Рішення № 61350026, 16.09.2016, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/2063/16Головуючий по 1 інстанціїКатегорія : 19 ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2016 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючогоОСОБА_2суддівОСОБА_3, ОСОБА_4 при секретаріОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» на заочне рішення Ватутінського міського суду Черкаської області від 26 травня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» про визнання недійсним договору фінансового лізингу, стягнення коштів за недійсним правочином та штрафних санкцій,

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_6 звернувся до суду із вказаним позовом, яким просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 27.01.2016 №160004, укладений між ним та ТОВ «Євролізинг Україна», та стягнути із відповідача на його користь 100000,00 грн. грошових коштів, одержаних відповідачем за недійсним договором фінансового лізингу від 27.01.2016, та 3% річних за користування коштами в сумі 674,00 грн., інфляційні збитки в сумі 496,40 грн. та пеню за несвоєчасне повернення грошових коштів в сумі 9884,94 грн.

В обґрунтування вказав на те, що 27.01.2016 між ТОВ «Євролізинг Україна» та позивачем укладено договір фінансового лізингу №160004, предметом лізингу за яким є легковий автомобіль «Fiat Doblo Combi» вартістю 174850,00 грн.

При укладенні договору менеджер відповідача повідомила позивача та свідків про те, що йому необхідно відразу сплатити аванс за придбання в розстрочку автомобіля в розмірі 100000, грн. з тим, щоб отримати звільнення від сплати додаткових відсотків і комісії із обовязком погасити заборгованість в сумі 74850,00 грн. до кінця року.

Після вказаної розмови позивач в присутності свідків невідкладно підписав бланк договору фінансового лізингу, зміст якого йому не було докладно розяснено, та вирушив сплачувати грошові кошти згідно наданих платіжних реквізитів. Причому, менеджер відповідача не пояснювала зміст договору та підтримувала судження позивача щодо придбання автомобіля у розстрочку.

В касі відділення «Приватбанку» згідно платіжної квитанції від 27.01.2016 позивач сплатив 100000,00 грн. за придбання легкового автомобіля «Fiat Doblo Combi» 2014 року. Як виявилося згодом, замість авансового платежу йому були надані платіжні реквізити для сплати так званого «адміністративного платежу» на обумовлену суму. Причому позивач не розумівся на юридичних тонкощах призначення лізингових платежів та розраховував, що сплачує грошові кошти у формі авансового платежу за замовлений ним товар.

Позивачу було відмовлено в ознайомленні з усіма умовами договору.

Після того як позивач сплатив 100000,00 грн., автомобіль йому передано не було, натомість його запевнили, що він серед інших декількох учасників буде претендентом на отримання вказаного транспортного засобу, фактично в порядку розіграшу.

Згідно додатку №1 до договору фінансового лізингу від 27.01.2016 вартість предмету лізингу встановлена в сумі 12149,31 Євро, з яких 50,00% авансовий платіж, а 10% (1214,93 Євро) адміністративний платіж. Фактично ціна товару виявилася значно вищою в порівнянні з ціною, яка була обумовлена з позивачем. У договорі немає положень щодо адміністративного платежу на суму в 100000,00 грн.

Таким чином при укладенні договору позивача свідомо ввели в оману щодо дійсної правової природи правочину та його істотних умов. Позивач не мав наміру укладати договір фінансового лізингу. Вартість предмета лізингу вписано кульковою ручкою у договір після його підписання позивачем, що бачили свідки.

Незважаючи на направлення позивачем 06.02.2016 вимоги про відмову від угоди та повернення йому грошових коштів, останні йому перераховані не були.

Позивач також зазначає, що пунктом 8.5 Договору передбачено, що всі платежі, які визначаються у додатку №1 та додатку №3 до даного договору сплачуються лізингоодержувачем згідно вказаних додатків на підставі рахунків виставлених лізингодавцем, однак додаток №3 до даного договору, який є його невідємною частиною та містить істотні умови договору, які підлягають обовязковому погодженню сторонами, позивач взагалі не підписував.

Відповідно до змісту п. 8.1 договору складові лізингових платежів, їх суми та дати платежів визначені в графіку лізингових платежів у додатках №1 та №3 до цього договору. У позивача відсутній додаток №3 до договору фінансового лізингу, він не може довідатися про систему лізингових платежів.

Окрім цього, пункт 12.1 договору передбачає, що: «Лізингоодержувач, який сплатив адміністративний платіж, частково або повністю сплатив авансовий внесок та не отримав транспортний засіб, має право розірвати даний договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця. У строк, встановлений чинним законодавством, лізингодавець розглядає заяву лізингоодержувача та надає письмову відповідь, у якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. У такому випадку поверненню підлягає 60 % від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40 % лізингодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає», тобто містить явно дискримінаційні положення, які відверто суперечать приписам законодавства про захист прав споживачів та існуючій практиці продажу автомобілів.

У відповідача немає ліцензії на здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що суперечить вимогам законодавства. Позивач також зауважує, що спірний договір фінансового лізингу не було нотаріально посвідчено, попри відповідну вимогу закону.

З наведених підстав позивач також нараховує до стягнення з відповідача згідно ст. 625 ЦК України 3% річних та інфляційні втрати за прострочення виконання грошових зобовязань та пеню згідно ст.3 ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань».

Заочним рішенням Ватутінського міського суду Черкаської області від 26.05.2016 позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права та на неповне зясування обставин справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування вказує на те, що суд не врахував факт неналежної сплати позивачем усіх платежів за договором, що стало перешкодою для передачі йому автомобіля. Позивач повністю ознайомився з умовами спірного договору та, погодившись з ними, підписав договір. Додаток №3 мав бути підписаний лише після передачі позивачу предмета лізингу, що не мало місця у звязку з неналежною сплатою останнім платежів за договором. Лізингоодержувач має право припинити договір лізингу лише у випадку прострочення передачі йому предмета лізингу або передання предмета неналежної якості, що в даному випадку не мало місця. Відповідач мав право здійснювати діяльність з приводу фінансового лізингу без відповідної ліцензії, що підтверджується довідкою Нацкомфінпослуг серії ФЛ №541 від 23.09.2014. Договір фінансового лізингу регулюється спеціальними нормативно-правовими актами та на нього не поширюються положення ст. 799 ЦК України щодо обовязкового нотаріального посвідчення таких договорів. У суду не було підстав для висновку про прострочення виконання відповідачем грошових зобовязань перед позивачем.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які зявилися у судове засідання, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав та мотивів.

Задовольняючи повністю позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що спірний договір фінансового лізингу містить несправедливі умови, його укладено без обовязкової наявності ліцензії та без обовязкового нотаріального посвідчення, що стало підставами для висновку про недійсність правочину. Також суд прийшов до висновку, що відповідач прострочив виконання грошового зобовязання перед позивачем, що стало підставою для задоволення вимог про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені.

Колегія суддів погоджується з правильністю висновків суду про необхідність визнання оспорюваного договору фінансового лізингу недійсним, однак не може погодитись із висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені.

Так при розгляді справи встановлено, що 27.01.2016 між ТОВ «Євролізинг Україна», як лізингодавцем, та ОСОБА_6, як лізингоодержувачем, укладено договір фінансового лізингу №160004 (спірний договір), предметом фінансового лізингу за яким є транспортний засіб автомобіль Фіат Добло Комбі, який лізингодавець зобов'язався передати у користування лізингоодержувачу в строк та на умовах визначених договором.

27.01.2016 ОСОБА_6 сплачено на користь ТОВ «Євролізинг Україна» 100000,00 грн. з призначенням платежу «адміністративний платіж за договором фінансового лізингу №160004 від 27.01.2016».

Зазначені обставини сторонами не оспорюються.

Згідно ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі); ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про фінансовий лізинг» - відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Далі згідно частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини пятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобовязань, включаючи умови про взаємозалік, зобовязання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обовязків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у звязку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобовязання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобовязанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Вказана правова позиція, яка в силу ст. 360-7 ЦПК України є обовязковою для судів України, викладена у постанові ВСУ від 16.12.2015 у справі №6-2766цс15.

З цих підстав колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про визнання спірного договору недійсним, адже його укладено без наявності у відповідача, як субєкта надання фінансових послуг, відповідної ліцензії та без обовязкового нотаріального посвідчення спірного договору, обовязковість якого слідує з системного аналізу норм ст. ст. 799, 806 ЦК України, та вбачається з наведених вище висновків ВСУ. Також є вірними висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні, про необхідність застосування наслідків недійсного правочину шляхом зобовязання відповідача сплатити позивачу одержані за недійсним договором кошти в сумі 100000,00 грн.

Отже колегія суддів вважає за необхідне констатувати нікчемність спірного договору фінансового лізингу. При цьому дані висновки є вірними незалежно від фактичного змісту спірного договору.

У світлі викладеного апеляційні доводи про те, що суд не врахував факт неналежної сплати позивачем усіх платежів за договором, що стало перешкодою для передачі йому автомобіля; позивач повністю ознайомився з умовами спірного договору та погодився з ними; додаток №3 мав бути підписаний лише після передачі позивачу предмета лізингу, що не мало місця у звязку з неналежною сплатою останнім платежів за договором; лізингоодержувач має право припинити договір лізингу лише у випадку прострочення передачі йому предмета лізингу або передання предмета неналежної якості, що в даному випадку не мало місця, колегія суддів оцінює критично, адже вони ніяким чином не спростовують факту укладення договору без наявності відповідної компетенції у відповідача (права на зайняття певною діяльністю - ліцензії) та з порушенням форми правочину, для якого є обовязковою його нотаріальне посвідчення.

Колегія суддів оцінює критично апеляційні доводи про те, що відповідач мав право здійснювати діяльність щодо фінансового лізингу без відповідної ліцензії, що підтверджується довідкою Нацкомфінпослуг серії ФЛ №541 від 23.09.2014, адже вказаний документ не має нормотворчої сили та не може спростовувати положення пункту 4 частини першої статті 34 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», який передбачає обовязкову наявність ліцензії в субєкта, що здійснює діяльність, яка передбачає пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

У даному випадку згідно спірного договору відповідач залучив кошти фізичної особи позивача для придбання транспортного засобу на умовах фінансового лізингу, отже така діяльність в аспекті викладеного вище безумовно потребувала наявності відповідної ліцензії.

Колегія суддів вважає безпідставними апеляційні доводи про те, що договір фінансового лізингу регулюється спеціальними нормативно-правовими актами та на нього не поширюються положення ст. 799 ЦК України (договір найму транспортного засобу), оскільки згідно ч.2 ст.806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Колегія суддів враховує, що з аналізу положень спірного договору фінансового лізингу щодо обсягу прав та обовязків його сторін вбачається відсутність у відповідача, як лізингодавця, перед позивачем, як лізингоодержувачем, грошових зобовязань.

Тут слід вказати, що грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Таким чином, у даній справі відповідач має сплатити позивачу кошти лише на підставі рішення суду про застосування наслідків недійсного правочину, отже не може бути мови про наявність на час розгляду судом справи факту прострочення виконання відповідачем перед позивачем грошових зобовязань, що дало б підстави для застосування норм ст. 625 ЦК України.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне відзначити, що в даному випадку норми ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» щодо обовязку у відповідача сплатити позивачу пеню застосовані бути не можуть, з огляду на те, що відповідно преамбули цього закону вбачається, що він регулює правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобовязань. Субєктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання , а також фізичні особи субєкти підприємницької діяльності. Тобто обовязковою умовою для нарахування пені є, поміж іншого, наявність спеціального субєкта, що в даному випадку не має місця, оскільки позивач не є фізичною особою субєктом підприємницької діяльності, та укладав вищевказаний договір як фізична особа.

Також є помилковими висновки суду першої інстанції про те, що відповідач мав сплатити кошти позивачу на підставі ст. 12 ЗУ «Про захист прав споживачів» в частині, що регламентує правовідносини з приводу споживчого кредитування, так як у даній справі спірний правочин взагалі не містить норм щодо кредитування.

Згідно ст.309 ЦПК України підставою для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, недоведеність обставин, що мають значення по справі, які суд вважав доведеними, порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Таким чином заочне рішення Ватутінського міського суду Черкаської області від 26.05.2016 в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені слід скасувати у звязку з неправильним застосування судом норм матеріального права (ст. ст. 509, 524, 533-535, 625 ЦК України) та процесуального права (ст. 213 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду) та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних вимог за безпідставністю.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

апеляційну скаргу задовольнити частково.

Заочне рішення Ватутінського міського суду Черкаської області від 26 травня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» про визнання недійсним договору фінансового лізингу, стягнення коштів за недійсним правочином та штрафних санкцій змінити, скасувавши в частині задоволення позову про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Євролізинг Україна» про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені залишити без задоволення.

У решті заочне рішення Ватутінського міського суду Черкаської області від 26 травня 2016 року залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом 20 днів з дня проголошення.

Головуючий :

Судді :