Ухвала суду № 61162190, 06.09.2016, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 вересня 2016 р. Справа № 876/3889/16

Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого судді Ніколіна В.В.,

суддів Гінди О.М., Качмара В.Я.,

участю секретаря Чопко Ю.Т.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Львівській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИЛА :

Позивач 21.10.2015року звернувся в суд з позовом до Головного територіального управління юстиції у Львівській області з врахуванням уточнених позовних вимог від 10.12.2015 року про: - визнання незаконним та скасування наказу Головного територіального управління юстиції у Львівській області № 671/К від 23.09.2015 року про звільнення ОСОБА_1; - поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції; - стягнення з Головного територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу; - стягнення з Головного територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 20000 грн. завданої моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивача звільнено з роботи на підставі п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України згідно заяви про звільнення за згодою сторін, яка була написана на нараді начальника обласного управління юстиції без зазначення дати її написання та строку звільнення. Такі заяви, зазначив позивач, були написані усіма присутніми на нараді з метою тримання керівництвом області дисципліни своїх підлеглих. Не мав наміру припиняти трудові відносини та не висловлював такого волевиявлення. Зазначене підтверджується відсутністю у заяві про звільнення дати її підписання (число, місяць, рік), а також строку (дати) припинення трудових відносин. Окрім цього, позивач зазначає про те, що незаконне звільнення його з роботи завдало йому моральних страждань внаслідок позбавлення його права на працю, приниження ділової репутації та престижу як керівника, відсутності впевненості у забезпечення сім'ї як основного годувальника.

Оскаржуваною постановою Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2016 року - позов задоволено частково.

У поданій апеляційній скарзі відповідач просить зазначену постанову скасувати та прийняти нову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Вимоги за апеляційною скаргою обґрунтовує, тим, що заява про звільнення подана позивачем добровільно , без будь-якого примусу, оскаржуваний наказ є законним, дії відповідача правомірними, а тому просили суд в задоволенні позову відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів приходить до переконання, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив з того, що В п. 8 постанови від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" Пленум Верховного суду України роз'яснив, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1статті 36 Кодексу законів про працю України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 Кодексу законів про працю України).

Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.

Як вбачається з заяви про звільнення позивача з займаної посади за угодою сторін, вона не містить ні дати її написання ні волевиявлення (пропозиції) позивача на визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати. Резолюція відповідача, що знаходиться на вказаній заяві, також не містить ні пропозиції, ні погодження строку, з якого трудовий договір може бути розірвано. За таких обставин, суд приходить до висновку, що сторонами спору не було досягнуто згоди щодо припинення трудового договору та не узгоджено дату звільнення в день подання позивачем відповідної заяви. Відсутність узгодження дати звільнення позбавляло права відповідача на звільнення позивача 23.09.2015 року в порядку п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Такі висновки суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідають нормам матеріального права.

Наказом Державної виконавчої служби України № 996/К від 20.07.2012 року позивач призначений на посаду начальника головного відділу державної виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції Львівської області. Наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області № 671/К від 23.09.2015 року позивача звільнено із займаної посади за угодою сторін, згідно з п. 1 ст 36 Кодексу законів про працю України .

Підстава звільнення - заява ОСОБА_1

З дослідженої в судовому засіданні заяви про звільнення, поданої позивачем, оригінал якої міститься в матеріалах особової справи, вбачається, що на ній відсутня дата її написання та дата, з якої позивач підлягав би звільненню з займаної посади, а є лише резолюція відповідача. Позивач в судовому засіданні не заперечив факт написання ним заяви про звільнення.

Як стверджує позивач, та не спростовано відповідачем, що у вересні 2015 року на нараді у керівництва області начальник Головного управління юстиції у Львівській області попросив усіх присутніх районних керівників написати заяви про звільнення з посади за угодою сторін згідно з п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Вирішуючи даний спір, суд виходив з таких мотивів та норм права.

Статтею 43 Конституції України, передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Законом України "Про державну службу" від 16.12.1993 року № 3723-XII, регулюються суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, що є складовою права громадян на працю.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України "Про державну службу" підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі. В даному випадку до спірних правовідносин підлягають застосування норми Кодексу законів про працю України, якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.

Загальні підстави припинення трудового договору передбачені ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін. Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

В п. 8 постанови від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" Пленум Верховного суду України роз'яснив, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1статті 36 Кодексу законів про працю України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 Кодексу законів про працю України).

Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.

Як вбачається з заяви про звільнення позивача з займаної посади за угодою сторін, вона не містить ні дати її написання ні волевиявлення (пропозиції) позивача на визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати. Резолюція відповідача, що знаходиться на вказаній заяві, також не містить ні пропозиції, ні погодження строку, з якого трудовий договір може бути розірвано.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що сторонами спору не було досягнуто згоди щодо припинення трудового договору та не узгоджено дату звільнення в день подання позивачем відповідної заяви. Відсутність узгодження дати звільнення позбавляло права відповідача на звільнення позивача 23.09.2015 року в порядку п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Згідно з ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Щодо покликань позивача про перевищення відповідачем службових повноважень при звільненні, оскільки, в силу п. 8 Положення "Про районний, районний у місті, міський (міста обласного значення), міськрайонний відділ державної виконавчої служби", затвердженого наказом Міністерства юстиції України 10.04.2012 року за № 549/5, начальник відділу призначається на посаду та звільняється з посади Головою ДВС України за поданням начальника відповідного управління державної виконавчої служби. Крім того, посилається на пп. 11.12 п. 11 Положення "Про Головне територіальне управління юстиції у Львівській області", згідно якого начальник Головного територіального управління юстиції призначає та звільняє з посад за поданням заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної виконавчої служби - начальника Управління державної виконавчої служби, погодженим із директором Департаменту державної виконавчої служби: начальника відділу примусового виконання рішень структурного підрозділу головного територіального управління юстиції з питань державної виконавчої служби та його заступника; заступників начальників структурних підрозділів районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних, міжрайонних управлінь юстиції з питань державної виконавчої служби та їх заступників.

Однак, як зазначає позивач, жодного подання та погодження на його звільнення не було.

Однак, суд зазначає, що такі твердження позивача є помилковими, з огляду на наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 року № 17 "Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції", ліквідовано Державну виконавчу службу, з покладенням на Міністерство юстиції завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Установлено, що Міністерство юстиції є правонаступником Державної виконавчої служби, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у цій сфері.

Отже, було змінено організаційну та вертикальну структурну побудову виконавчої служби, через що, станом на 23.09.2015 року (день звільнення позивача), наказ Мін'юсту від 10.04.2012 року № 549/5 не застосовувався.

На час звільнення позивач перебував на посаді начальника відділу виконавчої служби Бориславського міського управління юстиції, а не на посаді заступника начальника структурного підрозділу районного управління юстиції з питань державної виконавчої служби. Відтак, посилання позивача на п.п. 11.12 п. 11 Положення "Про Головне територіальне управління юстиції у Львівській області" є безпідставним.

Отже, враховуючи вище наведене у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про скасування наказу Головного територіального управління юстиції у Львівській області № 671/К від 23.09.2015 року про звільнення ОСОБА_1 та поновлення на посаді є обґрунтованими, в свою чергу відповідач не довів правомірність своїх дій, тому вказані позовні вимоги підлягають задоволенню.

При цьому, у відповідності до положень ст.162 КАС України, у резолютивній частині постанови належить зазначити про протиправність, а не незаконність оскаржуваного наказу.

Щодо позовних вимог позивача про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Згідно з п. 4 вказаного порядку при обчисленні середньої заробітної плати за два останні місяці не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

Вимушений прогул у зв'язку з незаконним звільненням ОСОБА_1 рахується судом з 24.09.2015 року (наступний день за днем звільнення) по 21.04. 2016 (день ухвалення судом цього рішення).

Згідно з довідкою Головного територіального управління юстиції в Львівській області № 1097 від 18.11.2015 року середньомісячна заробітна плата позивача складала 2745,27 грн., середньоденна заробітна плата - 127,69 грн.

Таким чином, сума вимушеного прогулу позивача складає 19025,42 грн.

Отже, суд дійшов висновку задовольнити позов в цій частині позовних вимог та стягнути з Головного територіального управління юстиції в Львівській області на користь ОСОБА_1 19025,42 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу без урахування сум обов'язкових до сплати податків та зборів, сум отриманих доходів.

Згідно з ст. 256 КАС України, негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби та присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць.

Щодо відшкодування моральної шкоди в розмірі 20000 грн. суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Із наведеного слідує, що обов'язок по відшкодуванню моральної шкоди виникає лише за умови, що моральні страждання працівника, або втрата ним нормальних життєвих зв'язків, або необхідність додаткових зусиль для організації свого життя стали наслідками порушення законних прав працівника.

В ході розгляду справи судом не встановлено завдання позивачу моральної шкоди його звільненням.

Наведені в позовній заяві обставини в обгрунтування заподіяної моральної шкоди не узгоджуються зі змістом ст. 237-1 КЗпП України та спростовуються встановленими фактичними обставинами справи.

Наявність моральної шкоди позивач повинен довести, покликаючись на те, у чому саме полягають моральні втрати, чим обґрунтовано розмір їх відшкодування. Письмовими доказами на ствердження наявності моральної шкоди можуть бути, зокрема, медичні довідки про виникнення захворювання чи інше погіршення стану здоров'я тощо. Факт завдання моральної шкоди може бути підтверджений також показаннями свідків.

В обґрунтування даної вимоги позивачем не надано жодних доказів щодо розміру моральної шкоди та доказів, що підтверджують моральні страждання позивача.

Щодо покликання позивача про завдання йому моральної шкоди інформацією висвітленою начальником Головного територіального управління юстиції у Львівській області Жукровським Я.І. у публікації на інформаційному ресурсі "galinfo" від 22.10.2015 року, на прес-конференції, яка мала місце 22.10.2015 року та на співбесіді у Головному територіальному управлінні юстиції у Львівській області 05.11.2015 року, то суд зазначає, що предметом розгляду даного спору є законність звільнення позивача, а не захист ділової репутації позивача.

А тому висновки суду першої інстанції відповідають нормам матеріального та процесуального права.

На підставі наведеного колегія судів прийшла до висновку, що судом першої інстанції, при винесені оскаржуваної постанови вірно дано правову оцінку обставинам справі та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що згідно ст. 200 КАС України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а постанови суду першої інстанції без змін.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст. ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Львівській області - залишити без задоволення.

постанову Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2016 року у справі № 813/5855/15 - залишити без змін.

Ухвала може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду у порядку адміністративного судочинства протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий В.В. Ніколін

Судді О.М. Гінда

В.Я. Качмар