Рішення № 60129836, 30.08.2016, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/19209/13-ц

Провадження № 2/344/766/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2016 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

в складі: головуючої судді Польської М.В.

при секретарі c/з ОСОБА_1.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Івано-Франківську цивільну справу за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості та виселення,-

В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» звернулось в листопаді 2013 року в суд з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та повернення понесених судових витрат по справі.

У позовній заяві зазначено, що 10.08.2005р. між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №IFIHGK00000001 за умовами якого надано кредит у розмірі 30000доларів США, зі сплатою 11.04% річних, з кінцевим терміном повернення 11.08.2025 року. З метою забезпечення виконання кредитного зобовязання, що виникло на підстав кредитного договору, 11.08.2005р. між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідченого нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу. Станом на 23.10.2013 року заборгованість позичальника перед кредитором становить в сумі 71 450.2 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ на час розрахунку - 570 887.1 грн. Тому в силу приписів ст..33 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки іпотекодержатель ставить вимогу дострокового погашення боргу та в рахунок цього провести звернення стягнення на предмет іпотеки та реалізацію його шляхом укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Одночасно з зверненням стягнення на предмет іпотеки, позивач просив винести рішення про виселення мешканців з квартири, що підлягає реалізації.

Представник позивача позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити в повному обсязі.

Відповідач позов не визнав, попри це підтвердив, що з часу подання позову до суду погашення боргу ним не відбувалось. В подальшому в судове засідання не зявився, причини неявки суду не повідомив, тому зважаючи на належне повідомлення про виклик до суду, а також що справа розглядається з 2013 року суд вважав за можливе завершити слухання справи без участі відповідача.

Заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, дослідивши матеріали справи, встановивши фактичні обставини справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення частково, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що 10.08.2005р. між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №IFIHGK00000001 за умовами якого надано кредит у розмірі 30000доларів США, зі сплатою 11.04% річних, з кінцевим терміном повернення 11.08.2025 року (а.с.20-24).

Пунктом 1.1, 3.1 кредитного договору передбачено, що позичальник щомісячно до 10 числа здійснює погашення кредиту, відсотків, комісію, відповідальність за невиконання зобовязань позичальника врегульована п.4.1-4.4 договору.

Згідно ст..14 ЦК України цивільні обов»язки виконуються в межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Згідно ст. 526 Цивільного кодексу України зобовязання повинні виконуватися належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору.

Станом на 23.10.2013 року заборгованість позичальника перед кредитором становить в сумі 71 450.2 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ на час розрахунку - 570 887.1 грн., а саме: 28905.49 доларів США заборгованість по тілу кредиту, 16845.71 доларів США - % за користування кредитом, 3049.87 доларів США комісія, 22649.13 доларів США пеня (а.с.8-14).

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням івано-Франківського міського суду від 02.12.2015 року за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» було стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість станом на 14.01.2015р., із застосуванням вимог ст..551 ЦК України щодо зменшення неустойки до 10% від суми заборгованості. Дане рішення набрало законної сили, предявлено стягувачем до примусового виконання, однак не виконується станом на час завершення розгляду даної справи. Тому, суд з врахуванням встановлених обставин, також із застосуванням ст..551 ЦК України, вважає за можливе зменшення пені, нарахованої позивачем до 10% від суми заборгованості, тобто до 2264.91 доларів США. Виходячи з цього, враховуючи принцип справедливості за ст..1 ЦПК України та вимоги ст..61 ЦПК України, загальна заборгованість з врахуванням зменшення неустойки станом на 23.10.2013 року становитиме 51065.98 доларів США, що еквівалентно 408 017.18грн.

З метою забезпечення виконання кредитного зобовязання, що виникло на підстав кредитного договору, 11.08.2005р. між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідченого нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу ОСОБА_3 за №Д-107 (а.с.25-28).

Предметом іпотеки є нерухоме майно квартира №29 по вул.Набережній ім..Стефаника, 4 в м.Івано-Франківську, що належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.08.2005р. вартістю визначеною сторонами згідно експертного заключення по оцінці забезпечення кредиту в сумі 31 255.95 доларів США (п.12 договору).

Згідно зі ст..611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ст..33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно ч. 3 даної статті звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися, зокрема, на підставі рішення суду.

Ч.1 ст.35 цього Закону передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Аналогічні положення містяться й у п. 18.8 договору іпотеки від 11.08.2005р.

У звязку з порушенням строків сплати кредиту та відсотків користування ним, ПАТ КБ «Приватбанк» надіслав відповідачу 21.10.2013 року повідомлення про вимогу повернення достроково суми кредиту та всіх платежів в 30-денний термін з дня отримання вимоги (а.с.16-19), і в разі невиконання вимоги іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Оцінюючи обставини справи у їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що внаслідок невиконання своїх зобов'язань позичальником ОСОБА_2 щодо сплати кредиту, позивач має право на звернення стягнення на предмет іпотеки, з врахуванням наявності рішення суду про стягнення заборгованості, однак яке не виконується боржником.

Так, згідно з п.9 постанови пленуму ВССУ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК). Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для предявлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена.

Відповідно до ст..39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду повинен бути зазначений спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням процедури продажу, встановленої ч. 1 ст.38 цього Закону.

Позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, такий порядок звернення стягнення нерухомого майна закону не суперечить, передбачений і умовами договору іпотеки п.29, а тому суд приходить до висновку про те, що ця вимога позивача підлягає задоволенню. Поте, не від імені відповідача.

Що стосується вимоги про надання права відповідачу отримувати витяг з ДР речових прав на нерухоме майно, отримання дублікатів тощо, то ці вимоги задоволенню не підлягають з врахуванням такого.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 грудня 2013 р. скасовуючи судові рішення зазначив, що, ухвалюючи рішення про визнання за іпотекодержателем прав щодо: одержання дублікатів правовстановлюючих документів, отримання витягу з реєстру прав власності, доступу до спірної квартири, отримання довідки про склад сімї, яка зареєстрована в указаній квартирі, здійснення оцінки нерухомого майна, замовляти виготовлення та одержувати витяг із реєстру прав власності, замовляти здійснення інвентаризації цієї квартири, одержувати копії технічного паспорта та інших правовстановлюючих документів на цю квартиру, за потреби виготовити та одержати новий технічний паспорт та інші правовстановлюючі документи на квартиру, здійснити продаж предмета іпотеки за ціною відповідно до звіту про незалежну оцінку майна, здійснювати будь-які платежі, що стосуються предмета іпотеки, суди залишили поза увагою те, що актами цивільного законодавства, іпотечним договором або договором про іпотечний кредит такий спосіб захисту іпотекодержателем цивільних прав не передбачений (справа № 6-31065св13).

При цьому, відповідно до положення абз. 2 ч. 3 ст. 36 та ч. 5 ст. 38 Закону № 898-ІV право продажу предмета іпотеки повинне здійснюватись іпотекодержателем від свого імені, а не від імені відповідачів іпотекодавців, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Тому, суд не вбачає обґрунтованою вимогу про укладання договору купівлі-продажу саме від імені відповідача.

Враховуючи вимоги ч.6 ст.38 Закону України «Про іпотеку», ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Разом із тим, вирішуючи зазначені питання, суд виходить з того, що ціна предмета іпотеки встановлюється в самому договорі відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону № 898-ІV, вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним субєктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором.

Сторони в договорі не передбачили право на визначення самостійно ціни іпотекодержателем, представник позивача в цій частині уточнив вимоги щодо визначення ціни, яка обумовлена договором, а тому суд з врахуванням вимог позову та вимог справедливості і розумності, приходить до висновку про зазначення ціни продажу предмета іпотеки за оцінкою предмета іпотеки відповідним субєктом оціночної діяльності на час продажу, але не менше визначеної в договорі вартості квартири - 31 255.95 доларів США.

Що стосується позовної вимоги на примусове виселення відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку, то п. 43 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказує на те, що згідно з ч.4 ст. 9, статті 109 Житлового кодексу України, статей 3940 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення.

За ст..109 ЖК (зі змінами), яка застосовується судом у даному спорі, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є

підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.

А тому, з врахуванням вищевказаного, вимога про виселення відповідача, з врахуванням направлення такої вимоги (а.с.16-17), та одночасним вирішенням питання звернення тсягнення на майно, є також обгрунтованою.

При цьому, вимога щодо виселення інших осіб, не є доведенною. Як вбачається з позовних вимог, позивачем не уточнено хто проживає та зареєстрований в спірній квартирі, а тому ці вимоги позивача не підлягають до задоволення і з підстав їх недоведеності.

Пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки, позивачем не надано суду.

В даному предметі спору відповідач не просив суд врахувати вимоги Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Суду не надавав дані щодо єдиного житла відповідача, яким є предмет іпотеки, та реєстрація його по місцю проживання в ньому, що є обовязковим доведенням зі сторони відповідача у разі б такого клопотання.

Тому, у разі якщо такий мораторій стосується житла відповідача, то застосування такого закону є можливим на будь-якій стадії судового рішення, в т.ч. виконавчому провадженні.

Щодо цього слід зазначити, що Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 9 вересня 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-483цс15, предметом якої був спір про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки, 2 вересня 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-1049цс15, предметом якої був спір про виселення, згідно яких зробив такий правовий висновок.

7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобовязань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Разом з тим рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню.

Ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом та ст.61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст..212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

За таких обставин та доказів, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення частково.

Відповідно до ч.1 ст. 88 ЦПК України стороні на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Тому з відповідачів також слід стягнути на користь позивача понесені ним судові витрати.

На підставі наведеного, відповідно до ст. 11, 14, 15, 16, 526, 530, 589-592, 610-612, 1049-1054 ЦК України, ст..33-40 Закону України «Про іпотеку», ст..109 ЖК, керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212-215 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити частково.

Звернути стягнення, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №IFIHGK00000001 від 10.08.2005р. в розмірі 51065.98 доларів США, що за курсом НБУ станом на 23.10.2013 року еквівалент 408 017.18грн. (чотириста вісім тисяч сімнадцять грн..18коп.) на квартиру №29 по вул.Набережній ім..Стефаника, 4 в м.Івано-Франківську шляхом продажу вказаного іпотечного майна ПАТ КБ «Приватбанк», м. Дніпропетровськ, вул.. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ 14360570 договору купівлі-продажу будь-яким способом, з іншою особою-покупцем.

Виселити ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, що фактично проживає за адресою вул.Набережній ім..Стефаника, 4/29 в м.Івано-Франківську, не зареєстрований, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, з квартири №29 по вул.Набережній ім..Стефаника, 4 в м.Івано-Франківську

Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, що фактично проживає за адресою вул.Набережній ім..Стефаника, 4/29 в м.Івано-Франківську, не зареєстрований, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк», м.Дніпропетровськ, вул.. Набережна Перемоги, 50, код ЄДРПОУ 14360570, судові витрати по сплаті судового збору в сумі 3441 грн.

У задоволенні решти заявлених вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Польська М.В.