Рішення № 61235617, 08.09.2016, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 161/194/16-ц Провадження № 22-ц/773/1185/16 Головуючий у 1 інстанції: Гринь О.М. Категорія: 46 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 вересня 2016 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Федонюк С.Ю.,

суддів - Грушицького А.І., Свистун О.В.,

з участю:

секретаря - Концевич Я.О.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

законного представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, в інтересах якої як малолітньої діє її законний представник ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача без самостійних вимог щодо предмета спору - орган опіки та піклування виконавчого комітету Луцької міської ради Волинської області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 червня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

В січні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернулася в суд з даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона є основним квартиронаймачем двокімнатної квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Квартира не приватизована та відноситься до державного житлового фонду, у вказаній квартирі зареєстровані вона та двоє її неповнолітніх дітей, а також її рідний брат ОСОБА_8 і його малолітня дочка ОСОБА_4 Позивач зазначає, що брат з дружиною ОСОБА_3 та малолітня ОСОБА_4 не проживають у вказаній квартирі, оскільки мають інше місце проживання, до того ж дитина взагалі жодного дня у спірному помешканні не проживала з дня свого народження, тому просила суд визнати ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, такою, що втратила право користування житловим приміщенням у спірній квартирі.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 червня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати на ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні .

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку, що малолітня ОСОБА_4 не проживає у спірній квартирі з поважних причин, які встановлені судовими рішеннями, а визнання дитини такою, що втратила право користування даною квартирою призведе до порушення конституційних прав та інтересів малолітньої, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З таким висновком колегія суддів не може погодитися, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону чи за рішенням суду.

Згідно зі ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Статтею 72 ЖК України встановлено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Таким чином, для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням з передбачених ст.71 ЖК України підстав, необхідно встановити строк та причини непроживання особи у спірному житлі.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», у справах про визнання наймача або членів його сім'ї такими, що втратили право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк.

Відповідно до ч. 2 ст. 107 цього ж Кодексу у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Як встановлено матеріалами справи, ОСОБА_1 є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_2. Крім неї в даній квартирі зареєстровані її донька ОСОБА_6, син ОСОБА_7, брат ОСОБА_5 та племінниця ОСОБА_4

Із наданих в суді пояснень позивача слідує, що ОСОБА_4 ніколи не вселялася у квартиру та не проживала за зазначеною адресою, лише була зареєстрована ОСОБА_5 як новонароджена дитина, відповідно до законодавства без її згоди як квартиронаймача.

Законний представник малолітньої ОСОБА_4 її мати ОСОБА_3 також в суді пояснила, що донька ОСОБА_4 з часу народження проживає за місцем реєстрації матері, тобто з нею та ОСОБА_5, у квартирі за адресою АДРЕСА_3, належній на праві власності її матері і старшій дочці, що підтверджено договором купівлі-продажу квартири і витягами про реєстрацію права власності, та відповідає доводам апеляційної скарги.

Відповідно до ст.ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Відмовляючи в позові, суд покликався на доведеність обставин щодо чинення перешкод позивачкою ОСОБА_1 братові ОСОБА_5 та його дочці у користуванні житлом та поважності підстав їх непроживання у квартирі, встановлених судовими рішеннями Луцького міськрайонного суду та Апеляційного суду Волинської області, які були ухвалені протягом 2009-2015 років.

Зокрема, в матеріалах справи наявне останнє рішення Луцького міськрайонного суду від 19 травня 2015 року, залишене без змін ухвалою суду апеляційної інстанції від 30 червня 2015 року, яким у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання його таким, що втратив право користування житлом, відмовлено, оскільки встановлено, що на час розгляду справи ОСОБА_5 не проживає у спірній квартирі з поважних причин, так як позивач чинила йому перешкоди в користуванні квартирою.

Однак, слід зазначити, що з позовом у вищевказаній справі ОСОБА_1 звернулася у квітні 2014 року і подані сторонами докази у цій справі стосувалися обставин, які мали місце у 2009-2014 роках.

Разом з тим, законним представником малолітньої ОСОБА_4 не надано жодних належних та допустимих доказів, які би підтверджували, що протягом часу від попереднього звернення до суду і до теперішнього часу позивачем ОСОБА_1 чиняться якісь перешкоди у користуванні спірною квартирою як малолітній ОСОБА_4, так і її батькові ОСОБА_5

В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 ствердила, що протягом зазначеного періоду жодних намагань вселитися до спірної квартири та наміру проживати в ній разом з дочкою ОСОБА_5 не вчинялося, оскільки їм відомо, що квартира зайнята позивачкою з її двома дітьми і відповідно місця для проживання на всіх не вистачає. Крім того, пояснила, що з 2011 року до 07 вересня 2016 року її чоловік ОСОБА_5 не вносив жодних комунальних платежів за спірну квартиру та не відшкодовував ОСОБА_1 понесених нею витрат на утримання житла, де він з дитиною зареєстрований.

Отже, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції в частині доведеності обставин чинення позивачкою перешкод в користуванні житлом дитині та її батькові принаймні з травня 2014 року не відповідає фактичним обставинам справи.

Колегія суддів також прийшла до висновку, що оскільки факт непроживання у спірній квартирі малолітньої ОСОБА_4 та її батька ОСОБА_5 сторонами повністю підтверджується, то окремого доведення не потребує.

Статтею 29 ЦК України встановлено, що місце проживання дитини визначається за місцем проживання батьків.

Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.

Таким чином, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає.

Разом з тим, позивач у своїй позовній заяві просила визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок вибуття на інше постійне місце проживання, посилаючись як на правову підставу задоволення позовних вимог як на ст. 107 ЖК України так і на ст.ст. 71, 72 ЖК України, що є помилковим, оскільки зазначені статті передбачають різні склади цивільно-правових відносин між сторонами і не можуть застосовуватися одночасно та є взаємовиключними.

Однак, відповідно до роз'яснень, викладених у Постанові Верховного Суду України за № 2 від 12.04.1985 року з подальшими змінами «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст. 71 або ст. 107 ЖК України. Змінити підставу позову суд вправі тільки за згодою позивача.

Заявивши позовні вимоги з обох підстав, позивачем в суді апеляційної інстанції пояснено та підтверджено помилковість зазначення ст. 107 ЖК України, тому позивач та її представник просили задовольнити позовні вимоги на підставі ст.ст. 71, 72 ЖК України.

Як видно зі змісту позовної заяви та пояснень позивача і її представника у судах першої та апеляційної інстанції, а також із доводів апеляційної скарги, ОСОБА_1, обґрунтовуючи свій позов, фактично і покликалась на ті обставини, що дитина жодного дня не проживала у спірній квартирі, в помешканні відсутні її речі, а також її батьки жодного разу навіть не робили спроби і не мали наміру вселити для проживання дитину у спірну квартиру, а отже підставою для визнання її такою, що втратила право користування житлом, є відсутність у помешканні без поважних причин у строк понад шість місяців.

При вирішенні даної справи суд першої інстанції в порушення ст. ст.212-214 ЦПК України не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам і доводам сторін, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.

Оскільки допущені судом порушення призвели до неправильного вирішення спору, ухвалене судове рішення не може вважатись законним й обґрунтованим та відповідно до ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового - про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 5 ст. 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної або касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки позивачу ОСОБА_1 ухвалою суду було відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення і оскаржуваним рішенням стягнуто в дохід держави з неї 551 грн. 20 коп., та враховуючи, що ОСОБА_1 понесла судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в сумі 606 грн.33 коп. (а.с. 18, 131), то вказані судові витрати підлягають стягненню із другої сторони - законного представника відповідача відповідно - в дохід держави і в користь позивача.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 червня 2016 року в даній справі скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов задовольнити.

Визнати ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такою, що втратила право користування жилим приміщенням -АДРЕСА_1

Стягнути з ОСОБА_3 як законного представника ОСОБА_4 в дохід держави 551 (п"ятсот п"ятдесят одну) грн. 20 коп. судового збору та в користь ОСОБА_1 - 606 (шістсот шість) грн.33 коп. понесених нею судових витрат за сплату судового збору.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді