Постанова № 61224056, 06.09.2016, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" вересня 2016 р. Справа № 902/1421/15

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Петухов М.Г.

суддя Гулова А.Г. ,

суддя Маціщук А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - фізичної особи - підприємця ОСОБА_1

на рішення господарського суду Вінницької області від 16.03.2016 р.

у справі № 902/1421/15 (головуючий суддя Тварковський А.А., суддя Банасько О.О., суддя Говор Н.Д. )

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ес Ві Ві ОСОБА_2"

до відповідача фізичної особи - підприємця ОСОБА_1

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:

1) фізичної особи - підприємця ОСОБА_3

2) ОСОБА_4

за участю третіх осіб, яка не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:

1) Товариства з додатковою відповідальністю "Брацлав";

2) фізичної особи - підприємця ОСОБА_5

за участю представників сторін:

від позивача - не з'явився

від відповідача - не з'явився

від третіх осіб:

1) фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 - не з'явився

2) ОСОБА_4 - не з'явився

3) Товариства з додатковою відповідальністю "Брацлав"- не з'явився

4) фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Вінницької області від 16.03.16 р. у справі №902/1421/15 позов задоволено частково. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ес Ві Ві ОСОБА_2" 52 776 грн. основного боргу, що еквівалентно станом (23.10.2015р.) 2400 дол. США., 1001 грн. 37 коп. - 3% річних та 806 грн 66 коп. витрат зі сплати судового збору. Провадження у справі в частині стягнення 27407 грн 63 коп. інфляційних втрат припинено відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 80 ГПК України в зв'язку з відмовою позивача від позову в цій частині.

При прийнятті вищевказаного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що 12.08.2014р. між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (експедитор, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ес Ві Ві ОСОБА_2" (перевізник, позивач) укладено договір-заявка на перевезення вантажу автомобільним транспортом від 12.08.2014р. На виконання умов договору-заявки, позивачем надано послуги з перевезення вантажу за маршрутом Брацлав (Україна) - Павлоград (Казахстан), що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (CMR) №001263 від 19.08.2014р. з відміткою вантажоодержувача про отримання вантажу, копія якої долучена до матеріалів справи та декларацією на вантаж №10101041/210814/0002073 від 21.08.2014р.

В обґрунтування своїх висновків, суд першої інстанції вказав на те, що позивачем належним чином виконано взяті на себе зобовязання за договором-заявки на перевезення вантажу автомобільним транспортом від 12.08.2014р., що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (CMR) №001263 від 19.08.2014р. з відміткою вантажоодержувача про отримання вантажу та декларацією на товар №10101041/210814/0002073 від 21.08.2014р., а тому доведеним є факт надання послуг позивачем згідно договору-заявки на перевезення вантажу автомобільним транспортом від 12.08.2014р., а відтак вимоги позивача в частині стягнення з відповідача 52776 грн заборгованості за наданні послуги з перевезення вантажу є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

В частині позовних вимог позивача про стягнення з відповідача, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 16.11.2015р., 1001 грн. 37 коп. 3% річних, то суд першої інстанції, з урахуванням ст. ст. 610, 612, 625 ЦК України та з огляду на здійснення перевірки за допомогою програми ЛІГА.ЗАКОН правильності розрахунку 3% річних, дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних за період з 25.09.2014р. по 23.10.2015р. є правомірними, оскільки відповідають вимогам чинного законодавства України.

Відносно вимоги позивача стосовно стягнення з відповідача 27407 грн. 63 коп. інфляційних втрат, то суд зазначив, що заявою про уточнення позовних вимог від 16.11.2015р. позивач відмовився від позову в цій частині. З огляду на вказане, суд дійшов висновку, що провадження по справі в частинні стягнення 27407 грн. 63 коп. інфляційних втрат підлягає припиненню на підставі п. 4 ч. 1ст 80 ГПК України.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду першої інстанції, фізична особа - підприємець ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою до Рівненського апеляційного господарського суду, відповідно до якої просить рішення господарського суду Вінницької області від 16.03.2016 р. у справі №902/1421/15 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Скаржник вважає, що рішення господарського суду є незаконним та таким, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.

На підтвердження своїх доводів, скаржник зважає, зокрема, на таке:

із ксерокопії Договору-заявки про перевезення вантажу автомобільним транспортом від 12.08.2014 року вбачається, що дана угода не підписана сторонами договору, та не скріплена печатками підприємств. В графі «Перевозчик» вказано лише ООО «Ес Ві ОСОБА_6» будь - яких реєстраційних даних щодо місцезнаходження перевізника, контактів та банківських реквізитів не зазначено;

ксерокопією Договору - заявки передбачено, що «Стоимость перевозки, срок порядок и форма оплаты: 4900$ США», що є порушенням чинного законодавства, а саме відповідно до вимог Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях;

відповідно до положень ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України на сьогодні встановлені Декретом № 15-93, «Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України», затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 р. № 200, «Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України», затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 р. № 520, та іншими документами;

у позовній заяві та поясненнях представника позивача та письмових поясненнях третьої особи Па стороні позивача ОСОБА_7 було зазначено, що ФОП ОСОБА_1 сплатив частину обумовленої у Договорі - заявці суми, а саме 2500$ США;

позивач і свідок ОСОБА_8 стверджують, що кошти передавались саме відповідачем ОСОБА_8, але жодного документу, який би підтверджував рух коштів, стороною позивача не надано, не надано фінансових документів про оприбуткування коштів ТОВ «Ес Ві ОСОБА_6» в сумі 2 500 доларів США в гривневому еквіваленті, не надано документів про сплату ТОВ «Ес Ві ОСОБА_6» коштів по Договору №1 транспортного обслуговування від 01.05.2014 року ОСОБА_3 за те, що він надав автомобіль та водія ОСОБА_8, не надано доказів оплати роботи ОСОБА_8 по трудовому договору від 29.03.2012 року зі сторони ФОП ОСОБА_3, хоча відповідно до п. 8.1 договору термін його дії становить один рік;

відповідно до п. 20 ОСОБА_9 Вищого господарського суду України від 07.04.2008 N01- 8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» , якщо правочин не відповідає вимогам статті 207 ЦК України, то його не можна вважати вчиненим у письмовій формі. Разом з тим за загальним правилом частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, але рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. В разі недодержання сторонами письмової форми правочину, для з'ясування факту його вчинення та змісту слід застосовувати за аналогією частину другу статті 205 ЦК України. Поведінка сторін, що засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків, може доводитись письмовими та іншими доказами, крім свідчень свідків.

З огляду на наведені вище аргументи на підтвердження своєї правової позиції, відповідач вважає, що судом першої інстанції було частково задоволено позов за відсутності на те визначених законом підстав, у звязку з чим рішення суду першої інстанції належить скасувати.

Від позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Ес Ві Ві ОСОБА_2" надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача, відповідно до якого просить оскаржене рішення суду першої інстанції залишити без змін, а в задоволенні апеляційної скарги відмовити.

На спростування доводів, викладених в апеляційній скарзі, вказує наступне:

договір-заявка є належним документом, який підтверджує виникнення між позивачем та скаржником (відповідачем) договірних відносин, а саме відносин по перевезенню вантажу автомобільним транспортом, що було встановлено в ході розгляду справи на судових засідання в суді першої інстанції. Про зазначене також свідчать сам факт прийняття до виконання позивачем взятих на себе за Договором-заявкою зобовязань та документи, які підтверджують належне їх виконання, які містяться в матеріалах справи та чітко дослідженні колегією суддів на судових засіданнях в суді першої інстанції. Відповідно до ч. 2 ст. 307 ГК України укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносаменту) відповідно до вимог чинного законодавства. Подібна норма міститься в ч. 3 ст. 909 ЦК України. В даному випадку таким документом є міжнародна товарно-транспортна накладна (СМR) № 001263 від 19.08.2014 р.;

з огляду на положення ст. ст. 524, 533 ЦК України, чинним законодавство України не встановлено заборони визначати грошовий еквівалент в договорах в іноземній валюті, тим більше, що договір укладався про міжнародне перевезення вантажу автомобільним транспортом та сума, порядок розрахунків і валюта були узгодженні між позивачем та відповідачем на момент укладання Договору-заявки;

у звязку із укладенням Договору-заявки на перевезення вантажу автомобільним транспортом між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Ес Ві Ві ОСОБА_2» виникли відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України зобовязання, а саме у ТОВ «Ес Ві Ві ОСОБА_2» зобовязання організувати перевезення вантажу визначеного Договором-заявкою, а у ФОП ОСОБА_1 зобовязання в строки, порядку та в розмірі визначеному Договором-заявкою оплатити наданні ТОВ «Ес Ві Ві ОСОБА_2» послуги. Так, при укладені Договору-заявки ТОВ «Ес Ві Ві ОСОБА_2», взявши на себе зобовязання по організації перевезення вантажу автомобільним транспортом, розраховував отримати визначені в Договорі-заявці грошові кошти, однак в результаті недобросовісно виконання ФОП ОСОБА_1, не отримав частини грошових коштів. на які розраховував, у результаті чого звернувся для захисту своїх порушених прав до суду згідно чинного господарського процесуального законодавства України.

За наведеного вище, позивач вважає, що оскаржене рішення є цілком законним, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

25 липня 2016 року в судовому засіданні Рівненського апеляційного господарського суду представник скаржника підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, стверджує, що судом першої інстанції при винесенні оскарженого рішення було порушено норми матеріального та процесуального права. З огляду на вказане, вважає, що рішення господарського суду Вінницької області від 16.03.2016 р. у справі №902/1421/15 належить скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Представник позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Ес Ві Ві ОСОБА_2" в судовому засіданні заявив, що з доводами апелянта не погоджується, вважає їх безпідставними, а оскаржене рішення таким, що відповідає встановленим обставинам справи та нормам закону. З огляду на зазначене, просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги.

ОСОБА_5 пояснив суду, що перевезення відбулося проте без залучення ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Ес Ві Ві ОСОБА_2", а також що в нього не має документів на вказане перевезення.

ОСОБА_5 пояснив суду, що в нього з Товариством з додатковою відповідальністю "Брацлав" склалася договірна практика згідно якої надання послуг з перевезення вантажу оформлялось актом передачі-приймання робіт (надання послуг). ОСОБА_5 вказав, що ним не оформлявся акт передачі-прийняття робіт (надання послуг) на перевезення за маршрутом Брацлав (Україна) - Павлоград (Казахстан), однак після огляду копії акту передачі-прийняття робіт (надання послуг) № 844 від 25.08.2014р. (т.1 а.с. 75) ОСОБА_5 пояснив, що на даному акті його підпис, однак він міг забути про підписання вказаного акту.

ОСОБА_4 пояснив, що він був водієм автомобіля яким здійснювалося перевезення, а саме автомобіль марки Мерседес державний номер НОМЕР_1 та причіп державний номер НОМЕР_2. Після повернення в Україну була зустріч зі ОСОБА_1, де йому від ОСОБА_4 було передано оригінал CMR № 001263 від 19.08.2014 р., а в свою чергу ОСОБА_1 пообіцяв провести кінцевий розрахунок протягом 5 днів, однак кінцевого розрахунку не було проведено.

06 вересня 2016 року в судове засідання Рівненського апеляційного господарського суду представники учасників судового процесу не з'явилися.

Крім того, 05.09.2016 р. від представника відповідача ФОП ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення розгляду справи № 902/1421/15 на іншу дату у зв'язку із його перебуванням у відпустці з 06.09.2016 р. по 13.09.2016 р. включно.

Також заява про відкладення розгляду справи № 902/1421/15 на іншу дату надійшла від за третьої особи, яка не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_10 особи - підприємця ОСОБА_5. Дана заява мотивована тим, що ОСОБА_5 є ліквідатором Чорнобильської АЕС і в період з 02.09.2016 р. по 26.09.2016 р. буде знаходитись на лікуванні.

Судова колегія дійшла висновку, що подана позивачем клопотання та третьою особою заява про відкладення розгляду справи задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т.п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права та можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника, згідно з частинами 1-5 ст. 28 ГПК України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні (абз. 2 п. 3.9.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" № 18 від 26.12.2011 року).

Підставою для відкладення розгляду справи, представник називає його перебування у відпустці, проте не зазначає в чому саме полягає необхідність його участі в судовому засіданні Рівненського апеляційного господарського суду.

У відповідності до вимог ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язанні добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи викладене, а також своєчасне повідомлення всіх учасників судового процесу про проведення судового засідання, що підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення (Т.2 а.с. 115-117), суд апеляційної інстанції вважає, що у позивача була можливість належним чином підготуватися до судового засідання та визначитись щодо особи, яка представлятиме його інтереси у судовому засіданні.

Окрім того, ухвалою суду апеляційної інстанції від 25.07.2016 р. у справі № 902/1421/15 не було визнано явку представників сторін та третіх осіб в судове засідання обов'язковою.

Таким чином, враховуючи наведене вище, сплив двохмісячного розгляду справи, який визначений ст. 69 ГПК України, судова колегія вважає, що у відповідності зі ст. 75 ГПК України розгляд апеляційної скарги можливий за наявними в ній матеріалами з врахуванням пояснень представників сторін та третіх осіб наданих у судовому засіданні 25.07.2016 р.

Дослідивши матеріали справи, апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що в задоволенні апеляційної скарги належить відмовити, а оскаржене рішення залишити без змін, з огляду на таке.

Судом апеляційної інстанції встановлено та як стверджується матеріалами справи, 12.08.2014р. фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (експедитор, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ес Ві Ві ОСОБА_2" (перевізник, позивач) укладено договір-заявка на перевезення вантажу автомобільним транспортом від 12.08.2014р., відповідно до якого позивач зобов'язався надати послуги міжнародного перевезення вантажу на замовлення відповідача за маршрутом Брацлав (Україна) - Павлоград (Казахстан) (Т.1, а.с. 13).

Умовами договору-заявки серед іншого визначено тип, вид (найменування) вантажу: обладнання; дату завантаження вантажу: 12.08.2014р. з 08:00 до 18:00; вантажовідправника: Брацлавський завод; вантажоотримувача: згідно CMR; адресу відвантаження: м. Павлоград (Кахахстан); вартість перевезення, строк, порядок та форму оплати: 4900 дол. США, 50% при завантаженні та 50% на протязі 5-ти днів після надання оригіналу CMR.

За умовами договору-заявки, перевізник для здійснення перевезення вантажу надав автомобіль марки Мерседес СЕ 3906 АІ, прицеп СЕ 4804 ХХ та водія ОСОБА_4, який на момент виконання зазначено перевезення на підставі трудового договору між працівником та фізичною особою, яка використовує найману працю від 29.03.2012р., виконував зазначене перевезення від ФОП ОСОБА_3, на підставі договору транспортного обслуговування №1 від 01.05.2014р.

На виконання умов договору-заявки, позивачем надано послуги з перевезення вантажу за маршрутом Брацлав (Україна) - Павлоград (Казахстан), що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (CMR) №001263 від 19.08.2014р. з відміткою вантажоодержувача про отримання вантажу, копія якої долучена до матеріалів справи та декларацією на вантаж №10101041/210814/0002073 від 21.08.2014р.(Т.1, а.с. 17).

Окрім того, в матеріалах справи містяться наданні Товариством з додатковою відповідальністю "Брацлав" на виконання вимог суду першої інстанції докази щодо здійснення перевезення вантажу по маршруту смт. Брацлав (Україна) - м. Павлоград (Казахстан) ФОП ОСОБА_5 Зокрема акт передачі-приймання робіт від 25.08.2014р. щодо надання транспортних послуг по маршруту смт. Брацлав (Україна) - м. Павлоград (Казахстан), автомобілем Мерседес СЕ 3906 АІ, СЕ 4804 ХХ та платіжні доручення про оплату ТДВ Брацлав наданих послуг з перевезення вантажу.

Як зазначає позивач, відповідач за надані йому послуги перевезення вантажу розрахувався частково, сплативши позивачу лише 50% вартості перевезення в сумі 2500 дол. США при завантаженні вантажу, решту суми послуг в розмірі 2400 дол. США, яку мало бути сплачено протягом 5-ти днів з моменту надання оригінала CMR, ним не сплачено.

Як вказує позивач у позові, ТОВ "Ес Ві Ві ОСОБА_2" неодноразово зверталося до відповідача з усними вимогами оплати наданні йому послуги з перевезення вантажу, однак вказані вимоги ФОП ОСОБА_1В залишались без реагування, в звязку із чим позивач звернувся до відповідача з претензією №01/08-15 від 18.08.2015р. з вимогою оплатити суму заборгованості за наданні послуги перевезення, однак вказана претензія була повернута поштовим відділення на адресу позивача з відміткою "за закінчення терміну зберігання".

З письмових пояснень третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_4 від 02.02.2016р. (вх. №06-52/920/16 від 02.02.2016.) вбачається, що ним було здійснено перевезення вантажу по маршруту смт. Брацлав (Україна) м. Павлоград (Казахстан), послуги за здійснення якого 16.08.2014р. ОСОБА_11 частково оплачено в сумі 2500 дол. США. Вантаж був належним чином доставлений до вантажоодержувача без затримок та ОСОБА_4 розвантажений, що підтверджується міжнародною транспортною накладною (CMR) №001263від 19.08.2014р. з відміткою вантажоодержувача про отримання вантажу. Після повернення в Україну вказану транспорту накладну відповідно до умов договору-заявки від 12.08.2014р. було передано ОСОБА_1, який в свою чергу запевнив ОСОБА_4 про здійснення розрахунку за наданні транспортні послуги на протязі 5-ти днів. Однак в зазначений строк розрахунку за наданні послуги ним здійснено не було. Неодноразові звернення до ОСОБА_1 з вимогою провести розрахунок за наданні послуги перевезення вантажу залишися безрезультатними, що й стало підставою для звернення ТОВ "Ес Ві Ві ОСОБА_2" з даним позовом до суду.

Переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення чинного законодавства.

Відповідно ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також з дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Зазначена норма кореспондується з вимогами ст. 144 Господарського кодексу України щодо підстав виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

Приписами ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4 ст. 203 ЦК України).

Згідно з ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 208 ЦК України що правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

Поряд з тим п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією з сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Згідно із ч. 1 ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у письмовій формі. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телефонограмами тощо, а також прийняттям до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Як вбачається із наявних в матеріалах справи договору-заявки на перевезення вантажу автомобільним транспортом від 12.08.2014р. (т. 1 а.с. 13), міжнародної товарно- транспортної накладної (CMR) №001263 від 19.08.2014р. (т. 1 а.с. 17), декларації на вантаж №10101041/210814/0002073 від 21.08.2014р. (т. 1 а.с. 18) свідчать про те, що спір між сторонами у справі виник з договору про перевезення вантажу автомобільним транспортом, при цьому сторони перебували між собою у транспортно-експедиторських відносинах.

Відповідно до ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Статтею 903 ЦК України передбачено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Різновидом договорів про надання послуг є договір транспортного експедирування, за яким, виходячи з приписів частини 1 статті 929 ЦК України, одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Згідно зі ст. 316 ГК України, ст. 929 ЦК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Договором транспортного експедирування може бути встановлений обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов'язань, пов'язаних із перевезенням.

Відповідно до частини 1 статті 53 Закону України "Про автомобільний транспорт", організацію міжнародних перевезень пасажирів і вантажів здійснюють перевізники відповідно до міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень, яким, зокрема, є Конвенція про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів (КДГІВ) від 19.05.1956, яка була ратифікована Україною Законом "Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів" від 01.08.2006.

Статтею 1 Конвенції передбачено, що Конвенція застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін.

Згідно зі статтею 4 Конвенції договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної. Відсутність, неправильність чи утрата вантажної накладної не впливають на існування та чинність договору перевезення, до якого й у цьому випадку застосовуються положення цієї Конвенції.

Частиною статті 5 Конвенції встановлено, що вантажна накладна складається в трьох оригінальних примірниках, підписаних відправником і перевізником. Ці підписи можуть бути надруковані чи замінені печатками відправника і перевізника, якщо це допускається законодавством країни, в якій складена вантажна накладна. Перший примірник передається відправнику, другий супроводжує вантаж, а третій залишається у перевізника.

Згідно з частиною 1 статті 31 Конвенції в усіх судових провадженнях, які виникають у зв'язку із перевезенням, яке здійснюється відповідно до цієї Конвенції, позивач може звернутися до будь-якого суду або арбітражу договірної країни, визначеної угодою між сторонами, і на додаток до цього, до судів або арбітражів країни, на території якої: а) відповідач має звичайне місце проживання або основне місце розташування свого підприємства або відділення чи агентства, за допомогою яких був укладений договір перевезення, або b) знаходиться місце отримання вантажу перевізником, або місце передбачене для його доставки, і не може звертатися до будь-яких інших судів або арбітражів.

Статтею 908 ЦК України визначено, що перевезення вантажу здійснюється за договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Згідно зі статтею 909 ЦК України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Згідно з ст. 917 ЦК України перевізник зобов'язаний надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором.

Статтею 918 ЦК України визначено, що завантаження (вивантаження) вантажу здійснюється організацією, підприємством транспорту або відправником (одержувачем) у порядку, встановленому договором, із додержанням правил, встановлених транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Згідно із ст.530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події

Відповідно до ст.526 ЦК України, ст.193 ГК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 ЦК України, ч.7 ст.193 ГК України).

Відповідно до ст.527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Кожна зі сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

Як вбачається із аналізу вищевикладених норм законодавства та встановлених обставин справи свідчить про те, що позивачем належним чином виконано взяті на себе зобовязання відповідно до договору-заявки на перевезення вантажу автомобільним транспортом від 12.08.2014р., що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (CMR) №001263 від 19.08.2014р. з відміткою вантажоодержувача про отримання вантажу та декларацією на товар №10101041/210814/0002073 від 21.08.2014р.

Проте, в матеріалах відсутні будь які докази передавання відповідачем 2400 дол. США після отримання ним міжнародною товарно-транспортною накладною (CMR) №001263 від 19.08.2014р. від ОСОБА_4

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо стягнення з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 основного боргу.

Як встановлено судом першої інстанції, та з чим погоджується суд апеляційної інстанції, а саме, що господарські операції між учасниками процесу по податковій звітності відслідкувати не вдалося, оскільки відповідач та треті особи, окрім Товариства з додатковою відповідальністю "Брацлав" не є платниками ПДВ.

Щодо стягнення з відповідача, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 16.11.2015р., 1001 грн. 37 коп. 3% річних за період з 25.09.2014 р. по 23.10.2015 р., суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Порушенням зобов'язання, згідно ст.610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Отже, три проценти річних розраховуються наступним чином: сума заборгованості х 3 х кількість днів прострочення : 365 : 100.

Враховуючи, вищевикладене сума трьох процентів річних за вказаний період становить: 31080 грн. х 3 х 394 (період 25.09.2014р. 23.10.2015 р.) : 365 : 100 = 1006 грн. 48 коп.

Таким чином суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних за період з 25.09.2014р. по 23.10.2015р. є правомірними, проте позивачем в заяві про уточнення позовних вимог та в доданому до неї розрахунку (т. 1 а.с. 27-28), які було перевірено судом першої інстанції, були допущені помилки, а саме невірно зазначено кількість днів в періоді.

Підсумовуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції констатує, що позивачем в заяві про уточнення позовних вимог було чітко визначено період за яких нараховуються три відсотки річних та їх суму, то господарський суд не мав права вийти за межі заявлених позовних вимог, без відповідної заяви позивача.

Доводи скаржника щодо відсутності з позивачем жодних правовідносин з перевезення вантажу вказаного у міжнародній транспортній накладній спростовуються встановленим обставинами справи, а саме: актом передачі-приймання робіт від 25.08.2014р. підписаним між замовником послуг (вантажовідправником) ТДВ Брацлав та виконавцем послуг ФОП ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 75), зі змісту якого слідує надання транспортних послуг по маршруту смт. Брацлав (Україна) - м. Павлоград (Казахстан), автомобілем Мерседес СЕ 3906 АІ, СЕ 4804 ХХ, марка та номерний знак кузова та причепа якого відповідають автомобілю, який здійснив перевезення відповідно до міжнародної товарно-транспортної накладної (CMR) та декларації на товар №10101041/210814/0002073 від 21.08.2014р.

Враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що правовідносинам між позивачем та відповідачем щодо перевезення вантажу передували правовідносини між ТДВ Брацлав та ФОП ОСОБА_5, який виступав перевізником перед Товариством з додатковою відповідальністю Брацлав.

Доводи відповідача також підтверджуються письмовими пояснення ОСОБА_4, який виступав у правовідносинах, що склалися між сторонами в якості водія, який здійснював перевезення вантажу, і який відповідно до умов трудового договору від 29.03.2012р. перебував з ФОП ОСОБА_3 у трудових відносинах.

А тому доведеним є факт надання послуг позивачем згідно договору-заявки на перевезення вантажу автомобільним транспортом від 12.08.2014р., а відтак вимоги позивача в частині стягнення з відповідача 52776 грн. заборгованості за наданні послуги з перевезення вантажу є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

При цьому судом взято до уваги той факт, що виходячи зі змісту договору-заявки від 12.08.2014р. ФОП ОСОБА_1 зобовязаний провести оплату наданих йому послуг на потязі 5 днів з моменту передачі йому накладної (CMR), проте в матеріалах справи відсутні докази передачі вказаної накладної, а тому суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції, що вказаний строк настав в будь-якому випадку після 25.08.2014р., оскільки цього ж дня між ТДВ Брацлав та ФОП ОСОБА_5 підписано акт передачі-приймання робіт щодо перевезення вантажу до м. Павлоград (Казахстан).

Враховуючи викладене вказаний акт приймання-передачі робіт (надання послуг) від 25.08.2014 р. складався за наявності переданої ФОП ОСОБА_1 міжнародної товарно-транспортної накладної (CMR), тобто за результатами уже здійсненого перевезення. Відтак строк оплати настав, тому і настало прострочення боржника.

Доводи відповідача, що ціна була визначена в іноземній валюті, а саме в доларах США, чим порушено положення ст. ст. 524 та 533 ЦК України, суд апеляційної інстанції бере до уваги наступне.

Нормами ст. 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України гривні, сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно з приписами ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Вищевикладене свідчить, що чинним законодавством України не встановлено заборони визначати грошовий еквівалент в договорах в іноземній валюті, законом передбачено, що виконання грошового зобов'язання (розрахунків) мають бути проведені в грошовій одиниці України, тим більше, що договір укладався про міжнародне перевезення вантажу автомобільним транспортом та сума, порядок розрахунків і валюта були узгодженні між позивачем та відповідачем на момент укладання Договору-заявки. В той же час позовна вимога заявлена про стягнення боргу у гривнях України.

Відтак, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав оцінку наявним у справі доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, що відповідає вимогам ст. 43 ГПК України.

В силу дії норм ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Натомість, скаржником не надано достатніх належних та допустимих доказів у розумінні ст. ст. 32, 33, 34 ГПК України на підтвердження своєї правової позиції, викладеної в апеляційній скарзі.

Зважаючи на вказане, судова колегія зазначає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують встановлених обставин справи, не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами та суперечать положенням чинного законодавства, а тому не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги.

Отже, рішення господарського суду Вінницької області від 16.03.2016 р. у справі № 902/1421/15 прийняте за повного з'ясуванням усіх обставин, що мають значення для справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його зміни чи скасування в порядку статті 104 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Рівненський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду Вінницької області від 16.03.2016 р. у справі № 902/1421/15 залишити без змін, а апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 - без задоволення.

2. Справу № 902/1421/15 повернути господарському суду Вінницької області.

Головуючий суддя Петухов М.Г.

Суддя Гулова А.Г.

Суддя Маціщук А.В.