Рішення № 61264576, 08.09.2016, Покровський міський суд Дніпропетровської області (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський міський суд Дніпропетровської області)

Справа № 184/2254/15-ц

Номер провадження 2/184/33/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.09.2016м. Покров

Орджонікідзевський міський суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді - Коваля А.М.,

секретаря судового засідання - Попівніч Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємець ОСОБА_2, Орджонікідзевського міського центру зайнятості про поновлення на роботі в якості водія вантажного автомобіля, стягнення моральної шкоди за незаконне звільнення,

за участю: представника позивача - ОСОБА_3, представників відповідача - ОСОБА_4, ОСОБА_5,-

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2015 року позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом та просить суд поновити його на роботі у ФОП ОСОБА_2 на посаді водія вантажного автомобіля, стягнути з ФОП ОСОБА_2 на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та зобов'язати відповідача відшкодувати йому моральну шкоду у розмірі 25 000,00 грн. посилаючись на наступні обставини.

07 червня 2011 року позивач уклав з ФОП ОСОБА_2, трудовий договір, який був зареєстрований в Орджонікідзевському міському центрі зайнятості за номером 04871100273 та на підставі якого позивач працював водієм вантажного автомобіля. В квітні 2012 року позивачу, як хворому на туберкульоз, міським лікарем фтизіатром ОСОБА_6, була надана санаторно-курортна путівка для поїздки на лікування у спеціалізований санаторій. Отримавши путівку, позивач звернувся до ФОП ОСОБА_2 з проханням надати йому відпустку на період його лікування в санаторії, але відповідач відмовився надавати позивачу відпуску мотивуючи це тим, що своїм працівникам він не надає відпустки. Але слідуючи вимогам лікаря та ЗУ "Про боротьбу з захворюванням на туберкульоз" позивач поїхав до санаторію. Після закінчення лікування позивач повернувся додому і одразу зателефонував ФОП ОСОБА_2 та повідомив його про своє повернення з лікування, що підтверджується відповідними документами, а також про готовність приступити до роботи. На що, ФОП ОСОБА_2 відповів, що хворі робітники та робітники які їздять без його дозволу на лікування, не потрібні. Позивач був повідомлений листом, що 29.10.2014 року Орджонікідзевським міським центром зайнятості розірвав трудовий договір між позивачем та ФОП ОСОБА_2 - як роботодавцем, у зв'язку з прогулами. Позивач вважає, що його було звільнено з роботи, на підставі штучно створених обставин, та на підставі підроблених документів, що є порушенням його законних прав на працю, права на відпустку, права на лікування. У зв'язку з чим був змушений звернутись до суду із вищевказаним позовом.

24 листопада 2015 року представник позивача надав суду заяву про уточнення позовних вимог, згідно якої просить пункт №2 позовної заяви, розглянути у наступній редакції: стягнути з Відповідача, роботодавця ФОП ОСОБА_2, середній заробіток, за час вимушеного прогулу, починаючи з дати звільнення та по дату поновлення на роботі, з розрахунку 10 450 грн., за кожен місяць вимушеного прогулу.

04 липня 2016 року в судовому засіданні представник позивача надав заяву про зменшення розміру позовних вимог та просив суд розглянути позовні вимоги лише щодо: визнання звільнення ОСОБА_1, з роботи, згідно наказу Фоп ОСОБА_2 №22-к від 07.06.2013 року по п.4 ст.40 КЗпП України - не законним; поновлення ОСОБА_1 на роботі, в якості водія вантажного автомобіля; стягнення з роботодавця ФОП ОСОБА_2 моральної шкоди, за незаконне звільнення робітника ОСОБА_1 з роботи у розмірі 25 000 грн.

18 лютого 2016 року представник відповідача ОСОБА_4 надала заперечення на позов згідно яких позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог мотивуючи їх наступним. 07.06.2011 р. між роботодавцем ФОП ОСОБА_2 та найманим працівником ОСОБА_1 був укладений трудовий договір № 04871100273. За цим договором ОСОБА_1 зобовязався виконувати обовязки водія. В кінці квітня 2012 року ОСОБА_1 самовільно пішов у відпустку. Відповідно п. 9 ч. 7 ст. 10 ЗУ «Про відпустки», щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування. Перелік осіб, яким надається відпустка у зручний для працівника час, та підстави для надання такої відпустки визначені у ч. 13 ст. 10 ЗУ «Про відпустки». У вказаному переліку відсутня як підстава для термінового надання відпустки наявність путівки до санаторно-курортного закладу, тобто права на позачергову термінову відпустку позивач не мав. Згідно п. 11 ч. 1 ст. 25 ЗУ "Про відпустки" передбачено, що для завершення санаторно-курортного лікування працівнику в обовязковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати, але заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати від ОСОБА_1 не надходило. Таким чином, ОСОБА_1 без дозволу роботодавця визначив час своєї відпустки та покинув робоче місце, що законодавством визначається як прогул. У постанові № 9 від 06.11.1992 р. (зі змінами) Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам розяснено, що прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у звязку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобовязаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Більше на роботу ОСОБА_1 не виходив. За весь час прогулів з кінця квітня 2012 року по день звільнення 07.06.2013 р. ОСОБА_1 працював на інших підприємствах де отримував дохід, але не звертався до ФОП ОСОБА_2 з заявою про звільнення. Крім того, ОСОБА_1 у період прогулів не виходив на зв'язок з роботодавцем та не вийшов на роботу навіть після зустрічі 08.05.13р. у Орджонікідзевському міському центрі зайнятості, що свідчить про його незацікавленість у працевлаштуванні у ФОП ОСОБА_2 та штучного продовження прогулу для звинувачення роботодавця у вимушеному прогулі з метою стягнення заробітної плати за цей період. Доказом відсутності ОСОБА_1 на роботі слугують також табелі обліку робочого часу за травень та червень 2013 р. Крім того, сам ОСОБА_1 ні у позовній заяві, ні у судовому засіданні не заперечує проти своєї відсутності на роботі у вказаний період. Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказуванню не підлягають. Попередньо переконавшись, що ОСОБА_1 не перебуває на стаціонарному чи амбулаторному лікуванні (листи Комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги м. Орджонікідзе» № 1344 від 14.05.2013 р. та Комунального закладу «Орджонікідзевська центральна міська лікарня» ДОР» № 628 від 15.05.2013 р., що долучені до матеріалів справи), 07.06.2013 р. ФОП ОСОБА_2 був виданий наказ № 22-К про звільнення ОСОБА_1 на підставі за ст. 40 п. 4 КЗпП України за прогул з 10-00 год. 08.05.2013 р. по 06.06.2013 р. Копія наказу разом з повідомленням про розірвання трудового договору була направлена на адресу позивача 07.06.2013 р. Для дотримання визначеного постановою КМУ № 1168 від 29.10.09р. порядку розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця 10.10.2014 р. на адресу ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_2 було направлено листа з запрошенням зявитися до Орджонікідзевського міського центру зайнятості 27.10.2014 р. для розірвання договору. Лист вручено ОСОБА_1 17.10.2014 р. Після отримання доказів вручення листа ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_2 звернувся до Орджонікідзевського міського центру зайнятості з заявою про зняття трудового договору з реєстрації, долучивши до заяви усі визначені у постанові КМУ № 1168 від 29.10.2009 р. документи. У призначений час ОСОБА_1 до центру зайнятості не зявився. Відповідно п.п. 8-10 Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, затвердженого наказом Мінпраці та соціальної політики України 08.06.2001 р. № 260, зняття з реєстрації трудового договору у разі його розірвання за ініціативою фізичної особи у випадках, визначених КЗпП України, за відсутності працівника, проводиться протягом трьох робочих днів відповідальною особою центру зайнятості, за умови подання фізичною особою визначених цим Порядком документів, про що робиться запис у книзі реєстрації трудових договорів. У цьому випадку центр зайнятості повідомляє працівника про зняття з реєстрації трудового договору. 29.10.2014 р. трудовий договір № 04871100273 від 07.06.2011 р., укладений між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був знятий з реєстрації. Наказ про звільнення було направлено поштовим відправленням ОСОБА_1 ще в червні 2013 року і його отримання ним не заперечувалося при розгляді цивільної справи № 184/2862/13-ц. Крім того, як вбачається з тексту рішення по справі № 184/2862/13-ц ОСОБА_1 ставив вимогу про скасування наказу № 22-к від 07.06.2013 р. «Про звільнення ОСОБА_1П.». Судом було відмовлено у задоволенні цієї вимоги при розгляді зустрічного позову ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2, тобто в частині рішення, що набуло законної сили. Тобто судом чітко встановлено факт того, що з наказом про звільнення ОСОБА_1 був ознайомлений до подання ним зустрічного позову при розгляді справи № 184/2862/13-ц і цей факт повторному доказуванню не підлягає відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України. Крім того, отримавши повідомлення про розірвання договору в листопаді 2014 р., ОСОБА_1 у встановлений ст. 233 КЗпП України строк не звернувся до суду з позовом про визнання звільнення незаконним та скасування наказу про звільнення. Позивачем не вказано жодних причин, які б заважали йому звернутися у встановлений законодавством строк до суду з позовом про визнання звільнення незаконним та скасування наказу про звільнення. Згідно п. 4 постанови пленуму ВСУ від 06.11.1992 р. (із змінами та доповненнями) «Про практику розгляду судами трудових спорів», якщо місячний чи тримісячний строк, встановлений ст. 233 КЗпП України порушено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Таким чином, строк для звернення з заявою до суду про вирішення трудового спору ОСОБА_1 пропущено, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав посилаючись на підстави викладені в позовні заяві і матеріали справи та просив суд їх задовольнити у повному обсязі так, як позивача було звільнено з порушенням ряду законодавчих актів та з порушенням встановленого порядку звільнення, на підставі підроблених документів, без письмових пояснень працівника та без розрахунку з працівником по заробітній платі та без виплати йому відпускних.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та пояснив, що інструктаж та медичний огляд він проходив в АТП. Квартиру де живе ОСОБА_2 він не відвідував, а приходив до ОСОБА_5 представника ФОП ОСОБА_2 за її місцем проживання, яка видавала необхідні документи та дорожні листи. Машини стояли на стоянці. Ключі ввід машин ніхто не здавав та ніхто не відмічав коли приходять або уходять водії. Якщо була потреба десь поїхати, то просто треба було подзвонити і сказати про це. Всі ходили до ОСОБА_5 і ніхто мене не повідомив про те, що мені необхідно бути присутнім на квартирі по вул. Партизанській. Він повідомив в 2012 році ОСОБА_2, що йому необхідна відпустка у зв'язку з тим, що він має санаторно-курортну путівку. Але ОСОБА_2 сказав що відпусток не надає.. Після чого він написав заяву на відпустку та не чекаючи рішення ОСОБА_2 та поїхав до санаторію. Після відпустки він зателефонував ОСОБА_2, але на дзвінки ніхто не відповідав. На роботу він дійсно не виходив так як чекав дзвінка від ОСОБА_2. З роботи звільнятись він не хотів, але його звільнили без його згоди. В травні 2013 р. не виходив на роботу, до ФОП ОСОБА_2 та роботи не виконував.

Представники відповідача у судовому засіданні, заперечували проти задоволення позовних вимог посилаючись на підстави викладенні в запереченні на позовну заяву та вважали їх не обґрунтованими оскільки позивач без дозволу роботодавця визначив час своєї відпустки так, як із заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати не звертався та покинув робоче місце, що законодавством визначається як прогул. Після повернення з санаторію більше на роботу ОСОБА_1 не виходив. За весь час прогулів з кінця квітня 2012 року по день звільнення 07.06.2013 р. ОСОБА_1 працював на інших підприємствах де отримував дохід, але не звертався до ФОП ОСОБА_2 з заявою про звільнення. Крім того, ОСОБА_1 у період прогулів не виходив на зв'язок з роботодавцем та не вийшов на роботу навіть після зустрічі 08.05.13р. у Орджонікідзевському міському центрі зайнятості, що свідчить про його незацікавленість у працевлаштуванні у ФОП ОСОБА_2 та штучного продовження прогулу для звинувачення роботодавця у вимушеному прогулі з метою стягнення заробітної плати за цей період. Доказом відсутності ОСОБА_1 на роботі слугують також табелі обліку робочого часу.

Представник Орджонікідзевського міського центру зайнятості у судові засідання при розгляді справи по суті не з'явився, про час та місце розгляду був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні пояснив, що він працює в Державній інспекції з питань праці територіальної державної інспекції з питань праці у Дніпропетровській області та займається перевірками по підприємствам. Оскільки у відповідача відсутній офіс, то він приходив перевіряти його за місцем його реєстрації. З початку зустрічався з ОСОБА_2, а потім деякі документи йому надавала представник ОСОБА_5. Було перерахування грошових коштів на банківську картку ОСОБА_1, є відомості нарахування заробітної плати, що підтверджується банківськими платежами. Результати перевірки не оскаржувались.

Свідок ОСОБА_8 у судовому засіданні пояснила, що оскільки пройшло багато часу вона не пам'ятає усіх обставин справи. ОСОБА_1 вона в житті не бачила, а бачила його лише на фотокартці. ОСОБА_9 підтвердження факту відсутності ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 складався і підписувався нею кожного дня.

Свідок ОСОБА_10 у судовому засіданні пояснила, що вона проживає у квартирі адреса якої є юридичною адресою фізичної особи-підприємця ОСОБА_2. Акти про підтвердження факту відсутності ОСОБА_1 вона підписувала, всі акти складались кожного дня коли був відсутній ОСОБА_1 за вказаною адресою та підписувались у день їх складення.

Суд, дослідив матеріали справи і оцінив їх в сукупності, заслухавши пояснення сторін прийшов до наступних висновків.

Відповідно дост. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. ОСОБА_9 особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

ОСОБА_9 сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановленихст. 61 ЦПК України, відповідно дост. 60 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно дост. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Судом встановлено, що 07 червня 2011 року позивач уклав з роботодавцем ФОП ОСОБА_2 трудовий договір, який був зареєстрований в Орджонікідзевському міському центрі зайнятості за номером 04871100273 та згідно якого був працевлаштований водієм вантажного автомобіля.

Відповідно до ст. 21 КЗпП трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У квітні 2012 року позивач було надано міським лікарем фтизіатром ОСОБА_6 санаторно-курортна путівка на лікування у спеціалізованій протитуберкульозний санаторій.

Згідно до ст. 2 Закону України "Про відпустки",право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Відповідно до п. 11 ст. 25 Закону України "Про відпустки", відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов'язковому порядку працівникам для завершення санаторно-курортного лікування - тривалістю, визначеною у медичному висновку.

ФОП ОСОБА_2 відпустки ОСОБА_1 не надавав, оскільки не отримував від нього заяви про надання йому щорічної відпустки а також заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати. Незважаючи на це позивач поїхав до санаторію.

Таким чином, ОСОБА_1 без дозволу роботодавця визначив час своєї відпустки та покинув робоче місце, що законодавством визначається як прогул.

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" 39 від 06.11.1992 року, при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п.4ст.40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

В період з 26 квітня 2013 року по 10 год. 08.05.2013 року ОСОБА_1 на роботу до ФОП ОСОБА_2 не виходив, що підтверджується долученою до матеріалів справи заявою водія ОСОБА_11 від 06.05.2013 р.( а.с. 125 т.1) та заявою водія ОСОБА_12В від 08.05.2013 року (а.с. 65 т.1), де вказується, що ОСОБА_1 вони не бачили ні на жодній машині ФОП ОСОБА_13, ні за юридичною адресою за увесь період його роботи а також наказом № 20-к від 08.05.2013 року(а.с. 158-159 т.1). Крім того в судовому засіданні дослідженням копій товаро-транспортних накладних від 28.06.2012 р.; 05.07.2012 р.; 09.07.2012 р.; 08.09.2012 р.; 13.10.2012 р., було встановлено що ОСОБА_1 в зазначений час працював в ТОВ «Євроінформбезпека», ПП Плаушевський. ОСОБА_1 у судовому засіданні підтвердив, що не виходив на роботу з 29 квітня 2012 р. по день звільнення 07.06.2013 р., оскільки чекав телефонного звінка від ФОП ОСОБА_2.

ФОП ОСОБА_2 05.04.2013 р. надіслав на адресу позивача листа з пропозицією зявитись до Орджонікідзевського міського центру зайнятості 08.05.2013 р. о 10-00 год для розірвання трудового договору(а.с.46 т.1). В призначений час в Орджонікідзевському міського центру зайнятості відбулась зустріч відповідача з позивачем однак згоди щодо розірвання трудового договору між ними не відбулось.

08.05.2013 року ФОП ОСОБА_2 наказом №20-К притягнуто до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 та накладено догану за невиконання обовязків, визначених трудовим договором №04871100273 від 07.06.2011 року, що виразилось у невиконанні ОСОБА_1 своїх трудових обовязків протягом часу з 26.04.2012 року по 10 годину 00 хвилин 08.05.2013 року, що сталося у звязку із його відсутністю з поважних причин протягом всього зазначеного часу. (а.с. 158-159 т.1).

ОСОБА_2 08.05.2016 року розглянувши звернення ОСОБА_1 від 11 квітня 2013 року та від 25.04.2013 року, щодо виконання та дії трудового договору № 04871100273 від 07.06.2011 року повідомив його про те,що протягом періоду з 26 квітня по теперішній час він перебуваючи у трудових відносинах з ним не зявляється на роботу а також зобовязано зявитися на роботу для виконання покладених трудовим договором обовязків 13.05.2013 р. о 8-00 год і ознайомлення з наказом № 20-к від 08.05.2013 р. про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності. Лист вручено ОСОБА_1 особисто під підпис 13.05.2013 р. о 12 год.10 хв. (а.с. 156 т.1).

13.05.2013 р., а також в наступні дні на роботу ОСОБА_1 не вийшов за юридичною адресою вказаною в трудовому договорі.

Відповідно до ст. 29 КЗпП України саме роботодавець, а не працівник визначає та розяснює працівникові, де він має працювати, визначити працівникові його робоче місце.

Відсутність ОСОБА_1 на роботі за юридичною адресою ФОП ОСОБА_2 м.Покров (Орджонікідзе), АДРЕСА_2 була зафіксована у актах від 08.05.2013 р., 13.05.2013 р., 14.05.2013 р., 15.05.2013 р., 16.05.2013 р., 17.05.2013 р., 20.05.2013 р., 21.05.2013 р., 22.05.2013 р., 23.05.2013 р., 24.05.2013 р.. 27.05.2013 р., 28.05.2013 р., 29.05.2013 р., 30.05.2013 р., 31.05.2013 р., 03.06.2013 р., 04.06.2013 р., 05.06.2013 р., 06.06.2013 р. Відсутність ОСОБА_1 на роботі зазначено в табелях обліку робочого часу за травень та червень 2013 р.

Крім того, в судовому засіданні встановлено, що у цей період позивач здійснював перевезення для інших роботодавців, що підтверджується копіями журналів проходження медичного обстеження водія та технічного обстеження автомобілів, що не належать ФОП ОСОБА_2, у травні та червні 2013 р. (а.с.35-47) та випискою про перебування у трудових відносинах з 01.06.2013 р. по 01.07.2013 р. з ТОВ «Дніпропетровське автотранспортне підприємство 1127» м.Дніпропетровськ, що підтверджується листом Нікопольської ОДПІ (а.с. 161 т. 2), з якого вбачається, що ОСОБА_1 працював за основним місцем роботи у ТОВ «ДАТП 11227» з 01.06.2013 р. по 30.06.2013 р.. Тобто, на роботу ОСОБА_1 не виходив через працевлаштування у інших роботодавців.

Крім того, сам ОСОБА_1 ні у позовній заяві, ні у судовому засіданні не заперечує проти своєї відсутності на роботі у вказаний період. Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказуванню не підлягають.

Переконавшись, що ОСОБА_1 не перебуває на стаціонарному чи амбулаторному лікуванні (листи Комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги м. Орджонікідзе» № 1344 від 14.05.2013 р. та Комунального закладу «Орджонікідзевська центральна міська лікарня» ДОР» № 628 від 15.05.2013 р.,), 07.06.2013 р. ФОП ОСОБА_2 був виданий наказ № 22-К про звільнення ОСОБА_1 на підставі за ст. 40 п. 4 КЗпП України за прогул з 10-00 год 08.05.2013 р. по 06.06.2013 р. Копія наказу разом з повідомленням про розірвання трудового договору була направлена на адресу позивача 07.06.2013 р. (докази направлення листа були долучені до заяви від 07.06.2013 р. в Орджонікідзевський міський ценр зайнятості про зняття з реєстрації трудового договору № 04871100273 від 07.06.2011 р.). При цьому ФОП ОСОБА_2 був позбавлений можливості отримати пояснення від працівника ОСОБА_1 при накладенні дисциплінарного стягнення у виді звільнення, оскільки він не виходив на роботу.

Згідно постанови КМУ № 1168 від 29.10.2009 р. «Щодо деяких питань застосування законодавства про працю фізичною особою, яка використовує найману працю» у разі розірвання трудового договору за ініціативою фізичної особи у випадках, визначених Кодексом законів про працю України, така особа зобов'язана письмово повідомити про свій намір працівникові та у визначені строки провести передбачений законодавством розрахунок.

Зняття державною службою зайнятості з реєстрації трудового договору, у випадку зазначеному вище, проводиться за умови подання фізичною особою:

1. примірника трудового договору;

2. заяви про зняття трудового договору з реєстрації із зазначенням дати звільнення з роботи працівника та підстав розірвання зазначеного договору;

3. копій документів, що підтверджують:

- надсилання працівникові повідомлення про намір розірвати з ним трудовий договір (рекомендованим листом з повідомленням про вручення). У разі коли вручити поштове відправлення неможливо, подаються копії підтвердних документів;

- проведення передбаченого законодавством розрахунку з працівником або копію платіжної відомості із зазначенням суми депонованої заробітної плати.

Для дотримання вказаного порядку розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця 10.10.2014 р. на адресу ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_2 було направлено листа з запрошенням зявитися до Орджонікідзевського міського центру зайнятості 27.10.2014 р. для розірвання договору. Лист вручено ОСОБА_1 17.10.2014 р.

Після отримання доказів вручення листа ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_2 звернувся до Орджонікідзевського міського центру зайнятості з заявою про зняття трудового договору з реєстрації, долучивши до заяви усі визначені у постанові КМУ № 1168 від 29.10.2009 р. документи.

У призначений час ОСОБА_1 до центру зайнятості не зявився.

Відповідно п.п. 8-10 Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, затвердженого наказом Мінпраці та соціальної політики України 08.06.2001 р. № 260, зняття з реєстрації трудового договору у разі його розірвання за ініціативою фізичної особи у випадках, визначених КЗпП України, за відсутності працівника, проводиться протягом трьох робочих днів відповідальною особою центру зайнятості, за умови подання фізичною особою визначених цим Порядком документів, про що робиться запис у книзі реєстрації трудових договорів. У цьому випадку центр зайнятості повідомляє працівника про зняття з реєстрації трудового договору.

29.10.2014 р. трудовий договір № 04871100273 від 07.06.2011 р., укладений між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був знятий з реєстрації. Орджонікідзевський міський центр занятості зняв з реєстрації трудовий договір на підставі акту перевірки Державної інспекції з питань праці територіальної державної інспекції з питань праці у Дніпропетровській області, довідки про заробітну плату яким підтверджувалось про відсутність заборгованості з виплат по заробітній платі найманому працівнику а також за відсутності ОСОБА_1 так як він був належним чином повідомлений, що йому необхідно прибути до Орджонікідзевського міського центру зайнятості 27.10.2014 р. для розірвання трудового договору. Зняття з реєстрації трудового договору ОСОБА_1 не оскаржуввав.

Суд критично відноситься щодо посилань представника позивача про те, що його звільнення проведено на підставі підробних документів, оскільки за висновком почеркознавчої експертизи від 26.11.2014 р., на яку посилається позивач, підписи від імені ОСОБА_11 (одного з підписантів актів) виконані не ОСОБА_11 у актах від 17.05.2013 р., 20.05.2013 р., 21.05.2013 р., 22.05.2013 р. та 23.05.2013 р. Недійсність будь-чиїх підписів у інших актах ніким не оспорювалась та їх недійсність не встановлена, тобто вони є дійсними. Опитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 підтвердили, що власноруч, щоденно підписували акти про відсутність на роботі ОСОБА_1, оскільки він дійсно не перебував за адресою реєстрації ФОП ОСОБА_2. Крім того форма та порядок складення акту про відсутність працівника на робочому місці не встановлена а тому підписання таких актів родичем роботодавця та особою, які не перебувають у трудових відносинах з ФОП не суперечить законодавству.

Крім того позивач та його представник підтвердили факт відсутності позивача на робочому місці, оскільки позивач вважав за необхідне чекати в період з кінця квітня 2012 року по день звільнення 07.06.2013 р. дзвінка від відповідача про вихід на роботу. Хоча позивач ознайомлений з умовами та розпорядком праці, які встановленні відповідачем.

Також суд не погоджується з висновком представника позивача, що в порушення ст.147 КЗпП України працівнику ОСОБА_1 за відсутність на роботі 08.05.2013 року винесено двійне покарання: оголошено догану в наказі №20-к і проведено звільнення з роботи наказом №22-к, в звязку з тим, що наказом №20-к від 08.05.2013 року працівнику ОСОБА_1 оголошено догану за невиконання ОСОБА_1 своїх трудових обовязків протягом часу з 26.04.2012 року по 10 годину 00 хвилин 08.05.2013 року, що сталося у звязку із його відсутністю з поважних причин протягом всього зазначеного часу (а.с. 158-159 т.1) а наказом №22-к від 07.06.2013 року (а.с.4 т.1) працівника ОСОБА_1 звільнено у звязку з відсутністю на робочому місці протягом періоду з 10 години 8 травня 2013 року по 6 червня 2013 року включно.

Суд відноситься критично щодо посилання представника позивача на ту обставину, що квартира № 82 по вул.Партизанській в м.Орджонікідзе, яка належить повинна бути обладнана під офіс оскільки є його робочим місцем.

Згідно ст. 320 ЦК України встановлено, що власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

ст. 8 Закону України "Про підприємство" встановлено, що місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди або іншим відповідним договором.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення.

Наказ про звільнення було направлено поштовим відправленням ОСОБА_1 ще в червні 2013 року і його отримання ним не заперечувалося при розгляді цивільної справи № 184/2862/13-ц. Крім того, як вбачається з тексту рішення по справі № 184/2862/13-ц ОСОБА_1 ставив вимогу про скасування наказу № 22-к від 07.06.2013 р. «Про звільнення ОСОБА_1П.». Тобто судом чітко встановлено факт того, що з наказом про звільнення ОСОБА_1 був ознайомлений до подання ним зустрічного позову при розгляді справи № 184/2862/13-ц і цей факт повторному доказуванню не підлягає відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України.

Про розірвання ФОП ОСОБА_2 трудового договору з ОСОБА_1 у Орджонікідзевському міському центрі зайнятості останнього було сповіщено листом № 1080 від 29.10.2014 р., про що ОСОБА_1 вказано в позовній заяві. Але, отримавши повідомлення про розірвання договору в листопаді 2014 р., ОСОБА_1 у встановлений ст. 233 КЗпП України строк не звернувся до суду з позовом про визнання звільнення незаконним та скасування наказу про звільнення.

Його посилання на те, що строк позовної давності починається з дати, коли він дізнався про результати почеркознавчої експертизи, суд приймає критично, адже законодавством чітко втановлено, що строк звернення до суду у справах про звільнення обчислюється з дати, коли працівник дізнався про звільнення (розірвання трудового договору).

Позивачем не вказано жодних причин, які б заважали йому звернутися у встановлений законодавством строк до суду з позовом про визнання звільнення незаконним та скасування наказу про звільнення та заявити клопотання про призупинення розгляду справи до висновку почеркознавчої експертизи.

Згідно п. 4 постанови пленуму ВСУ від 06.11.1992 р. (із змінами та доповненнями) «Про практику розгляду судами трудових спорів», якщо місячний чи тримісячний строк, встановлений ст. 233 КЗпП України порушено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Таким чином, строк для звернення з заявою до суду про вирішення трудового спору ОСОБА_1 пропущено, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Згідно ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

У відповідності до ч. 1 ст. 23, ст. 1167 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав за наявності вини особи, що завдала моральної шкоди.

Враховуючи те, що дії ФОП ОСОБА_2 щодо звільнення ОСОБА_1 відповідають вимогам чинного законодавства, його права не порушені, вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди безпідставні а тому не підлягають задоволенню.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно дост.1 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови у позовних вимогах.

Керуючись ст.ст. 21, 40, 233,237-1 КЗпП, 256, 267, 261, 1167 ЦК України, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2, Орджонікідзевського міського центру зайнятості про поновлення на роботі - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Орджонікідзевського міського суду ОСОБА_14