Рішення № 61225361, 05.09.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.09.2016Справа №921/415/16-г/5

За позовом Приватного підприємства «Аріол-Тернопіль»доПублічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»провизнання договору недійсним

Суддя Грєхова О.А.

Представники сторін:

від позивача: не з'явилися;

від відповідача: Оленко Н.О. - представник за довіреністю.

СУТЬ СПОРУ:

Приватне підприємство «Аріол-Тернопіль» звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про визнання Договору про кредитну лінію у формі овердрафту №29-01-13 від 25.11.2013 недійсним.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на невідповідність умов договору ч. 1 ст. 203 та ч. 3 ст. 1056-1 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18.07.2016 матеріали справи №921/415/16-г/5 передано за підсудністю Господарському суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.07.2016 порушено провадження у справі №921/415/16-г/5 та призначено до розгляду на 05.09.2016.

05.09.2016 відповідач через відділ діловодства суду подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що кредитний договір в частині встановлення розміру процентної ставки за користування кредитним коштами після спливу строку повернення кредиту та визначення відповідальності за неналежне виконання умов кредитного договору не суперечить приписам чинного законодавства України.

Також, 05.09.2016 від відповідача надійшла заява про застосування наслідків недійсності правочину та заява про вжиття заходів до забезпечення позову, в якій ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» просило накласти арешт на предмети застави, а саме:

- товари в обороті, найменування, кількість, ціна та загальна вартість яких зазначені в Додатку №1 до Договору застави товарів в обороті №01ТО/1113 від 29.11.2013;

- товари в обороті, найменування, кількість, ціна та загальна вартість яких зазначені в Додатку №2 до Договору застави товарів в обороті №02ТО/1113 від 29.11.2013.

Розглянувши в судовому засіданні 05.09.2016 заяву відповідача про вжиття заходів до забезпечення позову, суд відзначає наступне.

Приписами ст. 66 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд за заявою сторони має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 26.12.2011 №16 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо).

Отже, питання задоволення заяви сторони у справі про застосування заходів до забезпечення позову вирішується судом в кожному конкретному випадку виходячи з характеру обставин справи, що дозволяють зробити припущення про утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у випадку невжиття заходів забезпечення позову.

Втім, у порушення вищезазначених вимог процесуального законодавства заява відповідача, не містить мотивів та посилань на докази, на підставі яких суд може дійти висновку щодо розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника стосовно забезпечення позову та імовірність утруднення виконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів.

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку про недоведеність поданої заяви, а тому відмовляє в її задоволенні.

В судовому засіданні 05.09.2016 представник відповідача проти позову заперечив у повному обсязі та просив відмовити в його задоволенні.

Позивач в засідання суду свого представника не направив, про причини неявки суду не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи повідомлений своєчасно та належним чином.

Відповідно до п. 3.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу без його участі.

На виконання вимог ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України складено протокол судового засідання, який долучено до матеріалів справи.

Згідно зі ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 05.09.2016 відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, на яких ґрунтується позов, заслухавши пояснення представника відповідача, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

25.11.2013 між Публічним акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит» (банк) та Приватне підприємство «Аріол-Тернопіль» (позичальник) був укладений Договір про кредитну лінію у формі овердрафту №29-01-13, відповідно до умов якого банк відкриває позичальникові кредитну лінію у формі овердрафту з лімітом 3700000,00 (Три мільйони сімсот тисяч гривень 00 копійок) гривень для здійснення овердрафтного обслуговування позичальника, а позичальник зобов'язується повернути отримані в рахунок кредитної лінії грошові кошти згідно з Графіком зниження ліміту кредитної лінії (Додаток №1 до цього Договору) у встановлені в цьому договорі строки і сплатити за користування кредитними коштами проценти відповідно до розділу 4 цього договору (п. 1.1. договору).

За умовами п. 3.2. договору позичальник зобов'язується повернути кредитні кошти банку згідно з Графіком зниження ліміту кредитної лінії (Додаток №1 до цього договору) з кінцевим строком погашення до 31 травня 2014 року.

Пунктом 4.1. договору сторони погодили, що позичальник сплачує банку проценти за користування кредитними коштами у валюті кредиту за процентними ставками:

a) 19% річних за період з дня надання кредитних коштів до закінчення строку користування кредитною лінією, що встановлений в п. 3.2. цього договору;

b) 28,5% за кожен день користування кредитними коштами понад встановлений строк користування кредитною лінією, що встановлений п. 3.2. цього договору, а також у випадку порушення строків повернення кредитних коштів, що вказані в п.п. 2.7.,2.8.,5.5.,7.1. цього договору, за кожен день користування кредитними коштами після закінчення строків повернення.

Відповідно до п. 4.6. договору у разі зміни облікової ставки Національного Банку України або істотної зміни кон'юнктури кредитного ринку, процентна ставка за користування кредитними ресурсами може бути змінена на вимогу банку. У вказаних випадках банк має право змінити розмір процентної ставки, попередивши про це письмово позичальника не менше, ніж за 10 (десять) робочих днів. Про зміну процентної ставки між сторонами підписується додаткова угода до цього договору. Якщо позичальник не підписав додаткову угоду про зміну розміру процентної ставки впродовж 10 (десяти) робочих днів з моменту направлення відповідного повідомлення, позичальник зобов'язаний впродовж 1 (одного) робочого дня повернути отриманий кредит і сплатити усі проценти за діючою ставкою.

Цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань (п. 9.5. договору).

Позивач посилаючись на те, що нарахування процентів за користування кредитом у збільшеному розмірі у випадку порушення позичальником строку остаточного повернення кредиту та у разі зміни облікової ставки Національного Банку України або істотної зміни кон'юнктури кредитного ринку, є повторним стягненням неустойки (пені), що свідчить про недодержання на момент вчинення спірного правочину вимог ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України та є підставою для визнання його недійсності в силу ст. 215 Цивільного кодексу України.

У свою чергу, відповідач проти вказаних доводів заперечує, посилаючись на те, що спірний договір укладений відповідно до вимог законодавства.

Оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних правових наслідків встановлені ст. 215, 216 ЦК України.

Зокрема, відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як роз'яснено в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними" вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків щодо оспорюваного договору.

При цьому, обставини, на які посилається позивач, звертаючись до господарського суду з позовом про визнання договору недійсним, не свідчать про наявність підстав та умов для визнання укладеного між сторонами договору недійсним, оскільки є недоведеними та не узгоджуються з приписами чинного законодавства та матеріалами справи.

Так, за приписами ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" глави 71 "Позика, кредит, банківський вклад", якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору (ч. 2 ст. 1054 Цивільного кодексу України).

За змістом ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Таким чином, плата за користування кредитом є істотною умовою кредитного договору.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами ч. 1 ст. 212 Цивільного кодексу України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

Статтею 611 Цивільного кодексу України визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Тобто, сторони на підставі ст. 212, 611 Цивільного кодексу України в п. 4.1 договору, передбачили зміну відсоткової ставки у випадку порушення позичальником строку повернення кредиту. При цьому, збільшена відсоткова ставка є платою за користування кредитом.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язань. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 ЦК України).

Пунктом 8.1 договору у розділі 8 «Відповідальність позичальника» сторони погодили нарахування пені за несвоєчасну сплату кредитних коштів та/або сплату процентів за надання кредиту, та/або комісійної винагороди.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що в п. 4.1 договору сторони визначили зобов'язання позивача сплачувати проценти за кредит, а в п. 8.1 договору - пеню за прострочення повернення кредитних коштів, процентів і комісійної винагороди.

Проценти за користування кредитними коштами жодним чином не можуть кваліфікуватись як пеня, оскільки вказані поняття мають різну правову природу.

Так, проценти за користування кредитом є умовою отримання кредитних коштів та платою за користування такими коштами, а не видом відповідальності за невиконання основного зобов'язання.

У свою чергу, пеня є видом відповідальності за неналежне виконання грошового зобов'язання.

З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку, що кредитний договір в частині встановлення розмірів процентної ставки за користування кредитними коштами та визначення відповідальності за неналежне виконання умов про повернення кредитних коштів не встановлює подвійної відповідальності для позичальника та не суперечить приписам чинного законодавства України.

Безпідставними є і доводи відповідача про те, що нікчемною є умова договору яка передбачає право банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку у разі зміни облікової ставки Національного Банку України або істотної зміни кон'юнктури кредитного ринку (п. 4.6. договору), оскільки даний пункт договору передбачає таку зміну лише шляхом підписання сторонами додаткової угоди до договору.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Зокрема, в силу вимог ст. 33, 34 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Позивачем під час розгляду справи не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів відносно оспорюваного договору і судом під час розгляду справи таких обставин не встановлено, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, з покладенням судового збору за подання позовної заяви на Приватне підприємство «Аріол-Тернопіль» в порядку ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

Разом з тим, оскільки Публічним акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит» не оплачено судовим збором заяву про вжиття заходів до забезпечення позову, а господарським судом розглянуто і відхилено вказану заяву, витрати за її розгляд належить стягнути з відповідача на користь спеціального фонду Державного бюджету України.

Керуючись ст. 43, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 67, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (04050, м. Київ, вулиця Артема, будинок 60; ідентифікаційний код 09807856) на користь спеціального фонду Державного бюджету України 689 (шістсот вісімдесят дев'ять) грн. 00 коп. судового збору.

3. Після набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили видати відповідний наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 09.09.2016.

Суддя О.А. Грєхова