Ухвала суду № 61262343, 13.09.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №488/6210/14-ц 13.09.2016 13.09.2016 13.09.2016

Провадження №22-ц/784/1682/16

Справа №488/6210/14-ц Головуючий у 1-й інстанції Селіщева Л.І.

Провадження № 22ц-784/1682/16 Доповідач апеляційного суду Кушнірова Т.Б.

Категорія 5

Ухвала

Іменем України

13 вересня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Кушнірової Т.Б.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем Лівшенком О.С.,

за участю:

- представника позивача Скуратовської Я.О.,

- прокурора Цвікілевич Н.В.,

- відповідача ОСОБА_3,

- представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 травня 2016 року за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» (далі - ДП «Миколаївське лісове господарство») до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки.

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2014 року прокурор Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство» звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки.

Позивач зазначав, що 30 червня 2006 року пунктом 1.8 розділу І рішення Миколаївської міської ради № 2/24 ОСОБА_3 надано дозвіл для складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 894 кв.м. за рахунок земель лісового господарства для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд з наданням адреси - АДРЕСА_1.

Пунктами 16,16.2 розділу ІV рішення Миколаївської міської ради № 17/46 від 09 листопада 2007 року затверджено проект землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки та передачу її у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1.

На підставі цього рішення ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку.

У ході проведення перевірки дотримання вимог земельного законодавства було виявлено, що під час передачі ОСОБА_3 земельної ділянки було порушено вимоги земельного законодавства. Зокрема, спірна земельна ділянка була передана без попереднього її вилучення у належного користувача - ДП «Миколаївське лісове господарство», як землі державного лісового фонду, та у порушення встановленої процедури зі зміною її цільового призначення, без узгодження з органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

Посилаючись на наведені обставини, прокурор просив поновити строк позовної давності, визнати незаконними та скасувати п. 1.8 розділу І рішення Миколаївської міської ради № 2/24 та п.п. 16,16.2 розділу ІV рішення Миколаївської міської ради № 17/46 від 09 листопада 2007 року в частині надання ОСОБА_3 дозволу для складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 894 кв.м. та затвердження проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки і передачу її у власність ОСОБА_3; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_3; зобов'язати ОСОБА_3 повернути спірну земельну ділянку у власність держави в особі ДП «Миколаївське лісове господарство».

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 травня 2016 року позов прокурора задоволено.

Визнано незаконним та скасовано п. 1.8 розділу І рішення Миколаївської міської ради від 30 червня 2006 року №2/24.

Визнано незаконним та скасовано п.п. 16,16.2 розділу ІV рішення Миколаївської міської ради від 09 листопада 2007 року № 17/46.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 24 вересня 2008 року серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_3 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі від 24 вересня 2008 року № 010800101567.

Витребувано у ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 894 кв.м. з кадастровим номером НОМЕР_2, по АДРЕСА_1 та повернуто її державі в особі Миколаївської обласної державної адміністрації, з передачею її в постійне користування ДП «Миколаївське лісове господарство».

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню із наступних підстав.

Судом встановлено, що 30 червня 2006 року згідно з пунктом 1.8 розділу І рішення Миколаївської міської ради № 2/24 ОСОБА_3 надано дозвіл для складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 894 кв.м. за рахунок земель лісового господарства для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд з наданням адреси - АДРЕСА_1.

В подальшому пунктами 16,16.2 розділу ІV рішення Миколаївської міської ради № 17/46 від 09 листопада 2007 року затверджено проект землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки та передачу її у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1.

На підставі цього рішення ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1.

Наполягаючи на задоволенні позову, прокурор посилався на те, що зазначена земельна ділянка входила до складу земель лісового фонду.

Відповідно до ст. 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Згідно з частинами 1, 2 та 4 ст.20 ЗК України (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

За приписами ч. 3 ст. 57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель ( ст. 21 ЗК України).

Згідно зі ст. 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до статей 56,57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

При цьому згідно зі ст..3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.

Водночас у п. 2 ст. 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства. Відтак застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинне базуватись на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (п. «б» ч. 1 ст. 164 ЗК України).

Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв'язок їх використання із лісокористуванням.

Згідно зі ст. 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.

Відповідно до ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.

За ст.13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (ст. 27 ЛК України (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин)).

Згідно із ч. 2 ст.149 ЗК України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до ч. 9 ст.149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси - площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Згідно з нормами статей 181-184,202-204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Відповідно до п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Таким чином, ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання земельних ділянок.

Правовий статус земельних ділянок лісового фонду визначається нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного та лісового кадастру.

Отже, виходячи із системного аналізу зазначеного вище законодавства, на час виникнення спірних правовідносин документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

З урахуванням вказаного, на час виникнення спірних правовідносин документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Визначаючи правовий статус спірної земельної ділянки, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що оскільки вона розташована у кварталі 43 урочища «Жовтневе», то дана ділянка належала до земель лісового фонду та перебувала у користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство».

Зазначене підтверджується постановою Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 «Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією грунтів у Миколаївській області, за якою передано держлісфонду під заліснення і ведення лісового господарства 17789,8 гектарів земельних угідь (а.с. 66) копіями планшетів лісовпорядкування за 1973 та 2003 років.

За такого, колегія суддів вважає, що суд дійшов правильного висновку, що передача земельної ділянки Миколаївською міською радою у власність ОСОБА_3 відбулася з порушенням встановленого законом порядку вилучення земель лісового фонду і зміною їх цільового призначення.

З огляду на наведені обставини, твердження апелянта про те, що Миколаївська міська рада в межах своїх повноважень розпорядилася спірною земельною ділянкою, у тому числі змінила її цільове призначення, ґрунтуються на неправильному тлумаченні положень закону, що регулюють спірні правовідносини.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За вимогами ч. 1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Отже суд обґрунтовано визнав недійсним оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_3 на підставі оскаржуваного рішення.

Оскільки спірна земельна ділянка, вибула з користування ДП «Миколаївське лісове господарство» та виключена зі складу земель лісового фонду за рішенням міської ради, належить до земель лісового фонду та на час прийняття рішення про її відчуження перебувала в державній власності та вибула з володіння власника - держави - поза його волею, оскільки відповідно до чинного законодавства право розпорядження нею не належало міській раді, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування спірної земельної ділянки, що відповідає положенням ст.153 ЗК України, ст.388 ЦК України.

У зв'язку із встановленням неправомірного вибуття спірної земельної ділянки із державної власності та складу земель лісового фонду, посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_3 на дотримання вимог закону щодо складання проекту землеустрою та отримання узгоджень відповідних установ не мають правового значення.

Посилання апелянта на порушення прокурором норм процесуального закону, з огляду на те, що під час судових засідань прокурор шляхом подання письмової заяви про витребування земельної ділянки не змінював позовні вимоги, а лише заявив про це в судовому засіданні в усній формі, відповідно до ст. 309 ЦПК України не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції оскільки це порушення не призвело до неправильного вирішення справи.

Також безпідставними є посилання на пропуск прокурором строку позовної давності про застосування наслідків якої ОСОБА_3 було подано заяву..

Так, згідно з положеннями статей 15,256,257 ЦК України, кожна особа має право на захист свого порушеного суб'єктивного права в судовому порядку в межах строку позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права, інтересу.

Відповідно до приписів ч. 4 ст.267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові.

Перебіг позовної давності відповідно до правил ч. 1 ст. 261 ЦК України починається від дня, коли особа дізналася або могла довідатися про порушення свого права.

Відповідно до ч. 2 ст.3 ЦПК України, у випадках встановлених законом, зокрема статтями 20, 36-1 Закону України «Про прокуратуру», до суду за захистом порушеного права в інтересах держави вправі звернутися прокурор.

Відповідно до ч. 2 ст. 45 ЦПК України прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу.

Згідно з ч. 3 ст. 45 ЦПК України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. Прокурор, який бере участь у справі, у відповідності до статей 24,46 ЦПК України має процесуальні обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Отже, норми, передбачені ст. 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист цієї особи, зокрема Миколаївської облдержадміністрації та ДП «Миколаївське лісове господарство».

Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог державного органу та підприємства, які мають право розпорядження та користування спірною земельною ділянкою, перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави та власних інтересів дізналися саме вказані особи.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що Миколаївська обласна державна адміністрація про спірні рішення дізналась лише 31 грудня 2014 року, після проведення прокуратурою перевірки законності виділення земельних ділянок та пред'явлення прокурором позову до суду. Даних про те, що спірне питання узгоджувалося або обговорювалося з Миколаївською обласною державною адміністрацією не надано. Докази про направлення їй копії рішень органів місцевого самоврядування, в матеріалах справи теж відсутні. Також матеріали справи не містяь доказів про те, що Миколаївська обласна державна адміністрація мала об'єктивну можливість дізнатися про порушення її прав раніше ніж у 2014 році.

Тому перебіг строку позовної давності слід відраховувати з грудня 2014 року, тобто з часу, коли держаний орган дізнався про порушене право.

Незважаючи на те, що суд першої інстанції у порушення вимог п. 2 ч. 1 ст. 214, п. 3 ст.215 ЦПК України не навів у рішенні висновків стосовно обґрунтованості чи необґрунтованості заяви відповідача щодо пропуску позовної давності, однак це не вплинуло на правильність основного висновку суду щодо вирішення спору.

Посилання апелянта на порушення правил підвідомчості, є помилковими, оскільки вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.

Оскільки оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, то підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді :