Постанова № 61384893, 19.09.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/3338/16

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2016 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С. при секретарі Кузьменко Е.Х., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення, яке викладене у формі висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Вєтнаму ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 від 25.03.2016 року та зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити громадянці Вєтнаму ОСОБА_1 обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 24.06.2004 року у зв'язку із досягненням нею 45-річного віку, -

В С Т А Н О В И В:

З позовом до суду звернулась ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення, яке викладене у формі висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Вєтнаму ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 від 25.03.2016 року та зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити громадянці Вєтнаму ОСОБА_1 обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 24.06.2004 року у зв'язку із досягненням нею 45-річного віку.

В судовому засіданні 14.09.2016 року представник позивача підтримав позовні вимоги, зазначивши, що оскаржений висновок є протиправний, незаконний і необґрунтований, оскільки позивачка з 1988 року проживає в Україні, де з 1988 року по 1992 рік працювала в місті Черкаси на підприємстві «Хімволокно» у зв'язку з чим відповідно до Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» вважається такою, що має дозвіл на імміграцію в Україну, а тому правомірно отримала посвідку на постійне проживання в Україні, а оскаржений висновок не відповідає вимогам ст.12 Закону України «Про імміграцію». Представник відповідача - ГУДМС України в Одеській області заперечив проти задоволення позовних вимог, надав до суду заперечення, в яких вважає, що позивачу анульована посвідка законно, тому що 24.10.2002 року на розгляд до ВГІРФО УМВС України в Одеській області було прийнято справу щодо отримання дозволу на імміграцію в Україну громадянки СРВ ОСОБА_1, до заяви - анкети були долучені наступні документи: копія національного паспорта громадянина СРВ ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, серії НОМЕР_2 виданого 06.09.2001 року Посольством СРВ в Україні;

довідка Посольства СРВ про відсутність заперечень щодо проживання ОСОБА_1 на території України та судимостей на території Вєтнаму; розписка та квитанції про сплату державного мита. У 2004 році, вже після документування посвідкою на постійне проживання, до матеріалів міграційної справи було долучено свідоцтво про народження доньки ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, серії НОМЕР_3, виданого 12.12.2001 року міським відділом реєстрації актів громадянського стану Одеського обласного управління юстиції. 01.03.2003 року після розгляду матеріалів та отримання відповідей передбачених чинним на той час законодавством відділом ГІРФО УМВС України в Одеській області, відповідно до пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію», громадянину КНР було надано дозвіл на імміграцію в Україну. Відповідно до висновку у справі, посвідку на постійне проживання в Україні громадянка СРВ отримала згідно п.6. ч. 2,ст. 4 Закону України «Про імміграцію», а саме як мати іммігранта. Проте, неповнолітня ОСОБА_2 на момент прийняття документів не мала дозволу на імміграцію в Україну, також не було підтвердження її належність до громадянства України.Відповідно до абзацу першого частини першої статті 1 Закону України «Про імміграцію», імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Відповідно до частини 4 статті 29 Цивільного кодексу України, місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місцем проживання її батьків. Тобто отримати дозвіл на імміграцію в Україну донька позивачки мала можливість тільки з батьками. Виходячи з вищевикладеного, підстав для прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 - не існувало, оскільки її дитина на момент надання дозволу не була іммігрантом та не перебувала у громадянстві України. Тому, рішення від 25.03.2016 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці СРВ ОСОБА_1 прийнято із дотриманням законних підстав, відповідно до п.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію».

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши наявні в справі письмові докази суд встановлює наступні факти та обставини:

Відповідач згідно ст.1 Закону України «Про міліцію», ст.6 Закону України «Про імміграцію» є місцевими підрозділами спеціально уповноваженого органу центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом та згідно положень ст.10 Закону України «Про міліцію», ст.ст.5,9,12,24 Закону України «Про громадянство України» вони здійснюють повноваження щодо реєстрації факту набуття громадянства України, видачі паспорту громадянина України та документування цього факту, надання висновків про наявність чи відсутність у особи громадянства України, а тому їхні рішення дії чи бездіяльність з цього приводу, на підставі положень ст.55 Конституції України та п.1 ч.2 ст.17,104 КАС України можуть бути оскаржені в адміністративному суді та повинні розглядатись за правилами адміністративного судочинства.

Стаття 26 Конституції України гарантує громадянам України та інших держав, особам без громадянства рівні права та згідно ст.33 Конституції України вони мають право вільно перебувати та пересуватись територією України з підстав та у порядку, передбачених законом.

З 1988 року позивачка проживає на території України, згідно з договором між Урядом Союзу Радянських соціалістичних республік і Урядом Соціалістичної республіки В`єтнам про напрям і прийом в`єтнамських громадян на професійне навчання і роботу на підприємствах і організаціях СРСР від 02.04.1981 року.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 було отримано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_4, виданого ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області від 29.09.2008 року, №263746 безстроково (а.с.9).

На території України позивачка постійно проживає разом із родиною - чоловіком ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.13), донькою - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка є громадянкою України, що підтверджується копією паспорта (а.с.11) та донькою - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5, що підтверджується копією свідоцтва про народження Серії НОМЕР_5 (а.с.12) за адресою: АДРЕСА_1.

23.09.2015 року до Малиновського РВ у м.Одесі ГУДМС України в Одеській області із заявою звернулась ОСОБА_1, щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні у зв`язку із досягненням нею 45-ти річного віку.

16.01.2016 року позивачку було проінформовано про скасування дозволу на імміграцію в Україну, у зв`язку з тим, що в ході перевірки матеріалів первинної справи стало відомо, що дозвіл на імміграцію в Україну їй було надано в порушення вимоги Закону України «Про імміграцію».

Згідно ст.3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибули для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України «Про імміграцію».

Іммігрантам надається право на перебування на території України з підстав передбачених законом (ст.1,3 Закону України «Про імміграцію»). Однак, ст.12 цього ж Закону передбачає випадки, коли спеціально уповноважений орган з питань імміграції має право скасувати власний дозвіл на імміграцію та застосувати заходити щодо видворення особи за межи території України. Так, згідно ст.12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути скасований органом, який його видав, якщо: з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення полі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.

Відповідно до абз.3 п.4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом СРВ та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання на роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Відповідно до п.п. 21-24 "Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 року, дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу. Департамент, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти. Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію".

Міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не має розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедуру, що таке розлучення необхідне в як найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20.11.1989 року, Конвенція ратифікована постановою ВР №789-XII від 27.02.1991 року - ст.9); дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ЕТS №192), 15.05.2003 року, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано із заявою Законом №166-V від 20.09.2006 року - ст.4).

Статтями 11,12,14 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Отже, нормами національного законодавства та міжнародного законодавства передбачено, що батьки мають мешкати разом з дітьми. Розлучення батька/матері з дитиною може мати місце лише в інтересах дитини.

При цьому, слід зазначити, що влаштування сімейного життя в країні громадянства матері істотно суперечить інтересам та можливостям дитини, в т.ч. і права її неповнолітньої дитини, яка відповідно до чинного законодавства мають право на отримання громадянства України за територіальним походженням за умов законного перебування в Україні її батьків.

Таким чином, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним, не враховувався неповнолітній вік дитини, законні права дитини на проживання разом з батьками, економічне благополуччя держави матір'ю дитини не порушується, позивачкою будь-яких злочинів в Україні та поза її межами не вчинялось. Крім того, посвідка на право постійного проживання в Україні є документом, який підтверджує це право, яке виникло у позивача з надання Україною права на імміграцію у країну.

Відповідачем підставою для відмови у в обміні посвідки позивачу зазначено, що розпочата процедура скасування рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Разом з тим, представником відповідача не надано відповідних доказів та судом не встановлено, що за визначений проміжок часу з'явилися обставини, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію та таке рішення було прийнято компетентним органом України, а тому відсутні підстави для зволікання органом ДМС України у проведенні обміну посвідки позивачу.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані, підтверджені матеріалами справи, у зв'язку з чим підлягають задоволенню на підставі положень ч.2 ст.162 КАС України.

Судові витрати розподілити за правилами ст.94 КАС України.

Керуючись ст.ст. 94, 158-163 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Скасувати рішення, яке викладене у формі висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Вєтнаму ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 від 25.03.2016 року та зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити громадянці Вєтнаму ОСОБА_1 обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 24.06.2004 року у зв'язку із досягненням нею 45-річного віку.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня виготовлення та підписання постанови.

Повний текст постанови складений та підписаний складом суду 19.09.2016 року.

Суддя Єфіменко К.С.

.