин, відповідно до вищевикладених вимог закону, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених статтями 230, 234 ЦК України підстав для визнання укладеного сторонами договору позики недійсним, а тому правильно відмовив у позові.

З такими висновками суду слід погодитись, оскільки вони зроблені відповідно до норм матеріального права та фактичних обставин справи, встановлених судом на підставі повно та всебічно досліджених доказів.

Доводи апелянта про те, що відповідачка в силу свого майнового стану не мала можливості надати йому у борг зазначену у договорі позику суму, а у нього не було необхідності позичати таку суму - не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зазначене не має правового значення для доведення безгрошовості позики.

Також є безпідставними посилання апеляційної скарги на неповне з'ясування судом всіх обставин справи та невірну оцінку доказів, оскільки докази, на які посилається позивач, не підтверджують його доводів про фіктивність спірного договору та укладання його під впливом обману.

Обставини, на які містяться посилання в апеляційній скарзі, судом першої інстанції при розгляді справи перевірялись. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 липня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий В.В. Коломієць

Судді: Т.С. Довжук

Л.М. Прокопчук