Ухвала суду № 61134024, 24.05.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2179/16

У Х В А Л А

24 травня 2016 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді - Потоцької Н.В.

за участю секретаря Мороз А.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання представника відповідача про закриття провадження по справі,-

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправним та скасування висновку службового розслідування.

20.05.2016 року через канцелярію суду надійшло клопотання представника відповідача про закриття провадження по справі, яке обґрунтовано наступним.

Згідно з п.1 ч. 1 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що викають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

За змістом п.7 ч. 1 ст. 3 КАС України, суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст.2 КАС України).

Оскаржуваний позивачем висновок службового розслідування не містить ознаки рішення суб'єкта владних повноважень, не спричиняють виникнення , зміну чи припинення прав та обов'язків позивача, а тому не створюють, відносин, що можуть бути предметом спору.

В судовому засіданні представниквідповідача підтримав клопотання і просив закрити провадження по справі.

Представник позивача та позивач заперечували проти заявленого клопотання, мотивуючи тим, що підстави для закриття провадження передбачені ст. 157 КАС України. При цьому підстава зазначена відповідачем не може бути підставою для закриття провадження по справі.

Розглянувши подане клопотання суд вважає за необхідне відмовити в його задоволенні з огляду на наступне.

Частина перша статті 157 КАС України містить вичерпний перелік підстав для закриття провадження в адміністративній справі:

1) якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства;

2) якщо позивач відмовився від адміністративного позову і відмову прийнято судом;

3) якщо сторони досягли примирення;

4) якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду з того самого спору і між тими самими сторонами;

5) у разі смерті або оголошення в установленому законом порядку померлою особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, або ліквідації підприємства, установи, організації, які були стороною у справі, а тому закриття провадження у справі з інших підстав є неприпустимим.

Представник відповідача вказує, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, з урахуванням того, що висновок який оскаржує позивач не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні приписів КАС України.

Суд з цього приводу вважає за необхідне зазначити, що рішення суб'єкта владних повноважень у контексті положень КАС України розуміють як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно - правові акти поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і призначено для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.

Правові акти індивідуальної дії - рішення, дію яких поширено на конкретних осіб або які стосуються конкретної ситуації, і які є актом одноразового застосування норм права.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно ч.ч. 1, 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

У відповідності до ч.1 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Таким чином, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на розгляд до адміністративного суду спір, який виник між конкретними суб'єктами відносно їх прав та обов'язків, в конкретних правових відносинах, в яких один суб'єкт законодавчо уповноважений власно керувати поведінкою інших суб'єктів.

Пунктом 7 частини 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України надано визначення суб'єкта владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює зазначених владних управлінських функцій (щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору), то такий суб'єкт не знаходиться «при здійсненні управлінських функцій», та не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України необхідних ознак суб'єкта владних повноважень.

З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що відповідач по справі виконує владні управлінські функції, з огляду на таке.

Суд підходить при розгляді питання суб'єктів владних повноважень не через призму категорії «владні управлінські функції», а шляхом з'ясування визначальних рис поняття «владні повноваження».

Владні повноваження, по - перше: виникають та реалізуються виключно в межах публічно-правових відносин або, інакше кажучи, є квінтесенцією публічної влади;- по-друге, вони, як похідні від феномену «влада», несуть у собі імперативні начала, тобто є обов'язковими для виконання. При цьому феномен «влада» не можна зводити тільки до примусу (підкорення, імперативних вимог). Примус є лише потенційно можливим способом впливу суб'єкта влади на її об'єкт.

В свою чергу, вчені правники дійшли до висновку про необхідність відокремлення в предметі адміністративного права владних (управлінських) та невладних (публічно-сервісних) правовідносин. До переліку останніх, тобто тих, виникнення, зміна та припинення яких не пов'язані з реалізацією влади (примусу), вчені відносять правовідносини, що проявляються під час: розгляду індивідуальних звернень приватних (фізичних і юридичних) осіб з приводу реалізації їхніх суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів та винесення відповідних рішень; надання приватним особам адміністративних (управлінських) послуг у вигляді дозвільно-ліцензійних, реєстраційних та інших схожих дій; видання індивідуальних зобов'язувальних рішень щодо приватних осіб з питань виконання ними різного роду обов'язків, передбачених законом, а також при вирішенні так званих публічних справ; здійснення позасудового розгляду адміністративно-правових спорів у порядку розгляду скарг приватних осіб.

Отже, з огляду на тісний зв'язок адміністративного права з публічною владою можемо дійти висновку: реалізація владних повноважень не завжди супроводжується застосуванням примусу (формулюванням імперативних вимог), що проявляється у сфері адміністративно-договірного регулювання суспільних відносин або у сфері надання приватним особам соціальної (матеріальної, фінансової тощо) допомоги.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, застосування правила про пріоритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням може бути здійснене також шляхом використання практики Європейського суду з прав людини.

Стосовно питання доступу до суду Суд повторює, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя.

Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (див, справу «Ґолдер проти Сполученого Королівства», рішення від 21 лютого 1975 р., серія А № 18, п. 28-36). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте, право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з п. 1 статті 6, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення у справі «Brulla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 р., п. 33).

Оскільки стаття 6 ЄКПЛ відсилає до «цивільних» прав та обов'язків, може з'явитися хибне враження, що гарантії цієї статті поширюються лише на справи, які розглядаються судами за правилами цивільного процесу чи в судах цивільної юрисдикції. Однак це не так. Як свідчить практика ЄСПЛ, формальна кваліфікація права у внутрішньому праві держав-членів чи розгляд справи в суді іншої юрисдикції (наприклад, адміністративної чи господарської) не є перешкодою для визнання заяви прийнятною за статтею 6 Конвенції.

Отже, на думку суду, дії відповідача по справі є формою реалізації владних повноважень (повноважень, пов'язаних із реалізацією публічної влади), проте водночас вони позбавлені будь-яких імперативних аспектів.

З урахуванням викладеного суд не вбачає законодавчо визначених підстав для закриття провадження по справі.

Керуючись ст. ст. 133, п. 1ч. 1 ст. 157, 160 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання представника відповідача відмовити повністю.

Ухвала окремо від рішення суду оскарженню не підлягає. Заперечення проти неї може бути включено до апеляційної скарги на рішення суду.

Суддя Потоцька Н. В.